Святвечірній харківський туман

Січневий туман – хоч відро підставляй.

Воно з-під вугілля, побито-вагонне.

Відтане-замерзне-відтане земля.

Потягне вугільним димком звіддаля.

Там сосни живуть і баби, як іконні.

Щоб погляд знаходив і в дальнім кутку

собора, вагона, дитячої згадки.

Туманом придавлене «кукуріку!»

Ісусу незатишно у сповитку

у стайні, куди долітає колядка

і думка жіноча: 5 відер – доба,

аби не померзли її пасажири,

помазані димом вугільним, як мирром,

розсаджені, звісно що, не за ранжиром.

Розхлюпані ними ганьба і гульба.

Та щось їх жене до розлук і робіт,

бо кажуть, робити не грішно ніколи.

Не ближчають до Вифлеємських околиць

три спішно покинуті царські престоли.

Пекельна смола приросла до чобіт,

а все-таки йдуть по зимових пісках

царі-звіздарі, як пліткарки , зі сходу

поглянути на немовляткову вроду,

подати Марії з ягнятами воду,

допоки туман на душі й на зірках.

 

***

Післястрітенські дороги й небеса.

Котики для вази. Гавкіт пса.

Шестеро рибалятьу рядок.

Хрускітльоду. Страху холодок.

Уривайся, течіїтерпець!

Упивайся, збийсянавпростець!

Забери, у море понеси

наміри, що в нас зійшли на пси.

Примерзаютьсльози і сліди,

а в кишені – місяць-молодик.

Мерзнуть дубу спиляна рука

і рукав порожнійрибака.

 

***

Шпаки, як труби Єрихона.

КолоннийЯрихонівліс.

Що впало тут - стіна? Корона?

щовинюхав собачий ніс?

Гора бурієКабакова.

Чибув тут Ярихон-шинкар?

Листок, зітертий на полову

чисонячне зерно ізхмар?

Дві лавки, столик між ярками.

Чотири слойки, двійко груш.

Компот для нас і пса, що з нами

шукаєпроліскових душ,

Он сині, як димкивдолині.

А що там, за отим двором?

Чи й там криві стежки неспинні

і водить Ярихон пером,

записує борги і кривди,

які вчинили ми й до нас.

Схотіли б - книгу ту відкривби.

Або хоча б налив вина.

 

Вірш, який забувався тричі

Сірі чаплі у рожевому диму.

Звичка в надвечір'ї щось палити,

доки обрій міряє пітьму –

як партер багряні оксамити.

Зварювальну маску відхили

І лови уважним об'єктивом:

рожевіють верби, а з імли

маряться фламінґо і оливи.

Березень, твій білий ряст цвіте ,

як і звично – брат його бузковий.

Димом взявся пройдений протест.

Чаплі як зимові післямови.

Підлітки. Тримаються утрьох.

Ще не треба дбати про нащадків,

у гнізді вимощувати мох.

Терну дайте зацвісти спочатку.

 

***

Нарцис у пляшці «Кока-кола»,

в якій купили молока.

Сніг повертається по колу –

щетина сива на щоках,

аби обличчя нам колоти,

конкурувати з їжаком.

В нарциса – чорноземні боти.

Північний вітер батіжком

сердито цвьохкає по пляшці.

А в домі білий амадин

співає. Що робити пташці,

яка не знає інших стін?

Йому фіалки й каланхое,

аденіум замість дерев.

Що птаху сніг оцей накоїв?

Співає, як дзеркала тре.

 

 

***

Дівчинко з мольбертом, що намалювала?

Де оті роззяви з-за твого плеча?

Що не поділили, як синички сало,

доки світ-навалу погляд твій вивчав?

Можуть на морозі вдатися етюди

чи замерзли фарби, як чиясь душа?

Словом так уміють вдарити у груди,

та хіба ж не вчилась дати відкоша

ще від кочової, з повсті, халабуди

чи від зарізяцьких запорозьких місць?

Кіш зелених яблук натюрмортом буде

кольори-приблуди вже свистять зимі –

тут, на переході. Жовтий і зелений,

як на продавщиці квітів дощовик.

До тюльпанів жовтих є свій навіжений

щедрий, може, винний в чомусь чоловік.

 

***

Тернові квіти пахнуть медом.

Тичинок призахідні тіні.

Ні возом, ні велосипедом,

ні кораблями Сабатіні

не довезти цього проміння,

пахтіння паски, трав і цвіту.

Зозулине отетеріння –

чого було сюди летіти –

кувати на дірки в кишенях.

Садків і вулиць порожнеча.

Дощем покинутий хрещеник –

Терник –  терпінь тупий предтеча.

І все-таки день пахне медом,

І чути півня за парканом.

У світі з вічним недогледом

він курці зірочку дістане.

 

***

Кіт пасе гусей і дві веселки.

Дикі  гуси закудикують дорогу,

щоб дощу незрячому на села

не озвалася, а мовчки впала в ноги.

Настроїв і птаства  мокру зграю

дві веселки все-таки зігріють.

Ритвини, фонтан Бахчисарая –

що нам ще наповниться, Маріє,

водами, наплаканими слізно,

запахами вербної неділі?

Чоловік везе на велику валізу,

бо з дружиною веселок не поділять.

 

***

Знову я не зварила вишневе варення.

Свічко, спи у зеленім старім ліхтарі.

Він у Нюрнберзі зроблений. Душі спасенні –

ті, кому він світив, одійшли за поріг,

в небеса. Той ліхтар сорокового року

подарований ким чи буденний трофей?

Зазирнути в той час я не хочу й в півока –

під рипіння нових польових портупей.

Навіть скло не розбилося. Довго блукав

від калини до груші та під виноград.

Він ожив, засвітився у тебе в руках.

Що ж я знову з варенням своїм невпопад.

 

***

Приїду до міста, де сплять іще панни й фонтани.

Графіті злиняли: салюти і вершник, і біла кобила.

Куплю моцарели і персиків. Дощ перестане.

Як голуб, складе свої сірі розтріпані крила.

Загрузну в кімнатах між кактусами і книжками.

Полиці з'єднала з карнизом і сонцем ліана.

Усе, що було, заросло, залягло, ніби камінь

чи якір, загублений десь у морях- океанах.

Тим часом у тебе на листі старім винограду

дощинки збираються в пошуках тоншого краю.

Отож до набігу готові вода й конокради.

І полудень  білого хліба до меду накраяв.

 

***

Густа засмага груші, дині, жінки.

На ринку вишні кисло продають.

Згребуть останню курячу печінку

і делікатну орхідей сім'ю.

Зелені сир, банани і хінкалі.

У сподівань-безсмертників букет

смарагдово доспівані спіралі

невидимих, але живих планет.

Кав'ярня «Крендель» вижила й радіє,

стільці та столик ставить на хідник.

Тролейбус за два кроки в безнадії

вдихає з ряду пиво і часник.

За хором винограду з кавунами -

молочні, рибні, хлібні береги.

І сонце позирає з-під панами,

хто має незасмаглості борги.

 

***

Троянда виросла. Зносився сарафан.

Так само нефарбований паркан.

Намисто бурштинове між книжок.

Скосили наміри і склали у стіжок.

Виткі троянди, хміль. Та кожен день

не пелюстково сиплеться із жмень.

Піском і попелом, і порохом боїв.

Як добре, що хоча б їжак поїв.

 

***

Райським яблукам. Каштанам. Терникам.

Харкову розбитому й Берліну.

нав'яжу пучечками калину

Якось дідові з дощами передам.

Хай із Германом чаюють в небесах.

У обох – при серці рідних фото.

Поспішають, обпікають рота.

Свій солдатський запивають страх.

З ними вічно їхні пекла і в раю,

ще – губна гармошка й мандоліна.

З ринку йде Марія Магдалина.

А вони їй крашанку дають.

 

Сон на Покрову

Руїни храму. Пізнє листя рожевіє

і щоки від ходи, і хмари, і бузки,

які цвітуть за крок до війн або завії.

Стікає білий дим туманом із руки.

У Харкові хатин уже давно немає.

І я у нім була непевної весни.

Без мене прожили трибуни і трамваї.

Трибуни стадіонні, трамваї –  через сни.

У них сховався схил безхрамовий, багряний,

безлюдно-неміський. І мазанка чиясь.

І що тут проводжали –  порвали два баяни,

то хай розкаже листя, а вислухаю я.

 

***

Листя горіха злетіло на старшу траву,

доки молодша сміялася в очі барвінку.

Злися-не злися, а в полум'ї не оживуть

ні олов'яний вояк, ні картонова жінка.

Навіть якщо це калини кармінний вогонь,

пізнє улесливе фари моргання баюрі.

Тіло троянди багряної, ще не холонь.

Будуть попереду бурі та будні похмурі.

Десь на майданах Європи царі й казкарі

чи королі, що не варті солдатської ложки.

Прийде солдат без ноги під опалий горіх,

щоб танцівниці поправити застібку брошки.

 

 

***

Берези жовкнуть, сивіють жінки.

Як пасма, листя не зафарбувати.

І зневажають лебедів качки,

бо рай качок -  багнисто-вайлуватий,

Для білих лебедів - туманові шовки

стелила  Мжа холодною межею.

Крамнички спали -  наливайки-штурпаки,

їх ставив перший власник Жевержеєв.

Ті «жевержейки» – заводські хліб- сіль.

І я до них по бублики ходила.

Осінні тіні й запахи - звідтіль,

де поїзд плентавсь, лебедеві крила

навпомацки дзеркалила ріка.

В тумані клен стирчав хвостом тарані.

А холод- ловелас перетікав

до хризантем, що звуться «сиві пані».

Першодрук: журнал КИЇВ №9-10