Сю книжку мені показала Софія Майданська.

Потім уже спромігся купити ї на розпродажу, бо Мар’яна Савка не вельми толерує роздачу книжок на рецензування. Се її справа.

ЯБЛУНЯ Людмили Таран має цікавий задум: спочатку мама, потім донька. Як правило долі ріжні, але спільне ув одному – доньки виростали у культурі і у радости. Я себе почуваю випадковим селюком, хоча і народився у місті Чернівцях. Культура мало цікавила моїх батьків, та і родичів теж.

Наприпочатку авторка книжки мовить про своїх батьків, і се мова безрадісна.

Але розпочинає вона з несподіваного відкриття: «Усі книжки пишуться передусім для себе. Тоді вони можуть бути цікавими для инших».

І далі – про маму: «Мама ж у моєму житті завжди була наче невидиме повітря, про яке згадуєш, щойно його бракує».

Людмила Таран слушно мовить про родинне пекло у батьках, од якого полишається тільки зітгання «Як розгадати свою маму, яка тепер так далеко-високо?»

Перша пара: Надія а Оксана Забужко.

Абсолютна дурниця а марниця – насрати собі на українську голову: «із самоповагою ув українців сутужно». Справді? Се, на щастя, не відповідає дійсности. Українці орґанічні саме у своїй ґіпертрофованій самоповазі. «кошмар нації, яка – попри усі її неміряні скарби – не збулася у новітній історії». Нічого і близько подібного. Нація збулася і без держави, і у сьому її неперебутня сила.

Оксана Забужко: «відтерпала», «се відчуття професійного співака, коли наче уже не ти співаєш а тобою співає», «ті Лисенкові обробки, які сьогодні уже не виконують», «слухала, як сум поступово переходить у красу», «співаючі вулиці, співаючі доми», «угрітенька», «на молитовну війну пішли».

Друга пара: Анастасія Лисивець – Наталка Білоцерківець.

Тінню талановитий прозаїк Геннадій Гамалій – тато поетки. Мрію мати книжку його прози. Наталка обіцяла передати – а усе ніяк.

Цікава доля Анастасії Лисовець, але і стиль її книжки споминів про голодомор СКАЖИ ПРО ЩАСЛИВЕ ЖИТТЯ карколомно яскравий а високохудожній. Він дихає, він живий: «Я народилася у люті морози кінця 1922 року у селі Березань на Київщині. Мій батько, Лисивець Іван Григорович, син селянина і сам селянин, умів господарювати і охоче трудився. Любив орати, сіяти, косити, пасти і доглядати коней, умів колоти кабанів, сушити сіно, молоти а віяти, любив смачний свіжоспечений хліб, гарячий борщ і молоко з-під корови».

Анастасія росла «завжди якайся усміхнена у собі».

Активісти ніколи не голодують, навіть у голод. Се і про наших славних ґрантоїдів мова теж.

Наталка Білоцерківець: «батько про війну: «я щасливий, же нікого не убив»», «батько був ніжним, иноді навіть беззахисним».

Пара третя: Марія а Софія Майданські.

Карколомна доля мами і відносно спокійна – доньки.

Пара четверта: Соломія а Богдана Павлички.

Про Соломію: «наукова відвага».

Розмова з Богданою – абсолютна порожнеча.

Пара четверта: Ірина а Мар’яна Савки.

Ірина Савка: «На узбіччі, поблизу того місця, де сталася трагедія, дідо посадив дві черешні: гірку чорну і солодку червону. Казав: «Оті черешні  -- як моя доля». Я пам’ятаю ті дерева, їла їхні ягоди», «кірат – ним зерно молотили», «якщо воно у тебе одне – бережеш і не можеш забути», «творче начало не вичахло», «але не мав бажання до музики», «голосом ліпить образ, переживає його».

Що неприємно: неуказаний автор альбому ОРЕСТ САВКА І ЙОГО ТЕАТР – Іван Бандурка. А се неповага до його копіткої а вартісної праці. Також фраза «ми ненавиділи бандерівців» резонує у неґативі, але багато пояснює  у видавничій практиці Мар’яни Савки, яка вельми любить ворогів і дає їм широку антиукраїнську дорогу. Мо і польське коріння даєсь узнаки.

Мар’яна Савка: «Нам треба відійти од того великого гріха перед уласною сутністю, же полягає у настанові: роби так, аби инші були тобою задоволені», «робила тільки те, же вирішувала сама», «мама наважилася на письмо».

Гарна книжка, вартісна.

Не шкодую, же ї купив а прочитав.

Не шкодуйте і ви.