Іван Чендей одкрився для мене книжкою КАЗКА БІЛОГО ІНЕЮ. Се було так незвично, світло, радісно, непоквапно.

А потому додалося усе инше.

Щоденники. Два томи. Неймовірно.

1953. «я би не міг відпочити на цвинтарі, хоч доведеться на ньому бути більше, ніж на білому світі у живих. Мабуть, саме тому я його так не люблю ».

1954. «талант (…) даруючий радість». Як се важливо у літературі – радість. Якось на якомусь із засідань Українського клубу  обговорювали проект звернення до українців. І на слові радість спіткнулися. Бо се слово чомусь асоціюється з дурником альбо чимось несерйозним. Звідси – сміх без причини – ознака дурачини. Але ж яка причина має сподвиґнути осміх, неймовірну радість, ейфорію, коли говориш з Господом – приявно, у серці, у душі чи подумки? Даниїл Андрєєв у РУЖІ СВІТУ мовить про сю радість невимовну ув Олірні і вище неї.

Іван Чендей після Гойди стає головою Закарпатської філії СПУ.

1955. Смерть Юрія Гойди.

1956. Редаґування Луки Дем’яна.

1957. Про москвороту традицію писання за угорської окупації. УРСР принесла на Закарпаття українську літературу. Сам Чендей вивчився української літературної мови у 24 роки. Се тра розуміти а усвідомлювати.

1958. Образ березневого снігу спочатку з’являєсь  у щоденнику, а потім уже як назва книжки, доля якої стала переломною для автора.

Юрій Балега, Михайло Томчаній, Федір Потушняк.

«Поки письменник живий, його ніколи не можна хоронити. А буває і таке, що письменник тільки після смерти починає жити». Федір Потушняк.

Василь Вовчок «розбереться, де що лежить».

Андрій Патрус 1945 року очолював Закарпатську філію СПУ. 1947 був заарештований а відтарабанив у таборах 9 літ. Утратив усе. 1956 повернувся до Ужгорода. Пам’ятаю, як мій університетський товариш Микола Данильченко цитував з Патруса-Карпатського «Не читав я з Фіхте ні сторінки…» Що ми знали про сих людей… Юрій Мушкетик пише про перебування у застінках НКВД Миколи Зарудного а Миколи Олійника, що відклалося на їхньому суспільному характері.

Важкі стосунки з Михайлом Томчанієм а Михайлом Тевельовим.

«Можна людину критикувати, учити, переконувати, але не довбнею, не так, щоби кості тріщали і жити не хотілося».

1959. Звільнення з посади очільника філії. Син Михась – до Івана Чендея: тату, чому Спілка дома?

1960. Перебування ув Ірпені.

Москва. Вищі літературні курси у Літінституті. «Якнайбільше бачити, відчути, почути – ось що може захопити, заповнити час».

«гірким словом своїм посміюся» -- пророк Єремія.

Доля Айседори Дункан та її дітий.

1961. Могила Сєрґєя Єсєніна. Місце спочинку Ґалі Бєніславской, же застрелилася на го могилі.

1962. Москва.

Київ.

«Хата Параджанова – прохідний двір. Життя Параджанова – життя богеми щонайгіршого ґатунку. Так можна жити, але так не можна творити, тим більше створювати великого, живого».

1963. Адальберт Ерделі.

РУКИ І ГОРИ – Іван Мозговий. Сей неймовірний чоловік навчив мене найголовнішому: усвідомлення, же керівник робить найважчу роботу: ухвалює відповідальні рішення.

Смерть Юрія Мельничука.

«О, ті дороги на похорон…»

«Я ніс би його і у постолах, і босоніж…»

Чиновник—Чендею: «Правду тримай для себе».

1964.   «Нещаслива та нація, ка не має своєї суверенности».

1965.

1966.

1967.

«А хто мені заплатить за амортизацію серця а душі?»

1968. 10 січня. У ДТП гине син Мирослав. Реквієм за сином: «О, кому повімо печаль свою, кому скажеме про горе своє, хто зрозуміє нас? Найлютішої кари а найпекучішого болю, же могли бути послані  небом а землею нам з Марькою, випиваєме повну чашу…»

«Зелене жати – нічого не мати».

Віктор Дикусаров. Був він і на Буковині теж. Але у нас – першим. Довго. Покликали до него якойся Ореста Криворучка, маляра, бо хтойся стуканув у КҐБ, же у нього на картинах свастика. Прийшов Орест у приймальню, а у Дикусарова при порозі – старий буковинський налавник з тим самим візерунком. Порятувало.

Вийшла книжка БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ з фатальним ІВАНОМ.

1969. Автоглухота: «сміХУ Й ІРОНІЇ». Редактор а укладач мали би унести благодатну правку.

«набили небораці по сраці. От неборака ухопився за сраку – вона ж йому ще так потрібна».

Самоусвідомлення: «буду помирати, дам собі покласти під голову БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ. Щоби помирати було легше».

«Був би Авель, а Каїн знайдеться».

1970.

1971. Олесь Гончар 12 років на чолі Спілки.

У двобої межи Стельмахом а Гончарем Чендей на боці Гончара. Се го вибір.

1972.

1973. Олександер Левада на пленумі Спілки хотів «очистити» українську мову од слова позаяк.

1974. Олесь Гончар як цькувальник Солженіцина.

Вадим Скомаровський у ЦК.

Роман Лубківський зарізав ЧОРНУ САЛЬВУ у журналі ЖОВТЕНЬ.

1975.  Про юного, ще не стукача а поета Дмитра Кременя: «сей талант не уміщається сам у собі, тому важко як талантові так і людині».Юрій Мейґеш «хитро обіцяв «щось зробити», а зробив нічого». Очевидно, Мейґеш як голова філії СПУ знав трохи більше за Чендея. Очевидно, Кремінь уже тоді уклав угоду з КҐБ і його направили на потрібну КҐБ ділянку – до полудневого Миколаїва. Та й таке.

1976. Олесь Гончар виступає у Москві по московському.

1977. Яка чудова назва ЛУНА БЛАКИТНОГО ОВИДУ. Поезія.

1978. Звинувачення влади проти Дмитра Кешелі за ДЕРЕВО ЗЕЛЕНОГО ДОЩУ.

«удихнути душу у бездушне годі».

1979. «Проза займає місце у літературі тільки завдячуючи поезії у ній». Акутаґава.

Чендей займається виданням двотомника у ДНІПРІ до свого 60-річчя.

Володимир Чуйко – співробітник Держкомвидаву, же курував видавництво ДНІПРО. Я уже його застав співробітником комсюківського журналу ДНІПРО.

Павло Загребельний у 1957 році був референтом СПУ. А доріс до голови.

«Дай, Боже, гараздів при  тих негараздах, якими життя моє було повне».

1980. Самогубство Григора Тютюнника.

1981. Петро Скунць.

От і все.

Чекатимемо з нетерпінням третього – підсумкового – тому.

Уроки двох томів від Іван Чендея такі:

1. Специфіка реґіону. Вони мислять себе народом. Дивно але так.
2. Роля Москви як альтернативи Київу: декади, звіти, видання роману у РОМАН-ҐАЗЄТЄ накладом у 2 мільйони 200 000 примірників, вищі літературні курси.
3. Повернення в українську літературу видатних письмаків доукраїнського періоду на Закарпатті – Лінтура, Маркуша, Дем’яна та инших.
4. Визнання таланту при важких особистісних тертях: Юрій Гойда. Михайло Томчаній.
5. Визнання таланту молодших: Скунць, Кремінь, Кешеля.
6. Співпраця з майстрами українського малярства: Ерделі, Бокшай, Манайло, Микита.
7. Самоусвідомлення своєї письменницької правди – ІВАН.