Коловорот

 

За тихим шелестом снігів,

За сріблом інею – скрижалі.

Здійсниться все, як ти хотів

Та є питання: а що далі?

Готується зійти зоря.

Отелиться, дай Бог, худоба.

Свічки горять у вівтаря

Запахне випечена здоба…

А потім сніг спаде з межи.

Візьмеш до рук старе орало

І скажеш: «Боже поможи!» –

Отак життя бере начало.

01.01.19р.

 

Капелан

 

Помолися, мій брате.

                                  Небо «Гради» полощуть,

підвиваючи смерті

                                  міни б’ють по землі.

Ми, за нашу свободу

                                  віддамо найдорожче,

Хай дружини пробачать і діти малі.

Дай спокутати, Отче,

                                  завтра може не бути.

Засвітився криваво

                                  горизонту маяк.

На війні неможливо

                                  в бій іти без спокути

і без Божого слова не можна ніяк.

Ми від прадіда-діда

                                  нашу землю бороним.

Нехай змириться ворог

                                  чи помре у степу.

Бо просочена кров'ю

                                  і потом солоним

материнська земля не потерпить ганьбу.

Шлях на фронті до Бога

                                  швидше пострілу кулі.

І душевне прозріння

                                  покидає туман.

Тут навіки твої

                                   побратими поснули.

Тут молився із кожним із них

                                                 – капелан.

31.01.19р.

 

Не цурайся рідного

 

Кебета куца – мові непридатна!

Із мокші не створити козака.

Хоч українське слово й благодатне

Та їй кортить убогій – язика.

 

Довбешка зеленіє, ллється злоба,

Очата повилазили з орбіт.

Як хочеться москаликові щоби

Сконав у прірву весь козачий рід.

 

Та не хвилюйся, «друже», не загину.

Бо предків голос чую в тишині,

А дід мене учив за Україну

Меча тримати міцно у борні!

17.02.19р.

 

Святвечір

 

Жахтіла піч у надвечір’я

і усміхались о́брази

біля свяченої лози

у шибку глипали сузір’я:

Стожари то, чи Терези,

а може навіть і Вози –

везли Святвечір на подвір’я.

 

Окутали село морози.

Кутя, запарений узвар

до свята додавали чар.

Уже колядники в дорозі…

На вулиці один ліхтар

І ллється: «Пане господа́р…»

Десь не далеко. На порозі…

 

Стрічає бабця цей колаж,

веде за стіл і: «Отче наш…» –

читає.

06.01.20р.

 

Заспівай колискову

 

Заспівай колискову, так хочу почути любов,

що земними устами із неба високого ллється.

Я за цими піснями, здається, у світ цей прийшов

і струмують вони джерелом, що від серця до серця.

 

Заспівай про високе простими словами життя,

нехай доня у сні собі доню майбутню омріє.

Бо все важче та важче тиснуть на плечі літа,

відчуває душа недалеку, останню завію.

 

А тепер-но співай. Ти єдина, хто вміє отак –

сколихати дитя й пробудити до кращого душу.

Кожне слово цілюще, вагоме, підігнане в такт

жодна нота гармонії миру та сну не порушить.

09.02.20р.

 

Кам’яний хрест

 

На цім хресті вже стерті імена

і хто під ним ніколи не дізнатись.

Та лихо цю могилу омина,

де козаки шукали собі брата

й браталися на крові та клялись,

що віра їх не буде розіп’ята.

Діди мені казали, що колись

на хрест сідали молоді орлята

чи він благословить їх у політ,

чи дасть свободи в чистім небі спити…

Було так сотню, може й більше літ

про це мовчать давно забуті скити.

Лише ковил із вітром гомонить…

Настав мій час провідати могилу

і відчуваю серцем кожну мить,

яка мені дарує дивну силу.

І чую голос сивини віків

і гомінкі, дзвінкі Дніпрові води…

Тепер я знаю звідки в козаків

жага непереможна до свободи.

14.04.20р.

 

Материнські руки

 

Материнські руки – лебедині крила

ніжно огортали, дарували сили,

щоб летів далеко за світи відомі,

а вони чекали на синочка вдома.

І не знали руки спокою ні миті

Час збирати мамі золотаве жито,

Дарувати мудрість зрощену роками,

віру передати Божими устами…

Повернусь додому, обніму рідненьку

та украв холодний вітер мою неньку…

І тепер до ранку мучитися снами,

бо глибока Лета пролягла між нами…

Але пам’ятаю вас я і понині –

руки материнські, крила лебедині.

19.07.20р.

 

Судилище

Судилище медведя відбулося.
Не дивно. Але це не Божий суд.
І дибки підіймається волосся,
моя країно, топче тебе Брут…

А що раби? Рабам давай видовищ,
вони і рідну матір продадуть…
Ведуть нарід убивці до кладовищ,
за пострілом звучить: «Зарийте тут…»

Ми свято вірим: правда переможе,
але до влади йдуть медведчуки…
За що нам це? Де завинили, Боже?
Нема лелеченят, одні круки…

Убережи, Всевишній, від спокуси,
не дай зганьбити пам’яті про Стуса!
20.10.20р

 

Спи, дитинко.

 

Спи, дитинко, цвинтар – це твій дім.

Грошенят на ліки бракувало…

Мама й тато заробляють мало,

але річ тут зовсім не у тім.

 

Підіймаю із землі буклет,

Щирі грають усмішки на лицях,

заклик: урятуємо столицю!

Скільки ж тут затрачено монет?

 

Холодіє серце… і душа.

Це тобі і ліки, і лікарні,

що «спустили» казнокради марно…

У пусте розтрачена грошва. 

 

Та, чи гримне у цім небі грім?

Спопели нас, Господи великий!

Стали ми бездушні та безликі…

Спи, дитинко, цвинтар це твій дім.

23.10.20р.

 

Цілунок янгола

 

Ти до мене прийшла, ще Різдво не набралося сили.
Наливалися зорі таємної ночі єством.
Подивилась у вічі, спитала моя яснокрила:
«Чи побачу сьогоніч про Матінку Божу я сон?»

Я уяви не мав, ти маленьке моє янголятко,
що Святвечір дарує такі відчуття неземні
та тебе пригорнув, огорнути, як може лиш татко:
«Ти побачиш, дитинко, це диво сьогодні у сні.» –

І відчув на щоці я легесенький доні цілунок,
і відкрилося небо, і в серце любов полилась…
Це Різдва, безперечно, у світі найкращий дарунок.
Зичу щиро усім таке щастя відчути хоч раз.
29.12.20р.

 

Холодний ранок

 

Розпали небокрай,

               дай погрітися сірому льоду.

Вже давно не стояли

               морози такі на Дніпрі.

Трапезує пташа

               скрижанілими бубками глоду.

Розлютований скипень*

               не хоче вклонятись зорі.

Іще сплять димарі,

               їм одним у морози щось сниться.

І хатина вікном

               безпорадно так глипає в сад,

прилітає до нього

               погрітися змерзла синиця

і шкребеться гіллям

               очманілий в мороз виноград.

Розійшлася зима:

               ні рятунку від неї, ні спасу.

Нарядила у на́мерз*

               дерева в батьківськім саду.

Але сонце все ближче,

               все менше лишається часу…

Розпали небокрай,

               хай горить,

                                 я до тебе іду.

12.01.21р.

*Скипень – лютий мороз.

  На́мерз – іній.

 

Соціально-неблагодійні

 

Пропито все, всі бабині ікони

на стінах дранка* ребрами похмілля

і не питайте, чи ударять дзвони,

чи буде край страшному божевіллю.

 

Ридає мати пенсію забрали,

дорога йде від «лавки»* до дивану,

а в хаті вже «засіли» аксакали:

«По п’ятдесят*…» – і почалась «нірвана».

 

Хмільний угар у чаді цигарковім

ця хата зветься у селі – «Аптека».

І тільки мати молиться Христові:

«Пробач дітей, бо бачать недалеко.

 

Прости їм, Боже, ще прозріють може,

пізнають щастя, не підуть по миру…».

І лине в піднебесся слово кожне,

але для неї точиться сокира.

 

Проснуться діти з перепою чорні.

Кров пролилася – соціальна карма.

Час зупинитись настає – сьогодні.

З десяткою в руках убита мама.

10.03.21р.

* Дранка – дощечки якими оббивають стіни;

   Лавка – магазин у селі;

   По п’ятдесят – заклик випити.

 

Чорний Черемош

 

Замовкає на горі трембіта

і смереки умиває дощ…

Чи ви чули на початку літа,

як співає Чорний Черемош.

 

Переспівом задзюрчали води

і хори каміння на зорі…

Аж гроза затамувала подих

й блискавками грає угорі.

 

Поміж гір викручується в’юнко

русло непокірної ріки,

як у танці захмеліла юнка

і малі змиває острівки.

 

Велич надприродної стихії

час коли проймає серце дрож.

Чи ви чули, як співати вміє

у негоду Чорний Черемош?

06.04.21р.

 

Наступна «Площа Ринок»

 

«Наступна Ваша, – «Площа Ринок»,

це місце рандеву й розлук…».

І вже затихне за хвилину

трамвайних рейок перестук…

Ранкова не лякає тиша,

ще місто бачить дивні сни.

На площу із вагона вийшов

вдихнути Львівської весни.

Поранок зовсім не гарячий.

Хоч вітер ненадовго вщух.

Уперше Львів сьогодні бачу

на «Площі Ринок» без дощу.

03.06.21р.

 

Доля

 

Купає мати сина у любистку,

про горлицю наспівує пісні́,

вишиванку одягне чисту-чисту,

в дитячі очі зазирне ясні…

А в тих очах вся доля України:

й вогонь любові, й вогнище війни,

й закохані світанки солов’їні

і перші, ніжні проліски весни…

Побачить долю наче на долоні

і злети, і падіння в чагарі…

Мабуть, тому, що серце не холодне

і сивіє волосся матерів.

06.06.21р.

 

Досвід

 

На зорі відірвався від мами.

Дуже рано покинув гніздо.

Доганяли мене телеграми

із початком й закінченням – до…

Але ще не пізнавшому лиха

не ясним був тих літер мотив,

звістки мамині спалював тихо,

бо читати не сильно хотів.

А сьогодні пригадую з сумом

я той досвід печальний життя.

І чекаю у світі безумнім

хоч єдиного з дому листа.

16.06.21р.

 

Ой на Івана...

 

Ні вогнища, ні папороті цвіту

лише асфальт і куриво авто.

На перехресті збоченого літа

уваги не звертає вже ніхто

на голос трав, на запах сінокосу,

на шепіт ночі, тихий спів ріки...

Спускаються, мов мавки, свіжі роси

і спогадом торкаються щоки.

Та чи розбудять скам'янілі душі?

"Прокинься, люде!" - заволав левкой...

А люд не чує. Ніби й не байдужі

і тільки пісню хтось виводить: "Ой...".

07.07.21р.

 

Передосіннє

 

Я думав пульс. А це лише вони –

три яблука упали на долівку…

Серцевий тиск чуткі руйнує сни

і легковій мете в саду бруківку,

і серпень догорає за вікном,

ясні у небі зорі дозрівають

і сили набирається вино,

і чорногузи скупчились у зграї,

тумани застеляють обруси

край берегів ще теплого болота,

торкнусь рукою срібної роси, –

вона життя нагадує на дотик.

29.07.21р.

 

Не соромтесь, діду

 

Не соромтесь, діду, одягайте кітель,

час прийшов калині розцвісти.

Україну-неньку вміли Ви любити

доказом ці «Бойові хрести»*.

 

Ще відлунням слави загримлять Карпати,

згине лютий ворог у борні.

Сина хлібом-сіллю нехай стріне мати

й мир настане в нашій стороні.

 

Не зречуся, діду, я Шевченка мови,

солов’їну любите і Ви.

А, як залунають гучні сурми знову –

станемо під наші хоругви.

 

І тоді хай ворог не чека пощади,

будуть биті кляті москалі.

Одягайте, діду, кітель для параду.

Час цвісти калині на землі.

23.08.21р.

*Бойовий хрест – нагорода, відзнака воїнів УПА.

 

До матері

 

До снігів потрібно йти туманом.

До весни по пояс у снігах…

Похрестіть мене в дорогу, мамо,

нехай трохи легшим буде шлях.

Хай мені насниться в заметілі,

чарівний, дитячих мрій вертеп…

А довкіл пороша сіє білим.

Чи то сніг, чи може сад цвіте?

І лягає сріблом на волосся

й відкриває вищу неба суть.

Щоб усе в моїм житті збулося,

похрестіть й благословіть у путь.

01.09.21р.

 

Горіхопад

 

Горіхопад. Який чудовий місяць.

Ще листя допиває літа смак.

Та осінь не знаходить собі місця

і не віднайде спокою ніяк.

Їй хочеться дощів і прохолоди,

а ще: туману, вітру та сльоти…

Смарагдовий сьогодні вже не в моді,

у золото одягнені сади.

Така непередбачена спокуса –

лягає павутинка на плече…

Ще хвильку жди, дай сонечка нап’юся

допоки літо бабине пече,

допоки снігу не закрутить вихор,

й відлуння не замерзне моїх слів.

Із кожним днем все меншає горіхів,

і на душі все більшає гріхів.

10.09.21р.

 

Батькові

 

На кухні зранку холодно і батько

затягне «Ватру»* й ватру розведе

і заспіває, загуде багаття,

і задимить із грубки де-не-де

та й перестане.

Різдво холодне. Кіт вбіжить до хати,

притулиться до батькових колін,

у чайнику перекипає м’ята

і тріск, цей незабутній тріск полін,

і це світання.

А на Дніпрі хрустить до свисту крига

і вітер сніг до неба підніма…

За кілька днів чекаємо відлигу.

У пам’яті лишилася зима.

Й вона – остання.

07.11.21р.

*«Ватра» – марка цигарок.

 

Голодний 1932

 

Як яблучко біля яблуньки

впало дитя біля матінки –

тулиться до землі: «Забери мене!» –

Не грішними народили нас.

До влади прийшов «робочий» клас…

Біда не омине. Ой, не омине!

А дитинча немите, босе

безхліб’я ще не знало досі

воно ніколи. Ой, леленько, ой ле…

Із голоду помре у муках,

нема ні бульби, ні макухи

навіть лободи… Життя настало зле.

У вовчу скинуть його яму,

а поряд мертву кинуть маму

худесеньку, мов стебло…

Як яблучко біля яблуньки

впало дитя біля матінки

й зерняточком проросло…

29.11.21р.

 

Поезія дощу

 

Розбираю на цитати дощ.

Ось вона – поезія від Бога.

Чую в кожній краплі силу прощ,

що відлунням долітає з площ,

і знаходжу ліки від знемоги.

 

Прийде час – під хвищу ми заснем.

Кажуть, у негоду краще спиться.

Із душі не випалиш вогнем

слів, мені нашептаних дощем…

Бо вони тверді, неначе криця.

 

Хай сьогодні буде досхочу

і романсів дощових й сонетів…

Я печаль із серця відпущу, –

бо люблю поезію дощу!

Й не стрічав сильнішого поета!

11.12.21р.

 

Дитячі мрії

 

Казка вкладається спати,

лялька заплющує очі,

доня чекає на тата,

гостинчика дуже хоче.

Вітер крупою засіяв

і зирить у шпарку повня…

Донечка має надію:

стрінеться зайчик сьогодні

та передасть їй окрайчик,

іграшку і, солоденьке.

Любить дітей сірий зайчик.

На, це від зайки, маленька…

21.12.21р.

 

Кафе на двох

 

Маленьке, затишне кафе

нас прихистило від дощу.

Грімниця навпіл небо рве…

«Я кавою Вас пригощу,

дозвольте?»

Негода творить чудеса,

ми б не зустрілися ніде

і очі ці, яка краса!

Хай дощ іде, хай дощ іде…

Безперестану.

Кафе мов створено для нас,

в нім посилилась благодать,

негадано спинився час

і тільки каплі дріботять…

Для нас з тобою.

02.01.22р.