СМЕРТЬ ДОБРОВОЛЬЦЯ

 

Солдат, наступивши на міну, –

у смерти в обіймах причах…

І жайвора голос подзвінний

навіки застиг у вухах.

 

В донецькому отчому краї

його проминали літа.

Як враз – застогнали в одчаї

розбомблені села й міста.

 

Не стало сусідської хати –

снарядом убиті старі.

А в нього дружина і мати,

і діти ще зовсім малі.

 

Щоб їх не дісталися кулі,

він кинув пороги свої.

Розсипали цвіт свій в зажурі

дві яблуні в ріднім дворі…

 

В столицю далекі стежини

родину його привели,

тим часом цивільні машини

на фронт добровольців везли.

 

В безсонні ніч його тліла,

й зі Сходу вчувались плачі,

де ворог встромляв в наше тіло

іржаві імперські мечі.

 

Де пісню народну і мову,

і звичай, що нас поєднав,

так хижо й ненависно знову

розчавив північний удав.

 

Душа все снувала тривогу,

а погляд впивавсь в горизонт.

Одчайний – він рушив в дорогу

на східний скривавлений фронт.

 

Він знав, що далеко десь діти

його визирають і ждуть.

І їхнє розстріляне літо

в чужій стороні не вернуть.

 

Він бачив, як болісно мама

слізьми́ умивалась щораз,

все думала днями й ночами:

«На кого покинув ти нас?

 

Хай інші ідуть воювати!

Багатих обходить війна!

Як діти ростимуть без тата?

Дружина – як буде одна?»

 

Просила його схаменутись

і жити для радощів, втіх.

Та в серці образи позбутись

юнак би ніколи не зміг.

 

Щоб діти всміхалися небу

і люд оминала жура –

він впав, Україно, за тебе,

коли наступила пора.

 

Відзнаки посмертні й медалі

не висушать сльози рідні́.

Лиш десь миготне на порталі:

«Загинув боєць на війні…».

 

ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ!

 

Йдучи на фронт, візьми з собою

тривогу батьківських очей.

Візьми калину із вербою,

принади місячних ночей.

 

Любов коханої дружини,

обійми доньок чи синів,

душевну пісню солов’їну,

колосся стигле із ланів.

 

Візьми козацьку добру славу,

пророче слово Кобзаря.

Багряну вечора заграву

і сміх, що душу звеселя.

 

Молитву закарбуй навіки.

Надію, віру – в тяжку путь.

Візьми яри, бескиди, ріки!

Лиш повернутись не забудь…

 

Візьми спітнілий запах сіна,

росу з карпатської гори.

Візьми квітучу Україну!

І більш нічого не бери…

 

Жоржини встелять хай дорогу,

зігріє морем душу Крим.

Візьми з собою Перемогу

і повернись до нас живим!

 

*              *              *

 

Давно засипані окопи,

трава висока там росте.

А Мати в кров збиває стопи,

шукає сина: «Де ж ти? Де?»

 

Солдатів рідні зустрічають,

дарують квіти і любов.

Питає Мати – може, знають, –

де син її? Чом не прийшов?

 

І ллються сльози без упину…

Щасливі інші матері!

А рідний голос, голос сина –

шепоче вітром у траві…

 

ЖИВИ, МОЯ ВКРАЇНО!

 

Живи, моя Вкраїно,

сьогодні й повсякчас!

Хай мову, як зернину,

плекає кожен з нас.

 

Хай пісня звеселяє

величний наш народ.

Відвага хай жахає

непроханих заброд.

 

Тобі, Вкраїно, серце

поклали ми до ніг.

В нім болісно озветься

і куля, і батіг.

 

Не раз ще в нім кайдани

пекуче заятрять.

Та скований – повстане,

щоб віру іншим дать!

 

За вишиті сорочки,

за мову й рушники

Твоїх синів і дочок

сікли чужі кийки.

 

У пам’яті кривавій –

гіркий відбиток днів,

коли вели на страту

з криївки юнаків.

 

Сьогодні знову цілять

у Тебе вороги.

Вони вже потай ділять

невзяті береги.

 

Повік їм не стоптати

вкраїнської душі:

в ній будуть оживати

Шевченкові вірші!

 

Де кров лилась рікою

на сонячні жита –

покличе знов до бою

краса Твоя свята!

 

Живи, моя Вкраїно!

Ярій добром для всіх!

Як Господа перлина,

як щастя оберіг!

 

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ

 

Зимовий день – так добре, що ти є.

Що у граційнім снігомерехтінні,

природи зледенілім безгомінні –

блаженством серце повниться моє…

 

Зимовий день – приносиш ти снагу.

Холодним пухом чепуряться вії.

Я дякую тобі за сяйні мрії

і до життя нестримную жагу!

 

Зимовий день – ти спокій бережеш.

Довколишня буденна суєта

із хугою за обрій відліта,

і лагідність в душі не знає меж…

 

Зимовий день – закутаний в красу, –

уклін тобі за снігопишні шати!

За те, що з ними легше приглушати

новітніх лих зловісную ясу…

 

ПОЕЗІЯ

 

 

Небо маревом розливається

у безодні вечірніх ілюзій.

Спраглі думи на бал злітаються,

де нектар розливає Муза.

 

Паралельні світи манять квантами

у мандрівки у просторі й часі.

Там душа промовляє мантрами,

погулявши, як слід, на Парнасі.

 

Ех, Ерато, Евтерпо, Таліє –

найпалкіші у вас поцілунки.

Розум квітне, мов дика азалія

після вашого ніжного трунку...

 

Оповивши катрен амфібрахієм,

красним ямбом чи згучним хореєм –

ви чаруєте дивною магією

тих естетів, що живляться нею.

 

Ясний промінь віків незгасаючий

вкаже шлях до Поезії храмів.

Ген, у небі Пегаси, літаючи, –

на землі визирають Титанів.

 

*              *              *

 

 

Міста…Доріг, будинків сонми.

Нестримний плин суєтних днів.

Вчимося жити в них сьогодні.

Щасливі ті – хто це зумів,

 

не обмінявши на ерзаци

душі споруджений собор.

І, пишучи життя з абзацу, –

чесноти не жбурнув з опор.

 

А декотрим це не вдалося,

бо юдам – золото блищить.

Поживи ради довелося

їм совість власну задушить.

 

Міста… В будівлях піднебесних

у кожного є свій куток.

Хтось, помираючи, – воскресне,

а хтось зів’яне, як листок.

 

Вночі міста – неначе зорі,

на суходолі мерехтять.

Хтось в них живе у злиднях й горі,

а в когось – розкіш, благодать.

 

У техно-, нано-, коґно- світі,

де зваби грішні та мерзькі́ –

плекаймо змалку в наших дітях

високі цінності людські!

*              *              *

 

 

В красі Твоїй купається душа!

Спиніться ви, безжалісні хвилини, –

коли дивлюсь, як пруг вогнями плине

і вечір крони леготом втіша…

 

Так гірко, що не кожен осягнув

Твою цнотливу, віковічну вроду!

Із плоті Бога – виткану Природу

цінує той, хто в снах її побув.

 

Там голі кручі стогнуть без дерев.

Повняться сміттям і моря, і ріки.

Тарпанів, турів, вибитих без ліку, –

й донині чутно передсмертний рев.

 

І лютим звіром скалиться прогрес,

фабричний бруд Твої вкриває шати.

Ми мовчимо, хоч варто поспішати

спасти Тебе від ТЕЦ і від АЕС…

 

Як присягнув на вірність Неньці ти, –

лелій її одвічную Природу!

Нема душі й майбутнього в народу,

котрий живе не здатен вберегти!

 

*              *              *

 

 

Не відпускайте ви коханих,

як ясний день скує пітьма.

Таких очей – щодень жаданих

в ціло́му Всесвіті нема.

 

Не ображайте ви коханих,

б’ючи словами, як бичем.

Бо не загояться ті рани,

і серце не покине щем.

 

Не викидайте на морози

зачаті сонцем почуття, –

у вічній споминів облозі

пектиме душу каяття.

 

Не відпускайте рідні руки

в світи, де боязко без вас.

Сіктимуть їх вітри розпуки,

покриє борознами час…

 

Не відпускайте ви коханих

сьогодні, завтра і завжди!

У непроглядному тумані

їх миготітимуть сліди.

 

Лише у снах, любистком пряних,

душа сховається від мук.

Не відпускайте ви коханих –

хай сяє щастя без розлук!

 

*              *              *

 

 

Буйно квітнуть гаї – як надії мої,

у душі – дзвінкокрилий розмай!

На алеях весни співом звуть солов’ї:

«Обіймай, обіймай, обіймай…»

 

Парк – міфічний Парнас, де спиняється час

в лоні кленів, гортензій і туй.

Дражнить вітер, у спину штовхаючи нас:

«Поцілуй, поцілуй, поцілуй…»

 

Кличуть вдаль береги, ткані з сонця й снаги,

зорепадом іскриться ручай…

Мрійно лине з очей ода щастя й жаги:

«Покохай, покохай, покохай…»

 

Почуття неземні наяву та вві сні

до небесних світил понесуть.

Теплий вечір безхмарно шепоче мені:

«З нею будь, з нею будь, з нею будь…»

 

*              *              *

 

 

О, смута осені… О, сині очі, сині!

Пожовклий лист тремтить у павутинні.

У круговерті, в золотавім плині

грім вибиває ритм на тамбурині.

О, сині очі! Сині, мов топази, –

ви мрій моїх пекучі метастази,

в снігах безмежних сонячні оази,

нічних інсомній згадки про образи…

О, сині очі – жала Ви осині!

Ліси в шафранній в’язаній хустині,

орнаменти на зоряній картині

вас з болем нагадають, очі сині…

А сутінки проміння надпивають,

і думи в барвах осені купають.

Втоплю у трясовинні очі сині!

Листок чи я – квилить у павутинні?..

 

журнал ДЗВІН №9 2021