Повістина видатного московитського письмака Віктора Астаф’єва СТАРОДУБ писана автором 1960 року і присвячена вона письмаку Лєоніду Лєонову.

Вона просякнута сибірським духом а українською підложиною, ка для автора  є давньоруською, а для нас, українців, живою сучасністю.

Сибірство: «ізби, криті тесаною драницею і ялиновим кір’ям», «урманом- тайґою», «заплотами», «на ріці Оньї», «шивера», «таймень», «внахил», «камешник», «кабарґа», «тузлук», «на лісовій куліжці», «писк дрібного мокреця», «хіуз – легенький струмистий вітерець», «на кулиґу», «одьор», «повалилася кухта з дерев», «черемші соленої туєсок», «у порожній тайґє хоч кому гибіль», «минулорічні остожжя», «останці», «унирок», «шабур»,

Українство: «рушник», «по-над», «з липкої мережі», «без домовини», «марево», «дикі мальви», «мураш», «вертайся», «берем’я», «думка», «їсти», «возвертатись», «сподобила», «минути», «наречена», «кроїв», «сірники». Українською є і легенда про прихід суворих людей з краю вишень, яблунь, грушок, кі на честь дуба назвали квітку СТАРОДУБ. А є ж такий край український – Стародубщина. Мова про голод – пригадує антиукраїнський нелюдський голодомор – ґеноцид українського народу: «голод учинив людей покірними».  

Проза щільна, насичена, високохудожня: «тлустими затворинами воріт», «голод давив людей як тарганів, полишаючи на землі чорні плями могил», «вИтало віконце», «весняні розпари», «зірки протикали ніч». Подекуди вона звучить як мелодійний вирган: «і у лісах безголосся: вимерло, вигоріло усе живе у лісах», «бездимно танули».

Герої моцні а їхні характери  замішані на правді буття: «кров на роздушених пальцях перемішалася з землею а піском», «часує мала душа, а хапається за життя», «самі зуби їдять», «під поцілунок випили ще».

Смішно у контексті нинішньої Московії звучить: «заскрипів скрєпамі».

Психологія старовірської схими у глушині: «Немає сенсу рятувати тих, од кого надійно заховалися. Пощо у селі нерідні? Біда від них, колот», «від світу подалі – гріхів менше», «захрещуючи двоперстями свої сліди», «Бог тебе послав, нехай Бог і до місця тебе призначить», «у світ не ходи. Страшний світ наш»

Герой повісти прибивається у човні до берега немовлям. Тут го ніхто не чекає – відтручують од берега.

Але Фаєфан бере дитину собі. Людина.

«Ох ти ж ясна душа, ще не годна відріжнити людину од звіра» -- мовить він немовляті.

Плястика: «за ними коротка суєта рук».

Жінка Фаєфана Мокрида теж непривітно зустріла немовля.

Амос – рідний син подружжя: «уже як озмеся за якейся діло – не одірвеш. Синяків собі наставить, руки у кров порве а зробить», «знає більше, аніж мовить, і бачить далі, аніж думають люде». Култиш – той, же дарований рікою. «на нарах квіти, на столі квіти, під матицею квіти а навіть за ремінцем фуражки і у петлях сорочки у хлопчати квітки. Дух квітковий у збушці такий, же з ніг збива». І се -- на противагу юрбі: «сі люде ніколи і нікому квіток не дарували. Хіба тільки жмурам, та і ті з деревляної тирси. Култиш зі зненавистю глянув на юрму, же чекає утіхи, і зіжмакав кулаки».

Віра – ось що важливо для усіх героїв повісти: «А у людях розбрід. Укріплювати треба віру. Чим? Як?»

Психологія біди у 1960 році звучить вельми пророче у сьогоденні: «Кожда родина жила сама по собі, кожда боролася з напастю у своєму дворі, у своїй збуші».

Про квітку, же дала назву повістині, Астаф’єв пише так:«Зачекай до стародубів», «вони зацвітають услід за підсніжниками а медунками – сі яскраво-жовті, з палаючим вуглям усередині квіти. І щонайбільше вони сохнуть, то щонайбільше вони пахнуть».

Моцність прозового замісу – у людях а у їх побиті: «У сім’ях мисливців постійно сушать сухарі», «кожен закон, чи поганий він, чи хороший – миром твориться а миром тримаєсь».

Чудова річ, якщо не ґеніяльна, то принаймні видатна. варто і перечитати, і перекласти українською.