Омелян Попович – знакова фігура для української Буковини — політик, освітянин, реальний редактор ґазети БУКОВИНА, видавець. Знакова – і забута сучасними буковинцями. На жаль.

Бог веде і показує, що маєш чинити і кого з попередників тривожити.

Випадкова поїздка до Заліщиків – і невипадкова молитва на могилах двох великих українських звитяжників – кожен у своїй сфері – не поцінованих належно ні при житті, ні по смерти – Осип Маковей а Омелян Попович.

Бібліотека Андрія Жуковського у науковій бібліотеці ЧНУ імени Юрія Федьковича (директор Михайло Зушман) містить книжку споминів Омеляна Поповича  ВІДРОДЖЕННЯ БУКОВИНИ (Львів, ЧЕРВОНА КАЛИНА, 1933).

У день, коли прямував на читання сеї книжки, у фейсбуці мовлено, же у Новоселиці помер учитель – лавреят премії імени Омеляна Поповича.

Чернівецький науковець Василь Костик мовив, же має у своїй особистій бібліотеці відбиток споминів Поповича та його підручники для буковинської школи і готовий підготувати їх до друку.

Уривок зі споминів Поповича опубліковано свого часу Мирославом Лазаруком у БУКОВИНСЬКОМУ ЖУРНАЛІ.

Читаючи спомини Поповича ловив себе на думці, же понадсправедлива назва роману Тані Малярчук про Липинського ЗАБУТТЯ. З сього накиненого нашими ворогами забуття ніяк не можуть видобутися ні Василь Доманицький, ні Ілля Шраґ, ні брати Шемети, ні Петро Стебницький, ні Евген Чикаленко, ні Андрій Ніковський, ні Сергій Ефремов, ні Степан Смаль-Стоцький, ні Микола Василько, ні Микола Івасюк…. Ні Омелян Попович.

Але – до го споминів.

Самохарактеристика письма: «Найдавніші спомини – се ті, же їх записують у діточій  душі великий жах, жаль, біль альбо радість.»

Родовід: тато парохував у Сергіях над Путилою. Мамин тато  там само був парохом.  Мамина  мама Марія Дияконовичка з дому Ганицьких, сестра мами Юрія Федьковича.      Прабаба була сліпою. Тато помер у 39 років, полишивши двоє дітей а удовицю. Стрий Микола – татів брат – прожив 75 літ.

Татові батьки – Лев  Попович а Марта з дому Дашкович. Походили з Шипинців.

Дитинство у Омеляна було вельми щасливим.

За прислужування у церкві  «тато платив як не грішми, то яблуками, сливками та колачами з приносу».

Далі -- науки у Чернівцях.

Про німецьку гімназію, де училися у свій час Дмитро Загул а Володимир Кобилянський: була інструментом понімечення краю.

Боротьба з москвофілами а румунізаторами. Постання української Буковини.

Імена: Апостол Думич, Клим Ганкевич, Кирило Трильовський, Тит Ревакович, Володимир Ясеницький, Максим Михаляк, Іван Наумович, Іван Тимінський, Гнат Онишкевич, Єротей Піґуляк, Сидір Винницький, Володимир Михальський, Евген Семака, Теофіл Бриндзак, Мирон Кордуба, Григорій Воробкевич, Сильвестер Дашкевич,  Ілярій Окуневський, Михайло Кракалія, Лев Когут, Теофіл Драчинський, Антін Лукашевич, Микола Спинул, Ілля Семака, Теодот Ґаліп, Антон Клим, Єротей Федорович, Дмитро Козарищук, Мелетій Ґолін, Тит Тимінський, Осип Бурачинський, Павло Петрюк.

Се усе українці. Мовить автор споминів і про приятелів з инших середовищ: вірменин Стефан Стефанович, румун-демократ Авраль Ончул, жид-сіоніст Бенно Штравхер.     .

Про Юрія Федьковича Попович відгукується без пієтету: мовлялечки спився а не реалізував (змарнував) свій талант. Твердження спірне. «Тут мешкав він і спав ув одному ліжку зі своїм слугою, молодим хлопцем». Дещо вище оцінює Федьковичеве інспекторство на Путильщині, проте «уступив на доноси про його гомосексуальні «гріхи», які мусив відтак спокутувати». Про свою  набожність  а рівночасну пиятику Федькович мовив так: «Як чоловік веселий то і з Богом жартує». Помер Юрій Федькович уночі. Ховали його на Руському цвинтарі у Чернівцях у страшну холоднечу а хуртовину. Федьковича часто провідував Смаль-Стоцький.

Цікава характеристика Сидора Воробкевича: живий, любитель чарки, винарень а солоних приповідок. Єдиний, хто займався українською молоддю. Популярність Воробкевича а його уплив на молодь була більшою за відомість Федьковича чи Кобилянської. «До політики Воробкевич не мішався, але був щирим українцем, же радів а плакав разом з нами» -- мовить про Данила Млаку автор споминів. «З Федьковичем оминали оден другого».

Цікаві портрети Степана Смаль-Стоцького та Миколи Василька.

Гарно мовиться і про погостини  відомих українців до Чернівців – Миколи Лисенка, Володимира Самійленка, Івана Франка. Примітний епізод, коли пані Филиповичка у своєму гостинному домі зіграла для Лисенка його твір. Він замість похвали сів за рояль і зіграв його сам. Але як зіграв – мовить автор споминів.   

Омелян Попович особливо відзначає вагомість ув українізації краю тридцятиліття щоденної ґазети БУКОВИНА.

Маляр Юстин Піґуляк вельми опікувався долею Миколи Івасюка і збирав кошти для його підтримки. Попович згадує портрети Василька а Ясеницького, написані Івасюком.

Мовить Попович і про письменницькі сили української Буковини: Дмитро Макогон, Євгенія Ярошинська, Іван Герасимович, Юрій Гордійчук, Лесь Ясінчук.

Мовить окремо автор і про релігійну ситуацію у краї – поміж москвофілами а румунами. Цікава постать Евгена Гакмана – першого буковинського митрополита з українських селян. Автор споминів зауважує, же найважчою сферою для українізації є церковне життя. До слова мовити – нині у Сергіях орудує войовнича московська релігійна громада і навіть війна на неї не упливає.

Адьютантом у Василя Вишиваного був Остап Луцький. Вельми а вельми цікаво.

Згадує Попович і про українських учених Горбачевського а Пулюя.

Фінал – мемуарів а життя – гіркий для автора як ув особистому, так і у загальнополітичному плані. Особисте: сини Остап а Віктор загинули на війні. Тяжка доля доньок Наталки а Ольги, синів Їлька, Олександера а Степана.

Приємно, що наприкінці книжки уміщено бібліоґрафію писань а видань Омеляна Поповича, ку підготував його онук Омелян Попович – син Ілька.  Коли читаєш сю дивовижну книжку а бачиш чудові поліґрафічно вартісні світлини, тебе огортає неймовірний полумінь єдности з усіма твоїми попередниками ув одній великій славній а непереможній українській нації. Сей вогонь ми маємо передати далі – таке наше покликання і такий наш обов’язок.

Книжка побачила світ у Львові у 1933 році. У  той рік шмоко-московити з більшовицькою люттю нищили голодом Полудневу Україну.

Того року Ґітлер прийшов до влади у Німеччині леґітимним шляхом – через вибори.

Сталін готував свій концтабір до переможної а наступальної війни  з Ґітлером.    

1936 року у Львові виходять дві дивовижні книжки: найнаціоналістичніший роман української прози першої половини двадцятого сторічча – АПОСТОЛ ЧЕРНИ Ольги Кобилянської а найоптимістичніша книжка в українській історії притомної філософської думки – праця Юрія Липи ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ.

Далі ви усе знаєте: друга світова війна. А перегодом і третя.

1918 рік приніс крах української Буковини, ка була загарбана румунськими окупантами. Автор так підсумовує свої спомини: «стою на розвалинах усього, над чим працював цілий свій вік, без надії діждати зміни незавидної долі одинокого народу ув Европі, же не добув ще волі. Та – мимо нашого страшного лиха – вірю, навіть у моїй розпуці, у краще майбутнє».

Звучить як ЗАПОВІТ.

Будьмо же гідні сего світлого вартісного а спрямованого у наше сьогодення ЗАПОВІТУ великого буковинського українця і сповнімо його.