Книжка Ірини Плюсніної " Мої сади" -- ліричне свідчення переломної доби того покоління, чия свідомість у своїй більшості лишилась роздвоєною.

З одного боку досвід радянської дійсності вже у занепаду пізнього соціалізму, коли попри анекдотичність ситуацій визрівало розуміння цінності дещо більшої аніж навколишнє буття. А з іншого боку крах ілюзорних надій романтизму щодо становлення нової модерної України.

"  Ірино, ти ? Агов! Куди? Куди?" Ці рядки вірша Ірини Плюсніної певно актуальні не лише для поетки, але й для всього покоління на зламі часу. Проте скільки могли б відповісти як авторка: "  Іду у завтра, щось затісно тут мені"?

 "Мої сади" -- поезія, проза, переклади --написані простою, але не простецькою мовою, без фальші так нині популярного псевдо загадкового інтелектуалізму, як пишуться листи добре знайомому товаришу, одновірцю але не обов'язково однодумцю. Навпаки, тексти Плюсніної у великій мірі навіть спонукають думати по своєму. Се право, яке і не вибороли але бодай виплекали в андеграунді радянських кухонь представники тієї інтелігенції, що не здатна була до героїчних самопожертвувань, але чинила пасивний опір деградації особистості.

Це те покоління, яке вплітало в авторську пісню Володимира Висоцького чи Булата Окуджави, Джо Дассена, Даліду чи Бітлз. Це те покоління, яке не мало змоги читати Василя Стуса але священнодіяли передаючи благовійно із рук в руки тоненьку збірку Василя Симоненко, яке у фільмі " Білий птах із чорною ознакою" не лише вишукувало і знаходило для себе те, про що і не здогадувалася і найдоскіпливіша цензура.

Це та тиха вода, що греблі рве.

В поезії та прозі Ірини Плюсніної ви не знайдете карколомних метафор у які занурився із головою Станіслав Вишенський, але все ту ж сповідальність, яку у свій час позначив Андрей Вознесенський:" Где не губами а устами...", яка так прикметна авторській пісні. Се і " Жінка усміхається в метро", і " Сумнавий дощ" та в багатьох інших.

Час від часу у цій сповідальності зблискують перли, як то:

"Посміхнувшись, серце -- чи сонце нечесане

заплуталось в кронах кущів і дерев."

Саме подібні рядки роблять текст смачним і його хочеться читати.

Сповідальність присутня  навіть у перекладах Плюсніної із французької поезії і її не вдалося виполити  навіть такому метру у літературі і досвідченому редактору як Роман Кухарук, який завдяки амбіціям професіоналізму вміло притумлює авторський голос.

Удавана простота Ірини Плюсніної як позірна наївність маскує суму всіх складностей сучасного життя. Її творчий доробок -- екзистенція у тому смислі, як се колись означив Сірен Кіркегор :" Або - або..."

 Проте, якби господиня не хвалила свій борщ, все те буде ніщо, якщо його ніхто не зможе скоштувати. То ж читайте першу книжку Ірини Плюсніної, бо се та здавалося б квола трава, яка проростає крізь каміння. Се та справжність, яка часто губиться на заплутаних шляхах пост модернізму.

Можна скоштувати вишукані напої але ніщо не замінить смак джерельної води.