Сю книзь мені Евген Баран подарував у мому рідному місті 26 травня 2017 року. Лежєла донедавна без руху. Нарешті руки дійшли.

Видало видавництво ДІОСКУРУС у 2016 році яко перевертосик: з тогобіч -- книжка Василя Слапчука, але про нього добре пише сам Евген, то я обмежуся ним чіколядним – ШОКОЛАДНА УКРАЇНА.

Се зупевне зібрані есеї, друковані десь у колонці у ґазеті чи на сайті, бо Баранові, як правило, не притаманні актуальні політичні тексти. До того ж, вони вельми поступаються його текстам літературним.

Чому?

Політика – мистецтво можливого, як слушно мовив Міхаїл Ґорбачов. Література, очевидячки – мистецтво неможливого, і тут він – майстер.

ЖИВОТВОРЯЩИЙ ШЕВЧЕНКО. «Як убити ворога у собі?» -- слушне запитання українця до українців а до себе самого.

Чудова цитата з автора УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ Миколи Шлемкевича: «На прапорах тієї нової української людини виписане (…) гасло БОРІТЕСЯ – ПОБОРЕТЕ. Сучасна українська людина – се шевченківська людина».

Коли пан есеїста мовить «ми таки хвора нація», то припускається грубецької помилки, бо плутає націю а суспільство. Безперечно – суспільство хворе, бо воно посттоталітарне, постґеноцидне а постколоніальне. Але нація – здорова, вартісна, світла, духовторна, вона і зцілює суспільство, і творить державу а носіїв українських цінностей. Розуміти ріжницю меж суспільством а нацією (а відтак меж суспільством а державою) вельми важливо. Що таке нація? «єдність мертвих, живих, і ненарожденних» за визначенням того ж Тараса Шевченка. Я мовлю від себе – НАЦІЯ – СЕ ГІДНІСТЬ. По чому б’ють вороги? По гідности. Що відбирають собі? Усе, що становить гідність. Коли московська орда не змогла перемогти мужній народ чукчів, що вона учинила? Ударила по гідности сього народу – чукчі стали притчею во язицех у московитських анекдотах. Як і молдовани чи українці – неґативні, кумедні, недоладні герої московитських анекдотів та московської літератури.

Юзеф Пілсудський ставив собі питання «Чим повинна бути Польща?» Його аґресивна практика свідчила – збудувати ПІСдувату Польщу на кістках України, на її руїнах бодай у Галичині. Як реакція – ОУН-УПА, бандерівський рух, діяльність Романа Шухевича а Бульби-Боровця.

Шевченко витворив візію ДЕРЖАВИ-РАЮ.

Я би москвороті цитати передавав людською мовою.

НЕАКАДЕМІЧНИЙ СТЕФАНИК. Цитата з Сент-Бева: «класика – се мертвий простір, доти, поки на нього не ступить живий чоловік».

Автор полюбляє парадокси. Ось один з них: «Сього доста у будь-які часи. Так само як сього бракує у будь-які часи».

«Стефаник канонізував їхню (своїх односельців) правду. Сакралізував її ».

Баран намагається показати героя есею живим чоловіком: «Був самодостатній а твердий у своєму безвір’ї (…) Він спричинився до смерти приятеля, хоча любив його. Любив по-своєму, по-стефаниківськи. Був жорсткий, моментами жорстокий, як його батько».

ДАМ ПОЗА ВУХА. Василь Стефаник.

ПОКУТСЬКИЙ ЖАЙВІР. Про Марка Черемшину. Сам за себе говОри – своїми чудовними текстами, які геть не схожі на письмо Стефаника, Франка, Маковея, Федьковича, Кобилянської чи Мартовича. Він – осібний а самодостатній майстер, автор КАРБІВ, що є скарбами української класичної новелістики.

«ТУДИ ПОЗА БЕРЕЗИ ТИХІ». Про Тараса Мельничука. Як хіром перетканий шалічок чи рушник – так перетканий сей есей чудовними поетичними одкровеннями великого уторопця.

«Тараса не можна читати як ЗАКЛИК. Його можна приймати як ПОКЛИК. До себе. До якого ідеш роками і не доходиш. Не устигаєш. Залишається мало».

МІСІЯ: АНДРУХОВИЧ. Файна цитата з Анатоля Франса: «Звинувачувати мене ув уторинности означає не знати законів розвитку літератури. Усі великі твори літератури написані на основі відомих сюжетів».

ТУГА ЗА МІРАЖАМИ. Про Степана Процюка.

«мовчати найлегше, і мовчання не завжди золото».

НАТАЛЯ. Про Наталю Ткачик: «Своє інтимне життя уважає своїм», «драматизм виповіданих історій».

«А ЩО ДРУГИЙ ПРАЗНИК». Про Василя Бабія. Смачне слово «одержимець».

ПУШИК. Порівняння СТРАЖ-ГОРИ Степана Пушика з романом нобеліянта Ґабріеля Ґарсії Маркеса СТО РОКІВ САМОТНОСТИ си манає на порівняння з Маркесом Ганни Герман, що собі дозволив нехарапутний а недалекий Дмитро Дроздовський. Пушик не Маркес, Пушик – Пушик. Се аж ніяк не применшує роману СТРАЖ-ГОРА, як і го чудової повісти ПЕРО ЗОЛОТОГО ПТАХА, написаної у тому ж ключі. У сьому і унікальність сеї прози.

ЛЮДИНА-МІСТО. Про Володимира Полєка. Ставить гостро питання про долю книгозбірень (колекцій мистецтва) після смерти уласника. Доля бібліотеки Полєка гірка. І нема на то ради.

«Літературна бухгалтерія – тоді, як і зараз, є складовою літературного процесу».

ДВІ СЛОВІ ПРО ЄВДОКІЮ ЮРЧАК. Про долю героїні СТРАЖ-ГОРИ.

KVITKA. Про Квітку Цісик. Знану пісню на слова Богдана Лепкого ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ, ТОВАРИШУ МІЙ варто цитувати достеменно.

МІСТО, ЯКОГО НЕ ЗАСЛУЖИВ. Про свої узаємини з Івано-Франківськом. «Джур – по гуцульському «бистра вода»», «і коли у своїй Паушівці на схилі літ сапатиму суху землю, то завжди з приємністю згадуватиму Івано-Франківськ як місто, якого я не заслужив… » Не знаю як Евген, а я уважаю, же йому місце у Київі ув інституті імени Тараса Шевченка. А так – там порожнеча, а ув Евгена – інтелектуальна самотність у невеличкому провінцьюжному містечку.

ХАТА, ЯКОЇ Я НЕ ЗБУДУВАВ. Замість мерзенного слова «назад» я звичайно уживаю альбо «пріч», альбо «навспак» -- згідно контексту.

Сила зброї. Пора давати право на ню ув Україні.

«Сьогодні се так важливо – бути певним у тому, що говориш». І кому. І коли.

«ЩЕ ЯК БУЛИ МИ КОЗАКАМИ». «Така уже планида українця: коли зле – до Шевченка, коли добре – до Шевченка, коли не знаєш, що сказати – до Шевченка». Слушно.

Ось нація, і вона не є хвора, пане Евгене, аж ніяк, скорше навпаки: «Ради світлого свята, яке говорить нам, що наші предки воскресли у наших душах і ми самі воскреснемо у душах наших потомків».

Цікавий а красномовний випадок на кордоні з лядсько-людською мовою.

ПРО КИРИЛА ЦЕПЕНДУ І НАУКОЛО ЦЕПЕНДІЯДИ. «Се не їхня вина. Се наша реальність».

ІВАН ФРАНКО: НЕПОБОРНІ МІТИ PROICONTRA.  «Дріб’язкові душі не у змозі побачити а пробачити великого ЧИНУ». Дріб’язкові люди. Душа від Бога і вона – потенційно – велика а вартісна.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ ЯК КАТАРСИС. Нема ніякої Росії, росіян, російськости – Московія, московити, московське. Тоді усе стає на свої місця – плутанина зникає.

ТАК НЕ БУДЕ. Цитата з Пілсудського у таборі інтернованих українських вояків  доречна. А радив Евген Коновалець біснуватому Петлюрі відвести українську армію у Карпати і там перечекати зудар Московської орди з ордою польською. Не почув і не послухав. Та й таке.

Гарне вивершення есею: «Українська Держава визріла так могутньо, що сього собі не міг ніхто уявити – ні путіни з януковичами, ні януковичі без путіних». Слушно.

ЛЮБЛЮ ПУТІНА.

НЕСУСВІТНЄ. Гарна цитата з Григорія Сковороди: «Кожен є тим, чиє серце у ньому».

Від «Люблю людей» і аж до «хочу жити» -- чиста поезія.

РОДИННА СПРАВА.

ОСТРІВ КРИМ.

НЕ РОЗУМІЮ.

АТУ. АТО. АТА…S.

«Маємо громадянську війну». Ні, Евгене. Маєме війну московської орди проти України. Гарячу, підступну, коштовну, убивчу.

«Бо те, же спровоковано ув Одесі (Царство Небесне тим жертвам)». Спровоковано ким? Московською ордою. Є жертви і жертви. Жертви – се загиблі там за Україну українці. Загиблі з боку Московської орди жертвами не є – антиукраїнська наволоч. Так є.

БЄЖЄНЦІ. «Ми не працювати сюди приїхали, а жити». За наш рахунок. На жаль.

ДИВНА ВІЙНА. А що дивного? Війна як війна. БО ВІЙНА ВІЙНОЮ, як співали не без гумору українські січові стрільці. Точиться вона ось уже тисячу років – межи українцями а сусідами-номадами. «Садок вишневий коло хати» Шевченка – приваблює не тільки хрущів, а і усяку мерзотну чужоземну  наволоч.

ШОКОЛАДНА УКРАЇНА.

ПОСТІНАВҐУРАЦІЙНЕ.

Отака книзь.

Добре, коли письмаки – яйцеголові – пишуть колонки. Гірше, коли вони – яйцелобо --не тямлять нації як цінности а деяких тонких політичних нюансів. Але текст породжує діалог і веде до істини.

Хіба ні?

Евген Баран мовить нам про важливість УБИТИ ВОРОГА У СОБІ. Почуйте його і робіть, як він каже.

Йо.