Про мемуари Юрія Мушкетика чув від самого Мушкетика, бо питав го про них.  Признався, же готові але мовив, же вийдуть тільки по го смерти.

Загадково.

Помер.

Шкода мені за ним, бо утратив доброго співрозмовцю, кого мож було запитати багато про що і практично будь-коли. Мені го бракує – голосу, розмови, інформації.

Торік вийшли мемуари під назвою ДОРОГИ, ЯКІ НАС ВИБИРАЮТЬ у харківському видавництві ФОЛІО. Наклад – 500 примірників. Передмова Лесі Мушкетик, доньки а перекладачки з мадярської.

Про міру душі мовиться у сій книзі наскрізь.

Міра чи мірка? – ось у чім питання.

Як мовлять на Буковині: ПУШКА ДУШІ – ҐІЛЕДКА СМРОДУ.  Се у простої людини.

Мушкетик не був людиною простою – був завше у номенклатурі. Тобто – собі ніколи не належав. Людина системи.

Він намагається з’ясувати для себе суть московської орди в Україні, риси українського характеру, життєдайні джерела українства, же вижило у найнесприятливіших умовах: «воля а то і сваволя», «тихо жили і тихо помирали», «скільки їх породило і забрало наше болотисте сірозем’я», «людей і ліс перемішало», «за звичаєвим правом існувало сотні літ українське село», «Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такі люди?», «Партія стала державою».

Родові корені, мама і тато, же є каменем наріжним: родич Микола – офіцер петлюрівської армії, «дивиться кудись і думає щось. Я знаю. Вона думає про мене. Її життя – стражденне, її любов -- безмірна».

Пекучі життєві істини: «Не плюй у вогонь», «яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати ні на мить ні свого щастя, ні любови, ні тихої печали. Вони – тільки на мить, вони є і їх немає», «часто не ми вибираємо дороги, а вони нас», «я не замовляю страви, якої не знаю», «людина – міра страху», «Україна поза часом», «летіли вітряки», «письменник не може бути щасливим».

Цікавим а пожитечним для читача буде старожитній побут українського села, деталі поводження селян: «добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота», «уже чхав обома кінцями, голосно», «макітерку з насінням на столі», «кадібець», «по корзині з двох кубехів», «наб’ємо туди чаїних яєць», «водяною кропивою, а у ній гибіль раків», «довгими жердинами -- бовтом», «возили каломашками», «оті вухналі (коневі – у копита)»  .

Є і трохи еротики: «спав з продавчинею пончиків», «від читання деяких місць у нас стриміло у штанях»

Є трохи дисидентів з універських років: Гриць Волощук, Ростислав Доценко, Микола Адаменко – але притьмом, мимохіть, боязко.

Літературне життя: імена і твори: Михайло Стельмах – пасочка. Арсен Іщук – декан, порядний чоловік. Олексу Мусієнка як сина ворога народу мав з універу виключати Степан Колесник. «справжньої близькости між нами не сталося» -- про Василя Симоненка. Учився з Василем Діденком, Тамарою Коломієць, Миколою та Петром Синґаївськими. Іван Ле  -- безмір грубий, донощик. Іван Бойчак яко критик а заввідділом критики. Василь Земляк(«письменником він був скрізь а усюди»). Роман Андріяшик. Олекса Коломієць. Микола Зарудний. Микола Олійник. Володимир Соботович. Анатолій Косматенко. Евмен Доломан. Вільям Ліґостов. Борис Олійник (про сього -- розлОго). Володимир Коломієць на прізвисько МАРУСЯ. Борис Антоненко-Давидович. Павло Тичина. Максим Рильський. Андрій Малишко («ярів віршами зі сцени»). Олександер Корнійчук. Юрій Смолич. Олесь Гончар. Михайло Шолохов. Васілій Бєлов.  Григір Тютюнник («на природі був особливо гарний», «його серце гризла якайся скруха»). Борис Харчук («працював ґрунтовно, непоквапно – наче зруб ставив»). Микола Шеремет (салолюб а знавець оного). Анатолій Дімаров (з приятелем ґрушником Юречком). Микола Лукаш («блукаючи розмовами»). Ігор Рощук. Іван Драч. Данило Кулиняк (постає чомусь як провокатор). Микола Вінґрановський («поезії накочуються з підсвідомости, з надчуття »). Прокіп Мисник.

Шмат МЕТАМОРФОЗИ  -- жалюгідне намагання самовиправдатися. Ні. Не вірю.

Епоха журналу ДНІПРО. Його привів у сю редакцію ґрушник Олександер Підсуха. Він і полишив на його руки головредство, коли пішов спочатку на творчі хліби, а потім – у товариство зв’язків з українцями за кордоном (про його вояж до США у розвідку слушно згадує Богдан Бойчук у СПОМИНАХ. Після Підсухи уже сміливо приїхали довірені особи КҐБ Драч а Павчличко). Підготовка до друку п’єси Олександера Довженка ПОТОМКИ ЗАПОРОЖЦІВ.

Опала: недовга а безболісна.

Життя у СПУ під началом Загребельного: підкусив і сього – мовить про тоє, же він і підняв шістдесятників у свій час, і поховав їх своєю статтею ТРИ КРАПЛІ СМУТКУ. Війна Загребельний-Олійник. тато Олійника у свій час пересадив піврайону – версія Загребельного.

Самостійне п’ятнадцятиріччя головування.

Розправа над Русанівським а Дзюбою:Русанівський проти публікації ЛІТОПИСУ РУСЬКОГО, перекладеного Леонідом Махновцем, а Дзюбу веде КҐБ. Мушкетик натякає, же ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ЧИ РУСИФІКАЦІЯ? Була спецоперацією КҐБ з виявлення проукраїнського молодняка.

Несправедливости аж до кумедности оцінок: про чудового стиліста Івана Сенченка, про ґеніяльного нобеліянта Ернеста Гемінґвея, про неповторного автора роману у бувальщинах ЖВАНЧИК Володимира Бабляка. Дуринда про українство: «Національний характер… У нас його практично немає». Та невже?

Самота: «Нині я зовсім самотній. Самотній сам, самотні мої думки».

Чудова, розкішна, соковита, сіверська українська мова: «роси, роси, дощику, ярину», «Веркиївка», «нужденними хазяйчиками», «польову кашу – по нашому ґартаначку», «косив турицею», «оглумлений», «земля розгасла», «йому статкувалося», «розгаслими полями», «чуб, як гай, сторчма», «заходило на осінь», «як чорт з ополонки», «бескаличитись», «побіг як дурний з гори», «микуляв очима», «шкилював перед», «раяв».

Неусвідомлення своєї письменницької сили: Мушкетик уважав своїми здобутками у прозі романи ЯСА, НА БАРАТА БРАТ, окремі повісті, хоча увійшов у літературу і залишиться у ній як високоінтелектуальний письмак, автор свого пентаґону: СЕРЦЕ І КАМІНЬ, БІЛА ТІНЬ, КРАПЛЯ КРОВИ, ОСТАННІЙ ОСТРІВ, ПРИЙДІМО УКЛОНІМОСЯ. І усе? Так. А хіба сього мало? Також пише: «перші оповідання і перша повість – то був мій тріумф, чи не найбільший за усе життя».

Основний закон лінґвістики а життя: ВІДСУТНІСТЬ ЗНАКУ ТЕЖ ЗНАК. То ж цікавим є те, про що Мушкетик промовчав: про свою візиту на ґенасамблею в ООН (про се мовить скоромовкою у своїх мемуарах Володимир Ґандоґій), про моє виключення з НСПУ у 2000 році, про продаж спілчанського майна у Криму, про видобування з тюрми Івана Царинного тощо.    

Властиво, мемуари показали дрібку душі, охопленої страхом.

Номенклатурна одиниця, же собі не належала, рухалася кар’єрною драбиною.

Прийшов час депутатства – обрано го до Верховної Ради.

Прийшов час нагороди – отримав героя України, хоч героєм і не був.

Прийшов час смерти – поховали з клубу кабінету міністрів на байковому цвинтарі.

Але є пентаґон – п’ять романів, які відкривають безмір духу видатного інтелектуала 20 сторіччя.

Прийдімо – прочитаймо – вклонімося.