ОЧІ ДО БОГА: КОСМОС ГРИГОРІЯ КВІТКИ

22:03 09.07.2020

 

 

Григорій Квітка, як і багато хто з українських клясиків, досі належно не поцінований ані на всеукраїнському рівни, ані на рівни Слобожанщини, чи бодай би одного Харкова.

А дарма.

Гарна повістина Івана Ільєнка ГРИГОРІЙ КВІТКА З ОСНОВИ, писана доброю, живою, вишуканою українською мовою, мовить про Григорія Квітку як про видатного українського мислителя а творця українства.

У сій невеличкій розправі спробуєме розглянути дещицю із його невмирущої а високохудожньої та вельми гостроактуальної прозової спадщини.

МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ. Присвята – козаку Луганському – сиріч Володимиру Далю.

Головний герой Нечипір – «бо таке ж задьорне собі було». Жінці своїй Прісці «купує запаску, щоб справді ще не вмерла, тоді похорон такою сумою і не відбудеш» -- здоровий цинізм проштрикує рядки автора твору. По смерти батька-матері жінчиних «остався наш Ничипір сам собі господарем». Але ґосподарку одно занехаяв а инше попропивав, а третє – «що було опріч того, те від недогляду попропадало само». Як результат – «то вже й треба «прийдіте поклонімося»».  

«Сердешна Пріська» «сама піде альбо бакшу полоти, альбо коноплі брати» та й докоряє у вільний од роботи час Нечипору: «п’єш у свою голову, попропивав усю батьківщину, а через тебе і я свою материзну потратила».

Штивна мова твору приносить насолоду а спонукає до углиблення у мовні скарби: «та тусанами», «втомив мене нінащо», «такими товчениками тебе нагодую, що будеш мене довго тямити», «і сам себе не тямить, і де він, і що він є таке на світі», «та у макортеть», «просяться у двері», «паніоче-честніоче», «порозпитаюсь», «моркви не скромадить», «гробаки», «піднімаючись на хитрощі», «сором і у люди показатись», «мерщій перехопив Нечипір», «чіп відсіля», «у глечиках потоплені».

Помагає авторові і українська народна мудрість: «за битого двох небитих дають, та ще й не беруть», «а циганський піт так і проньма», «не до поросят, коли свиню смалять», «вже кат бери і шапку» «одної губи не питай», «часом з квасом, порою з водою», «а ти своє узяв та й прав», «ждеш з московський місяць», «рада б мама за пана, так пан не бере», «Цур дурня, та масла грудка».

Цікавими для сучасного почительного українця будуть і звичаї старожитні: «пообідавши, пішла до сусіди ськатись», «пополуднувавши», «промеж людей, так і соромиться, нехай же на самоті, так ну».

Химерна проза даєсь знати у сім творі: мертва дітвора -- «порощать: «Пусти, мамо, пусти, мамо, і мене на празник. Зачим мене породила, нехрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приньмаєш»». Химерія вибухає деталями: «були й такі, що не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні ухів, ні губів. Тільки самі ямки у голові», «так ми у таке врем’я справляємо великдень, як ви на тім світі лежите смертельно п’яні, що вас ніякими дзвонами до церков і не збудиш», «а як  -- дума собі – розсиплю якого мерця».

Химерним є і стріча Нечипором на мертвецький великдень свого померлого товариша Радька Похиленка, кий му усе й розтовкмачує, усю оту потойбічну химерію: «Тож і батько твій не нашого приходу, а жидівського, бо п’яний під тином дуба дав, так його з нашої ревізії сключили», «до церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко».

Подекуди маєме пародію на комунізм: «Нема нікого старшого, ми тут усі рівні: минулось панство – загули мерці.», «діли мерщій, а то ми тебе поділимо», «залискочемо у  смерть»

Як Микола Гоголь-Яновський «знайшов» у Григорія Квітки сюжет РЕВІЗОРА, так само найшов він у того ж Квітки і свій НІС (иншими словами – пензель, чоловічий причандал). Те, же у Квітки – пунктирик, натяк, художня деталя – «Зирнув на нього збоку… носа нема… тільки сама ямка» -- у Гоголя-Яновського виросло у цілу гісторію – повчальну, регітну а високохудожню.

Отже, простенький сюжет – пияк перепив та й наверзлося йому – живому – як він – живий – забрів у потойбіччя. Проте, якщо глянути глибше, то побачимо тут високу народну фільософію: обидва світи  -- ява і приява – існують паралельно, упритул, і кожен українець живе на порозі, на межі сих двох світів. Якщо продивитися річний хронопис  українських звичаїв, то навіч побачимо розписаність кожного Божого дня. Душі померлих присутні у щоденному житті кожного українця: їм годять, з ними мирно співіснують, від них очікують духовної запомоги. 

САЛДАЦЬКИЙ ПАТРЕТ. У зв’язку з обранням на посаду президента в Україні серіяльного персонажа як не згадати се пророче а самознущальне оповідання великого майстра а психольога Григорія Квітки, писане ним аж – мовити страшно – далекого 1833 року.

У підназві автор указує «латинська побрехенька, по нашому розказана», проте сюжет настільки щільно вписується ув українську ментальність, що годі того латинства і домакітрити.

Був собі маляр –«і що то був за скусний», «а в нас у селі зеленив нову дзвіницю».

Багата Квітчина мова: «тривайте лишень», «на превелику силу з місця звела і увела в хату», «горілки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кумпанії так не проливав», «ось подозвольте лишень», «підтюпцем поспішали», «нічого не жалує і ні об чім не жалкує», «щоб стару, сліпу, сапату», «безпрося узяв», «та й побігли за ним у догоню», «вона не знала як під кого підвернутись? Вона не вміла, як кому пришви пришити?», «Йо! – гукнули дівчата», «наньмити», «йо не йо», «та таки і усе не так», «та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав», «а Терешко зостався мов облизаний».

Багаті старожитні деталі одягу, їжі а побуту: «каламайковим поясом пузо підперезане», «восьмуху горілки», «з печеним мнясом, з вареними хляками, горохв’яниками », «кожух білих смушків під тяжиною і бабаком обложений», «спідниця каламайкова», «пекла і бублики, і сластьони», «ярманок», «Чи груш? Так і на возах груші, і в мішках груші, і купами груші», «сівці», «тютюн у папушах», «підіски, ухналі», «дьоготь і в шерітвасах, і в мазницях», «а тут з Водолаги горшки, кахлі, миски, покришки, глечики, кухлики», «у тяжинових штанях».

Народна мудрість: «кабака гарна, терла жінка Ганна. Стара мати вчила її мняти. Дочки розтирали, у ріжки насипали»

Гумор а самокпини: «а ти первого торгу не кидайся», «та й уривай додому, та й розщитуй собі, щоб і сюди, і туди стало. А як удоволив усіх, от тоді вже справний козак. Лежи собі на печі, у просі, поки до нової нужди, тоді ж будемо думати, де що узяти», «а де калюжа, тут і вдарить тропака. Забризкався, захлюстався». 

Їдка сатира на московитів (запевне так само як РЕВІЗОР а НІС спозичена Миколою Гоголем-Яновським у багатого на художні радощі а невичерпного істинними українськими скарбами Григорія Квітки): «знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад: і вже у них не шинок, а кабак, і там вже уся московська натура, і там усе москаль наголо, як у Туреччині турки, та усе народ проворний», «і сорочка на ньому – не як у людей, замість білої, як закон повеліва, вона в нього або червона, або синя, та без коміра, а з гапликом, та на плечі і защібне, так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно й є», «так де, так реп’яхом і узявсь і каже: «Минє чужово не нада, не хачу ваших ґруш, а подай майо»».

Маємо тут, як і у Степана Руданського ув одній зі співомовок («Прокинувся, протер очі, зо два рази позіхнув, зо два рази босі ноги з подивлінням повернув»), неймовірну плястику художньої мови – «понюхав кабаки, прочхавсь, протер очі полою, бо вже тут пак ніколи було по воду йти, щоб вмитись, підперезавсь знову». А як скусно він передає продавщизняну базарну  дріботу: «і ті, що кухликами пшоно, а ложками олію продають»

І знову спозичене Гоголем-Яновським у Григорія Квітки – «Шпонь відвіча грошима» -- звідси ШПОНЬКА І ЙОГО ТІТОНЬКА.

Отже, намальований образ – як живий – викликав довіру а поклоніння простих людей, яким годі відріжнити живе від намальованого.

МАРУСЯ. Сю повістину автор присвятив своїй дружині Ганні. Та й не диво – се високохудожня психольоґічно вартісна література, яка виводить українську прозу у космос уселюдського пізнання світу.

Соковита, повнокровна, штивна Квітчина мова: «послухною», «шалісливі», «неначе жарнівки», «бач яка вона одягна», «у долошки плесне», «потурай», «кулаччям у спину», «так вже на силу та на превелику силу», «потурай тільки їм», «а ніхто уже виспівувать як соловейко», «більш сього не вміємо що і сказать», «тихою ступою», «перебила йому», «вийшли з улиці на степок», «чи я ж один», «як угілля на вогні», «прочУю», «що ви за люди й відкіля, і за чим вас Бог приніс?», «узявши хліб, поцілував, і положивши на стіл край свого хліба», «шквирю», «чи віддаєте, чи нехай підросте?», «та так жалібно, що старости обидва повставали і знай полами сльози утирають», «цятався горішками», «Об вечері ніхто й не думав: нікому було поратись і ніхто не хотів нічого їсти», «і варивши обід, і подававши на стіл», «а инші свинячою стежкою, попід плотами мовчки собі ідуть і під плечем, замість хліба святого, несуть гарбуз. Еге, ніґде дітись: як заробили, так і відвічать», «молився, а не ловив вітрів», «захилившись за матір», «насторошила», «як зрадощіли», «парубоцтво гопака гарцює», «багательний», «та узяв склянку з чимтось», «зараз шатнувсь», «як обвидніло трохи надворі», «кланявся вам ваш Василь»

Старожитні деталі: «там справляють старцям обід», «личман», «плахта на ній картацька, черчата», «запаска шовкова, морева, каламайковий пояс», «свитник», «Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться», «гарячим збитнем напова», «далі скрипник закінчав і пити скрипочкою попросив», «та ще удруге стане ляси підпускати», «пов’яжу на голову червону скиндячку», «вареники з сім’яною макухою», «у нас іде по-Божому та по старосвітськи, він мені закон, а не я йому», «от вам ваш і хліб святий», «ні для якого однорала», «подали юшку з хляками», «а там кутю у миски накладають та ситою розводять», «усе пообшивані заснівками», «нав’язали ласкавців», «позолоченої шумихою калини», «далі криша з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчики, і в них хусточки», «тут увесь народ, кожний хоч по жменьці, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однім царстві», «справляли і третини, і дев’ятини, і полусорочини, і сорочини».

Народне мислення: «Він зна, для чого що робиться. Достанеться наше добреє доброму, він за нас і на часточку подасть», «не журися об худобі: вона наша, а не ми її», «так-то велике горе і біда як постигне, то вже менше і забудеш, і не поважаєш його», «як порох ув оці, так ти мені зостався», «наш вік -- день».

Маруся – юна, шпарка, вертлива, а разом з тим і ґаздовита, що нетямиться у любовному полум’ї: «заміню твою старість», «вона тут побула, чи не побула, мерщій додому», «щоб не замовчала Олена про нього розказувати», «вона аж поки ввійшла у другу вулицю, то аж тричі оглядалась», «узяла кошик, щоб то ув огороді зілля нарвати, та замість огорода пішла до криниці по воду, неначе з відрами, іде і байдуже, та вже як прийшла до криниці і як стали над нею там люди сміятись, так вона тоді схаменулась і мерщій додому. Що ж? І додому вернувшись не лучча була. Затопила у печі і приставля горшки порожні. Замість пшона, щоб замняти борщ, вона сіль тре у макотерті та підлива борщу», «у животі похолонуло і дух зайнявсь», «сердиться на усіх і за все, а сама не знає, на кого і за що», «а Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де?», «нічого не тямлю, не знаю сама себе», «ке сюди камінець», «і жде його, і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїться, щоб не прийшов», «тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні: (…) утінко моя, перепілочко, голубочко», «Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка у лад не дається, та нічого було робити: силою не озьмеш», «виціловала його…що то? І в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию… далі, неначе хто її направив, разом покинула його», «та не до вінця з ним, а у яму від нього іти».

Василь – їй до пари: «він таки хватив у жменю горіхів та до Марусі: «Чи чіт, чи лишка?», «і не стямивсь овсі», «адже і хусточка у нього, що з кишені виньмав, то не хлоп’яча, а притьмом дівоча», «носить Марусин кошик та склада, що Олена купує», «та й піду світ за очима», «спасибі вам і дуже спасибі за все, за все, за все», «не будеш ти їй таким мужем і хазяїном як хочеш, бо се не від тебе», «не потурай, Василю, поможуть та не тобі», «як у воду впав», «не розпитавши Василя, що він і що з ним, та й покликав його до себе», «прийшов я до залізняка», «і те таки правду сказать, що нашого братчика куди ні піткни, хоч у науку, хоч у яке ремество, то з нього путь буде, не пропащі за нього гроші», «підняв очі до Бога», «насилу відволодали його», «як я йшов і куди йшов через цілісінький день і ніч і вп’ять день – я нічого не тямлю».

Два світи, два космоси зливаються ув одно у своєму любовному полум’ї, і сховати сю пожежу важко та й чи можливо?: «як же почули Олену, так зараз і розрізнилися, неначе і не вони», «цілує один одного», «і то ж бо правда, що коли будеш укупці з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка», «нехай ні один злий чоловік не поворушить твоїх кісточок ні руками, ні язиком».

Є у Квітки показ старожитнього звичаю, своєрідної сексуальної гри між парубком а дівчиною, і таким невинним зовні проте глибинно сексуальним у своїй суті образом – бо нагадують чоловічий природний радіатор -- є звичайні волоські горіхи: «та ті горішки, що узяла у Василя, усе у жмені перемина та назирцем за Василем погляда», «тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам’ять. Хоч би на сміх вони мені сказали». Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи лишка?», «Що божий день перебере горішки, що ще на весіллі, як побачились уперше, то він їй дав, перебере, перецілує та вп’ять до серця і положить», «горішки мої положіть мені у руку, як помру. А платок… верніте йому».   Не диво, що через яких 150 літ Марія Матіос писатиме –цілком у лоб а відверто – про чоловічі горішки а Олександер Бойченко виведе з сього формулу її творчости: ХВАЛА РУКАМ, ЖЕ ПАХНУТЬ ЯЙЦЯМИ.

Очі, як поезія життя, особливо жіночі. І мовить про се простий чолов’яга Наум: «усе про все у вас очі. А що очі можуть зробити? Нічого. Дивляться собі на світ божий та й годі».

Космос в природі і у людині воднораз: «стало винирять з-за землі…що? І світ, і огонь, і краса».

МАРУСЯ – се велика світова література без жадних скидок а підсюсюкань. Сила характерів, пристрастей, радости, розчарування, смирення, віри витворює космос Григорія Квітки – великого, химерного, мудрого, талановитого а неповторного українського письмака.

 

Роман Кухарук.

 

ГРИГОРІЙ КВІТКА ЯК НАРІЖНИЙ КАМІНЬ УКРАЇНОЦЕНТРИЧНОЇ ПОЛУДНЕВОЇ УКРАЇНИ

04:10 05.11.2021

 

Ся чудова повістина побачила світа спочатку у журналі ПРАПОР у Гарукані а відтак уже у комсюківському видавецтві МОЛОДЬ у Київі 1973 року.

Автор Іван Ільєнко.

Писана штивною українською мовою пристрастно а  художньо вартісно, вона повідає про генія української прози, автора МАРУСІ, САЛДАЦКОГО ПАТРЕТА, МЕРТВЕЦЬКОГО ВЕЛИКОДНЯ тощо.

Заспів інтриґуючий: "сутеніло у душі молодого послушника Григорія Квітки".

Довчіпний почительник знайде у книжці чимало чудернацьких на перший спозир, але смаковитих слів а словосполучень: "лулукала сова", "осмута", "цівкне синиця", "малиновий видзвін", "казкомов", "довголітен", "схлипно", "охмільно", "медоцвітно", "красовуля вина", "малиновий спалах", "неповторна радість", "загальна радість", "суспільна тля", "ситі дрохвичі", "ожереди", "смеркальний день".

Мудрість світу сього, вона цинічна  а споконвіку така: "Без вовчого  голосу а лисячого хвоста і не підступайся", "не усі ті гості були жадані, але з обов'язку предводитель мусив їх приймати", "з паном не дружися. а жінці не звіряйся", "пани на усі сани, тільки хвости волочаться", "За тридцять верстов їде позиватися за убитого гусака. Та за сі гроші, же по судах розтрусяться, можна купити цілий табун гусей". Але є і простонародна мудрість -- "пізно старого кота учити гопки", "Ворона і за море полетить, а дурнуватою си верне", "чия душа тужить, тому світ -- плаче", "захотіли з  жука меду", "скупий гроші складає, а нечистий калитку шиє", "драґунська у тебе совість", "гадка за морем,  а смерть за плечима", "золота швайка мур пробиває", "добре нечистому у дудку грати, сидячи ув очереті, одну зломить, иншу виріже", "добрий інтерес, коли повен черес", "тоді утішеніє, коли у кишені є", "хлопець воли гонить, а дівчина ще не уродиться, а його догонить", "з краси не пити роси", "куди серце лежить, туди й око біжить", "Якби Господь слухав городника, то за літо би повиздихала уся череда", "уліз у чужу солому та ще й шелестить", "гість лави не засидить", "добре братство -- краще багатство", "смерть не справник -- не підкупиш".

Руйнач запорозької січі єнерал Текелій. Сталося се 1785 року. Антон Головатий а Сидір Білий поверталися з Пєтєрбурґа в Україну "ні живі ні мертві і мало не пострілялися з того горя". Епізод стріляння -- з ПРОПАЛОЇ ГРАМОТИ Миколи Гоголя -Яновського: "вони утікали не від життя, а від ганьби". Щоби відчути ганьбу -- треба мати гідність. А гідности козакам було не позичати.

З'ява козаків на Кубані а півострові Фанаґорії -- Тамані: "отаман Захар Чепіга відпровадив депутацію до Пєтєрбурґа, аби випрохати у цариці і Кубань, і Тамань".

Посмаком добробуту віє від сих рядків: "За ним у ковчезі несли височайшу грамоту, оздоблені золотом а дорогіцнним камінням шаблі, розкішний таріль з хлібом а сільницею, же ними цариця благословляла чорноморців на нове господарство. Усе те розіклали на одному з дубових столів, же у два ряди стояли у саду". Федір Квітка файно зустрічав Антона Головатого.

А ось і портрет юного Гриця Квітки: "журлививй змалку". Але козацька стихія покликана го перемінити: "вітри го розвіють, сонце засмалить, море розколише".

Є у повісті   і смаковитости: "На тесаному столі  біля гостей з'явилися кленові тарелі з квашеними кавунами а яблуками, чималий куманець прохолодного вина". Пили козаки добре, бо "куманець уже уп'яте помандрував до льоху".

Гриць -- послушник -- і уже знає, же "багато монахів погрузли у таких гріхах, же мирянам і не снилися" , "довга чернеча ряса сковує рухи", а "од тієї слави тхне мертвечиною". Цікавий шлях по життю го товариша Сулими -- "го батько був переяславським полковником, а брат ґенеральним суддею. А сам він виховувався ув кадетському корпусі, служив у гвардії і, уже будучи у чині майора, проміняв військовий мундир на чернечу рясу". Перепійні звичаї: "коли іґумен за чарку, то братія -- за ковші". На відміну від братії а іґуменів, професОри не сміли пити вина, тому "навіть на урочистих обідах вони підіймали тости не з шампанським, а з медом"

Про знищення єпіскопом церкви орди Іосафом Горленком українських требних книжок, же потрухли без догляду а ужитку. Так само учинив литовський князь Радзівілл -- скупив українські книжки, аби спалити їх. Потому вивертають у болото бібілотеку дворянства. А за наказом імператора Павла пєрвого спалюють ЯБЕДУ Василя Капніста.

Сповна автор повісти оддає данину поезії: "а на дні сонного плеса місяць, мов золотобокий карась, заплутався у зоряний невід".

Гриць любить свого брата як себе самого: "Аж світ мені прояснів. Ні з ким я себе не відчуваю так легко а упевнено як з тобою", бо "поділена радість подвійна, а поділене горе удвічі менше".

Штивна старожитня шляхетна мова творить диво: "Либонь, забули. відкіля у нас і двері відчиняються".

Мовиться і про Василя Каразина (колезький радник, син Назара -- поміщика з села Кручик, упливовий чиновник новоутвореного міністерства просвіти, "прагнучи удосконалити свої знання  він попрохав дозволу поїхати до Ґамбурґа учитися". Наколи му було відмовлено у сьому, він нелеґально переходить кордон. "затриманий при переправі через Німан", він заявив: "Я утікав учитися", тобто утікав з тюрми народів, аби чогось путнього си научити. Його пробачили і він певний час користав з прихильности царя Олександера Першого", гірка то прихильність зважаючи на те, же останній був геєм), ініціятора відкриття у Гарукані університету, і про Григорія Сковороду ("він поневажав тих, же насміхалися з нього, буцімто він носить свічку перед сліпцями  і дзвинить глухим. А скількох наставив він на путь істини", же сам палав любов'ю до Мигайла Ковалинського, героєві повісти спогадалися слова Сковороди: "Збери усередині себе свої думки і у собі самому шукай справжніх благ", "думки про природжену працю", "Довірившися мореви, перестаєш належати сам собі") -- сув'язь часів а поколінь витворює ту споконвічну єдність, яку звикло  тепер називаєме вагомистим словом НАЦІЯ. Автор високорадісно зітгає: "Не тільки ярмарками а коцами був славен наш карай" а і любомудрами а книгарями.

Побит спудеїв є предметом тисячі деталей у повісти: "Узимку учні колеґіюму з мостів дошки зривають, аби протопити у кімнатах. Старші сплять на лавицях, а менчі на підлозі".

Головним рушієм створення університету у краї було місцеве дворянство, ке не тільки проголосувало за го створення, але і надало вагомі пожертви на сю справу. "Харківські військові безкоштовно віддали для університету 125 десятин землі  по Сумській дорозі. Опріч дворян, пожертви уносили купці, міщани, жителі сусідніх ґуберній".

Розкислі гаруканські дороги красномовні: "улітку Гарукань називали пісочнею,а навесні чи восени -- каламарем атраменту", "училища а університет закривалися на так звані брудні канікули".

Слобожанська природа творить чудеса: "Вітер доносив зі степу запаморочливий запах чебрецю", "дзвін котився за далекі ліси і загасав у м'яких травах", "з кленів повільно спадало листя і розсипалося у росяному спориші золотими бризками".

1805 року з посади ґубернатора був звільнений Артаков, а його місце посів  прихильник штуки а меценат Багтін.

У Андрія а Параски горе у сім'ї -- поховали аж четверо синів.

Театр: "деякий час усі ролі виконували чоловіки, бо дами уважали се заняття для себе увельми принизливим". Маґістр гемії а композер Шуман (тутейший), ще будучи спудеєм, пише оперу ПАЛАЦ РОЗВАГИ. 21 січня 1821 року -- двісті років тему -- Харків уперше побачив НАТАЛКУ ПОЛТАВКУ Івана Котляревського. Цікавий курйоз івз п'єсами Єкатєріни второй, кі не пройшли ув анонімному вигляді московитську цензуру.

1810 року Андрія Квітку обирають предводителем дворянства і він перебираєсь з Основи до Харкова. Услід за ним до Харкова береться і Григорій. У го душі "уже займалася заграва, і він з радістю відчував се". А ув Андрія був свій палац, же застував батькову хату ув Основі, та уласна капеля музикантів.

Герой повісти перебирає своє куце життя а бере себе на спит: "Чи є що згадати вартого?"

Книжки збиралися а читалися -- ІСТОРІЯ КОЗАКІВ Лесюра, НОТАТКИ ПРО СЛОБІДСЬКІ ПОЛКИ З ПОЧАТКУ ПОСЕЛЕННЯ ДО 1766 РОКУ Іллі Квітки, ВІРШОВАНІ БАЙКИ  та поема ЗАСНУВАННЯ ХАРКОВА Василя Масловича, роман МОСКОВИТСЬКИЙ ЖИЛЬБЛАЗ Василя Наріжного  І тим прикріший епізод, коли так штивно дібрану бібліотеку дворянства вивернули просто у гаруканське болото і вона пропала.

Григорій попечительствує над Інститутом шляхетних дівчат, де "їх навчали розв'язности у суспільстві".

Григорій бідує, "не має навіть брички своєї: їде на Основу у братовій, а з Основи -- у батьковій". Але "справжня радість вимірюється иншим".

По смерти Федора Квітки на Катеринославській вулиці купили будинок і "напровесні відбулося гірке материне новосілля". Вона з роду Шидловських, а її дід Федір "свого часу подарував колеґіюму хутір Гуки а будинок".

1812 року з'являєсь ґазета ХАРКІВСЬКИЙ ТИЖНЕВИК, де друкувалися з-поміж иншого  вірші а епіґрами Василя Масловича, а "праця журналіста аж до 30-х років не оплачувалася літературним гонораром, тому полишалася аматорським зайняттям, а не професією".

Мова героя як  подмух нічим не отісненого трамонтана: "Хай ще подумаю", "тоді ми були нестримні а неусталені як степові вітри. Тепер же шляхи наші визначені", "і очі, очі. Про них словами не розказати", "уже стою на Божій дорозі, чує моє серце", "світ наш позичений".

Одним із предків поета Петра Гулака-Артемовського був Іван Гулак, же служив при гетьману Петрі Дорошенку. Тут і коріння, мабуть, достославного Гулака иншого -- Миколи. Від Гулака до Гулака козацька слава не змовка, хіба ні?

Гигорій Квітка розриваєсь поміж жагою творчости а вимушеною службою: "маєтків не має, а жити треба".

Князь Рєпнін, кого одного з небагатьох обрали почесним діячем Харківського університету. Правителем го канцелярії був Дмитро Бантиш-Каменський.

Твердий письмацький характер у Григорія Квітки виробився подостатньо: "кислиць він звідав немало, та переінакшувати себе не збирався", бо "жити для самого себе -- що за утіха?", а він так прагне свободи, бо "яке ж то щастя упиватися сим зоряним бентежним світом, ходити по грозових травах живою людиною".

Григорій одружується з Ганною Вульф.

Поволи у Харкові, Полтаві, Прилуках, Ніжині складається новітня українська еліта: Павло  Білецький-Носенко, Іван Кулжинський, Іван Криницький, Іван Лисенко, Левко Боровиковський, Василь Капніст, Василь Наріжний, Петро Гулак-Артемовський, Іван а Ізмаїл Срезневські, Василь Смиртниський та инші.

Статського радника Андрія Квітку призначають ґубернатором до Пскова. Предводителем дворянства у Харкові стає го брат Григорій.

У грудні 1828 року він передає предвотельство Петрові Ковалевському. при сьому мовить достатньо слушну річ: "краще бути у любови а шані ув одного розумного, аніж у тисячі дурнів".

Ставлення до московської орди: "Про Москву не знаю, як у неї і двері відчиняються".

Чудова формула щасливого українця: НЕ СОРОМНО ЗА МИНУЛЕ А НЕ БОЯЗКО ЗА МАЙБУТНЄ.

Григорій Квітка як сонцепоклонник: "коли служиш сонцю і душа сповнена ним по вінця".

МАРУСЮ автор присвятив дружині Ганні, а МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ Володимиру Далю -- себто козакови Луганському. Іван Ільєнко про се пише: "присвячено двом, а подаровано мільйонам".

Григорій Квітка стає вагомою ланкою у розвитку української культури: Левко Боровиковський, Микола Гоголь-Яновський ("сняться верби над Дніпром, чумацькі валки, лелечі гнізда"), Михайло Максимович, Осип Бодянський, Тарас Шевченко, Олександер Афанасьєв- Чужбинський, Олександер Корсун, Михайло Петренко, Яків Щоголев. У сув'язі поколінь, що вилонюєсь а мотивується НАЦІЄЮ ЯК ЖИВИМ ОРГАНІЗМОМ (за Іваном Рибалком) Григорій Квітка -- камінь наріжний (не плутати з Василем).

Андрій Квітка   своєю захланністю а нерозважністю (покидає жінку з дітьми, одружується з недалекою а жорстоко захланною кріпачкою) і укидає у нестатки а злидні свого брата. 

Переконаний, Григорій Квітка а його чудова творчість мають стати для нас, українців, наріжнм каменем побудови української а україноцентричної ПОЛУДНЕВОЇ УКРАЇНИ.

Що треба учинити?

1. Перевидати чудову а штивномовну повістину Івана Ільєнка.

3. Перекласти українською а запустити ув обіг усе вартісне зі спадщини великого Квітки.

4. Запровадити щорічний Квітка-фест у Харкові.

Дерзаймо а будьмо як він.

 

Роман Кухарук.