Зупини своє серце

На латці латаття пожовклого.

Зупини себе - й правду зустрінеш.

Поглянь же у дзеркало:

Бачиш себе й не себе.

Так згортається стрімкість живих джерел,

І рожеві світанки чорніють од попелу слів.

Бо ти лірик - не Бог.

І ти сам спорудив свою клітку.

І ввібгав себе в неї теж сам.

Чи не сам?

Перегрілась на сонці отрута.

Ти пий її, наче нектар.

Слідкуй за руками -

Вістря дня розламає трухлявий спис ночі.

 

***

Коли падає ницо твій зір

І час вивертається в серці,

Наче огидна гусінь,

Іди вздовж порожнього лісу

По вимощеній кулями стежі.

Адже немає рятівної гілки,

Що за неї смикнув би - й по всьому.

Ти - втиснутий у землю камінь

У безплідному полі.

А що поле безплідне -

То од сліпих рільників.

Але не їм простувати цим шляхом -

Їхнім нащадкам.

І каміння збирати:

Щоб закладати в гармати?

Щоб будувати житло?

Виростає квіття із куль.

Відцвітає багрянець старого проміння.

І рільники тепер зрячі.

Добре говорять,

Тільки чують лишень себе самих.

 

***

Лютневі яблука

Такі перестиглі.

Мої лютневі яблука

Пахнуть снігом і дощем,

Мокрим крилом жайворонка.

Хочеться різати сніг ножем вітру

І хірургічно витягувати з нього серце,

Щоб вкладати те серце у кригу,

Аби та розтанула.

Сльози чиїсь на вікні полишив мороз.

На підвіконні у склянці - коньяк:

В ньому ув'язнене сонце.

 

***

Назвав дерево, що посадив у серпні, твоїм ім'ям,

І розлив по ріці твій голос.

Хай сходять росою слова

І зникають на сонці

Із темінню.

Я змайструю гітару із сонця та вітру,

Щоб проміння тяглося вздовж грифу.

Але замість сонця - розпечений камінь

На рваній шинелі Бога.

Давай перетнемось

У немочі,

В мареві сну,

Перетопленого над свічею монаха.

Давай сховаємось у стіні дощу

Десь у серпні,

Біля дерева з листям зелено-рудим.

 

 

***

Цей вечір

Надходить синіми згустками

З очей пташиних,

А очі пташині - безсмертні.

Вечір виплаканий

Зі сміху колядників.

А ось і вертеп

На порозі.

Але в мене немає крови,

Щоб їм одкровенити.

Та й у мене немає бубна,

Щоб їм награвати.

А в хату влітає біле перо

І пише по стіні так, наче залізом по шкірі.

І кровить стіна.

Одкровенить зі мною

Стіна.

 

***

Розквітає Різдво, наче польова квітка

Серед кожної хати

Ячменем і медом.

І гуснуть в подолі тьмяні соняшники,

Їхнє туге й смачне насіння падає

В долоні предтечі,

В долоні галілейські,

В очі господні - слізьми.

Чує моя хата свист із-за серця гіркуватого лісу,

Чує крок,

Чує дих, наче здавлений камінь у долоні.

Й чи не кожне дерево в тому лісі

Тремтить од страху

Стати наступним хрестом.

Та лісоруби ще не повечеряли.

 

***

Вода - приголомшливо темна,

Перележана в порох, намоклий од вітру.

Сходжу вслід за водою на землю,

Шукаю дорогу.

А у місті мости просякнуті жовчю кори

Будинків, і в підтрунні мостів шелестять

Голоси перебуті.

Я стою над пивницею, сповненою музик.

Але стояти на місці так довго

Я

Не звик.

Та й музики ворушать чуже,

Схиляють до танцю заміжніх жінок:

Ті подадуть долоню,

Вийдуть у двір

І заскелетіють

Їхні тіла.

Провінційне місто,

Всипане тертимими квітами,

Схожими на чорнобривці

Із ароматом гвоздики

 

***

Запитай себе,

Чому твої вуста зіткані з тиші,

Волосся ж - із попелу.

Може, нас пустять до пекла

Зирнути на себе прийдешніх,

А потім опинитись у зимній воді

Сьогодення.

Прости собі іній у крові,

Кров на шнурівках,

Шнурівки на гіллі.

Шнурівки - гойдаються на бадиллі,

Мов струни розтяті.

Є мало турбот за димом стволів.

Обдертою шкірою дикого вепра розхизувався отарник,

Сидячи на зорі без ім'я.

Так багатоголосо, барвисто, розгойдано

Пахне життя!

 

***

Може, й не ти мене зводила в ніч,

Коли жбурляла листям в обличчя

І підбирала сухі рештки слів на дорозі.

А сливи ще з літа - ти пам'ятаєш?

Ті сливи - лискучі, м'які, схожі на перше причастя.

Руки - сумливі і ніжні, наче вогонь у ромському оці,

Що в ньому полохливо стлівають(жалі?) згуки гітари.

Скільки ж іще має звітритись шкір,

Сточитись дерев,

Зігнутися весел?

Скільки нам ще проживати прожите?

Утім, поляже вороняче око на блиск і жадобу сонця,

Впаде серенада твоя в сервант із колючим радянським пилом.

Із горнятка вип'ється чай із цикути,

Але не втруїть нас.

Ми ж бо його заварили.

 

***

Татові

Світло витяжки й вогник курива,

Жовтих стін утамована тиша.

Твій спокійний розважливий погляд

І розмови тонке шитво.

То хитається віть за вікном,

То киплять баняки із компотом,

А над нами завіса холодного диму

З'їдає твій голос у пам'яті.

А під нами тяжкі, мов бетоном залиті

Ґрунти, перетоптані смертю.

Я все ще дитинно сиджу на тому ж стільці

Й видивляюся рис твоїх

У потемнілому дзеркалі неба.

Колись же, і тут же, ти вчив:

Жовтий лист, що спадає на землю -

То згасла зоря,

Позбута останнього спалаху за гріхи.

 

***

Ніч пелехата - орлина - злетіла в могилу.

Із півночі кроки вимірює скрушна,

Пихата смерть.

Горять небеса од розламаних куль,

Нишкне ліхтар у порожньому місті

І вітер боїться повіяти.

То сиза, горбата тінь,

То гола, терпка долоня,

То калина поморщена знову бубнявіє - кров'ю.

Але:

Ми не

Ховаємо

Рук у кишенях.

Та й у кишені у нашій,

Якщо бути достоту відвертим -

Револьвер.

 

***

Ніч вертає до степу заплавами Дніпра,

Лягає спати на жовту борозну молитв.

А поруч сріблиться лід у вогкому оці риби -

Вона бачить усе найпотаємніше:

Те, як сама ніч іде спочивати до степу,

Як прозорі ранкові зайці, зіткані із роси,

Бігають прудко полями січневої сизі,

Як гойдає липове проміння в тумані

Чиясь неприкута душа.

Хочеться залишитися тут,

Але дім мій далеко, в камінному місті,

За плечем чоловічим, що на ньому поснуло

Десять

І ще кілька

Жіночих перстів.

 

***

Холодно старцеві.

Волосся в снопах павутиння.

Вітер у плісняві.

Сонце, як віск,

Кришиться в руки малечі.

Ти прибираєш річку до рук,

А я палю свічку.

В'ється, мов струк, серцевина душі

По цеглинах.

Не боюсь розбирати холодні дощі

По краплинах.

Дайте ж, дощі милосердні, не запустелитись.

Висмокчіть з серця біль.

Киньмося в яр,

Догниваймо із прілим листям -

Так пахне весна ще малям.

***

Автопортрет

Мої руки - то білі сніги на прозорім чорнилі,

А вірші, наче пліснява на старому пергаменті.

Бачу тінь у кожному оці,

Світло і пил на столі замість книг.

Перші морози витюрмлюються,

Але крига ніколи не бува' першою

Чи останньою,

Тому вона - наглядачка:

Пильне в неї око, але летке.

Сутінь упереміш із листям порошить волосся,

Я струшую пил на насіння майбутнього дня.

Відлік часу мене оминає, відчуваю в плечах

Його здавлений подих,

І тоді голоднію

І знаю:

Ніщо не втече з моїх рук,

Якщо вже туди потрапило.

 

***

Тиша на Тисі.

Горбиться спалена тінь верболозу.

У мене сухе очеретяне серце.

В устах - розпечена куля гріха.

Вітер жбурнув жовте листя в обличчя дощу.

Краплі живі і, схожі на сонце, всякають у воду -

Гаснуть туманами.

Дрібні наростають хвильки. Тиса хитає дітей

У колисці, відвічно пощербленій і почорнілій.

З-під трав'яного ока земли вже визирає ніч.

Я поріднився із ніччю, наче із сином батько.