Господь якимось дивом доправив у мої руки нову прозову книжку Павла Вольвача 20+1, АЛЬБО ЗЕМЛЯ МЕРТВИХ, що її видало сегоріч львівське Мар’яни Савки  Видавництво старого лева, опередмовив Михайло Бриних, а відредаґувала Вікторія Стах.

За жанром се збірка есеїв.

Про мертвих.

По сути – автопортрет з мертвих, бо автор переважно мовить про себе, цитує свої твори, цитує мертвих про себе самого. Усі вони – кожен сам по собі – покладали на нього якійся надії, чимось запомагали, чимось для нього вартісні. Він шукав шляхи самоствердження у чужому – неласкавому до прийшлих, тяжкому, але вартісному – княжому Київі на семи пагорбах. Праця, житло, переклади, пісні, літературна кар’єра. Кожен крок вимагав нових людей. Холодний а Вінґрановський – для душі. Для них учинив найбільше: упорядкував а видав вибране поезій Холодного а книгу споминів (удворуч зі Слабіком) про Вінґрановського. Його усі старпери привітали як поетичне а літературне одкровення і намагалися поставити у свої шереги під свої прапори. Не вийшло. Павло Вольвач має свій осібний характер – він самотній сіроманець і у зграї не мо бути. Чому? Я не знаю.

Про Клясу я писав. Про упорядковану ним збірку Миколи Холодного теж.

Поезію штудіюю. Щось виобразиться з того, коли дочитаю.

ХРЕЩАТИК-ПЛАЗА, як на мене, ахудожній твір. І не документальний. Таке щось.

СНИ НЕОФІТА Бог мені до рук не дав. Коли дасть – поговориме про йОго.

Що ж до ЗЕМЛІ МЕРТВИХ, то:  

Ключовим є 1999 рік. Саме у сей рік пан автор з’явився у княжому Київі. Се рік президентських виборів. І тінь Евгена Марчука прослизає двічі. Перший: поміж членами партії братів Ковалів Павлом Скочком і ще кимось – чисто як у парламенті, коли розглядають питання за скороченою процедурою: один за, один проти. Автор живе кілька місяців у партійному офісі, який тоді – мабуть – був штабом одного із кандидатів у прези, а потім у ХРЕЩАТИКУ-ПЛАЗА оспіває загиканість друга Романа. Другий: світлина, на якій Вінґрановський а Марчук їдять оселедці.

ЙОҐА ТА ИНШІ. Ідеться про запорозьку братву, як я розумію. Як туди і для чого потрапив хлопчина з пристойної української сім’ї – тато а двоє дядьків – у контексті української культури принаймні шістдесятих минулого сторіччя: високі полиці цікавих книжок – я і не знав, що Дмитра Загула видавали совіти – читав-єм го у ЦНБ прижиттєві видання – не тямлю.

Є якійся слова жарґону – «запатлАв», «лИндати», «перекнОкати». Але багато московизмів: «вівчар нишк на цепу» («ген вівчар жене отару плаєм» -- як мовив у ЧЕРЕМШИНІ Микола Юрійчук), впору, таємничій незнайомці (натяк на Алєксандера Блока), пісня невигадлива (тобто нєзатєйлівая), проріха, як прийнято казати.

Про що? І пощо? І навіщо? Не тямлю.

«В ДУРНИХ БОТІНОЧКАХ». Знов московизмів лантух: нечленороздільне, . Є і жарґонізми: «шклявого штемпа», «марімасіка», синоніми до узутиків: шузи, кори, гади, колеса, прохарі, кайзери, мокроступи, прогари, підкрадухи.

Тут хоч кілька теплих слів про героя є: «нам дуже багато що подобалося разом», «ми ковтали життя, його оґромний в о з д у х, шерехи і хрусти».

Герой говорить: «Я серйозний шо катафалок». Дружина автора дарує му лаврську ладанку – чи з Київської, чи з Почаївської – але з відомого пархату.  

Трохи про хворого батька і як результат – діточа психотравма: «звідтоді розібрана увдень постіль викликає у мене хворобливий спазм».

Вивершується сей есей психологічно вартісно: «Мертві узагалі рідко відчуваються на своїх могилах. Тим більше такі, як Єґор. Хоча він там. Се я розумію. У повсякденні, де час від часу зринає, або я його сам у кліп ока видобуваю із заломів повітря, його бути не може. До сього протиріччя я потроху призвичаївся, хоч до решти так і не навчився давати з ним раду».

ЛЮДИНА З ВИГОЛЕНИМИ СКРОНЯМИ. Валерій Ілля. Автор зве його греком, хоча він скоріше за усе – караїм: і за характером, і за зовнішністю (французький актор Рено), і за абсолютною відсутністю музики у поезії. Нарочите хуторянство абсолютно му не пасувало.

Уроки поезії від Валерія Іллі: «Се найвищий ступінь у поезії – релігійність. Бо коли мистецтво є образом душі, то що є душа без Бога? Причому душа має не раціонально осмислювати безконечність а божественну суть, а переживати її», «горілка вертає до резонансу коливання людської енергії з Божою. Відкриває психічні центри, через які людина сприймає космічну енергію».

Автор мовить про свого героя достатньо слушно: « Він не тільки говорив таке, чого не казали инші, він ще і жив не так, як усі».

Вольвач і сам здатен до гарних художніх мазків: «у пропахле ставридою море». А се уже його уласні уроки поезії: «Поезію треба читати у ґемео патичних дозах».

Ілля про Вінґрановського: «Микольця, дядьку, недосяжний». Суворий присуд дає він і Віктору Кордуну а Михайлові Григоріву, Борисові Олійнику а Любові Голоті, успішним кар’єрним комсомолятам Римаруку а Герасим’юку, Миколі Холодному (Колі Прохладному), Андруховичу со товарістчі та Спілці загалом, як злочинній організації, якій варто покаятися а саморозпуститися.

РУКА, ЗІГНУТА У ЛІКТІ. Микола Холодний. У його поезії «були речі, з яких шугали проломи у небо, та так, що забувалося дихати».

Перегодом – «сутінки таланту».

УЛЯША. Олесь Уляненко. «Йому теж подобався вуличний тлум. Із нього він зринав, у ньому розчинявся».

«Не у родині, а у письмі він ставав собою».

Легенько проходиться автор по картонній короні Ліни Костенко.

ДВОЄ.

Іван Гнатюк.

Автор мовить: «за кривавих часів єдино можливий саме патос».

Герой вітійствує – про необов’язковість фуряти пам’ятники. Досвід 2014-2015 показує, же се важливо, бо обеззброює ворога, особливо унтурішнього, змушує його відчувати себе на руїнах звичного окупаційного фундаменту україноненависництва.

Доля Трохима Шинкарука вартує окремого роману. Тільки, не дай Боже, аби го писав Кокотюха чи якийся Сергій Дзюба альбо Курков.

Гарне слово, смачне – «слухавка аж задзуреміла».

Син у Гнатюка спився, лежав у божевільні.

Микола Кравчук.

Цитата з Карела Чапека про критику а критиків геть непристойна. Критик не тому критик, же не уміє, а тому критик, же уміє – мислити, читати, мовити а тлумачити. Скільки талановитих письмаків не тямили себе, своїх творінь. Історія Томаса Вульфа а         його творінь вельми тут показова.

Павло Вольвач спогадує мою поїздку до Тетіїва а до Кравчука. Гірка то була поїздка. Не тямлю, що причиною – чи моє запізнення (бо чужа машина не завше уможливлює учасність), чи хвороба, чи нерви, чи що ще, але ані зустрічі, ані розмови не було. Полишив книжки і вийшов як вибитий.  Наприкінці життя  Микола повісився. Я не знав. Се одкровення.

Великий письмак, фанат малої форми. Але любив бути близьким до влади, упорядковував щоріч антології оповідань.

У творчости був первозданним а безкомпромісним.

Його художня правда співмірна з художньою правдою Василя Стефаника. Григір Тютюнник їх не перевершив, а був тільки талановитим нащадком у літературі.

Саме Кравчук мовив чи писав автору книжки про нього: «Ви на Божому коні».   

ДОРОГА СИВОВА. Микола Вінґрановський.

Якби Вольвач учасно засвоїв урок Володимира Коломійця, то не допустив би авторської грухоти, же аж репетує у йОго: «зверХУ Й ЗНИЗУ». Коломієць був цікавим поетом і добрим стилістом, хоча за сором’язливість при сороміцьких розмовах го називали Маруся.

Пропливають ув есеї неназвані, але угадувані – Василь Герасим’юк, Ігор Павлюк, Стас Бондаренко. Щодо Павлюка – варто було го назвати, бо зливаєсь з иншим Ігорем – Калинцем – і неутаємничений у літературні  деталі читач мо подумати зле і на него, а то би було геть зайвим.

Складні стосунки Вінґрановського а Холодного.

Автор зізнається – «дорога для мене – уже щасливість». І далі: «Мить не зупинити, але можна спробувати запам’ятати».

ЄВБАЗ. Вінеґрет з героїв, де найприкметнішими є Стас Вишенський а Василь Рубан.

Тут  він мовить про кілька років психіатрички для письмака Андрія Кондратюка. Мовить він і  про його доньку, же працювала – чи працює досі – на українському радіві.

Цитата з Вайлда, наведена Вишенським, доволі пожитечна: «Хто проникає у символ, той ризикує». Про його поезію Вольвач слушно зауважує: «Подібних віршів я ще не читав. Та їх і не писав таких ніхто».

Стас теж мав свої погляди на поета і поезію: «Поет не може не знати шляху».

Вольвач про йОго: «він дивився на речі, не відводячи погляду, намагаючись проникнути у суть, а вона, як знати, не є веселою чи сумною, а лиш такою, яка є.»

Вінґрановський, мовлячи, же «йому нічого не світить. Принаймні тут. А відтак і ніде» не має рації. Вишенський – великий український поет сковородинівського штибу. З його поезії бурхає неземна енерґетика, а легенда про Альту вартує деяких багатотомних романів. Його читач – потомний, завтрашній, небуденний. Його поетична спадщина – неоціненна, бо є духовною практикою як і кожна вартісна поезія.

Проходить тінню Петро Рубан.

НАМИЛЕНА ТРАВА. Павло Загребельний.

«привласнюючи чужі сенси, митець помирає задовго до своєї смерти». Не тямлю, з кого цитата, але вартуюча меси.

Я би не називав Герасим’юка «сонцем гуцульської поезії», бо і несправедливо, і не відповідає літературній реальності. Василь Герасим’юк – український поет, вартісний, глибокий, глибинний, неймовірно вимогливий до себе сам. Траґізм особистого у поєднанні з неабияким талантом дає високохудожні полотна.

ВАСЯ. Василь Гонтарський – він же Вася Клаб. Про ворогів – з нього: «Їх як гною – нас у мами мало».

Гарний образ – «люди блукань».

В ТЄРПКОМ ВОЗДУХЄ КРІКНЄТ. Ілья Кормільцев.

У конктесті імени Стуса  вартувало би не юзати дієслово стусатися. Тільки через се.

САН САНОВИЧ. Олександер Сизоненко.

Я теж читав роман ХМАРИ. Патос. Та ще й дочасний. Як слушно мовив про теє письмо Загребуля: ще могила над батьком не запалася, а він уже пише… Так і є. Фальшивий патос не спороджує добру прозу. І нема там ні Гемінґвея, ні Керуака. Таке собі поетичне кіно у прозі. Та й решта.

Полишеність при Москві у Сизоненка була гримуча а патосна. Ув Олійника праґматишно-вимушена: тато у 1937 піврайону пересадив. Тому «я комуїст, і сим усе сказав, я із коріння, я із первовіку…» Вінґрановський, як і Дрозд, теж соціально був при Москві. Хоча у творчости сього не було. Творчість була вища за нього самого. Та й у Дрозда теж. Дрозд не умів говорити, тільки писати. Сизоненко не умів нічого. Я прочитав його томів з 10. І нічого не написав – не було про що. У Василя Шевчука хоч роман СКОВОРОДА. У Мушкетика – пентаґон романів. А тут – нич.

Вольвач робить висновок зі спілкування з Сизоненком: «У подвійному світлі, одне з яких чуже, перебувати складно». Так є. І колись треба робити вибір.

ЦЕХМАЙСТЕР. Ігор Римарук.

«Може, такі люди помирають раніше смерти і, ще ніби не умерлі, ходять між світових тлумів, як чужоземці і прочани? Нема одвіту».

ЛЬО.

Дружина, а потім удова Вінґрановського – Олександра.

Її перший чоловік – син Ірини Вільде – Ярема Полотнюк. Їхня донька померла дочасно. Творила у малярстві.

Гарний образ: «Дощ косо цяткував надгробки, ніби учень-бешкетник портрети клясиків у підручнику».

ПОЕТ ІЗ ВЕРХНІХ ПОЛИЦЬ. Іван Драч.

Іван Фе Драч.

МИСТЕЦЬ ІЗ АЇДУ. Мирослав Ягода.

НЕ ПИТАННЯ ВОПРОС. Борис Олійник.

Живий голос героя: «Не так воно баштан стелиться».      

ПРИ  ЗАМКОВІЙ ГОРІ. Валентин Мороз.

Цитата: «мудрий сам за себе дбає, а про дурнів піклується Бог». Я би волів бути дурнем, але з Богом.

Назва книжки го жінки ПРОТИ ВІТРУ – двозначна суть.

Батько і син Ситники не названі, але мовиться про них у контексті справи Сверстюка.

Гарний – мо і несамохіть – звукопис: «плеснув із пласкої плящини».

СТАРИЙ НЕГІДНИК. Едічка Лімонов.

Цікава думка: «кожний сильний період у житті людини має власну мелодію».

Цитати з Едічки: «і тєсєн в попу путь», «а остальноє – в слєдующій заґлот».

Наклад книжки 1000 примірників.

Не КЛЯСА, не МАРҐІНЕС  і не КРОВ ЗУХВАЛА.

А що?

Книжка.

Двічі читати її годі. Перечитувати якійся місця і поготів.

Дочасні спомини, автопортрет з мертвих, не на Божому коні.

Та й таке.

Але се добрий матеріял для розмови, для дискусії, для літературної праці. Тільки хто готовий до сього?