У творчості цього письменника своєрідно поєднується лаконізм Василя Стефаника, працьовитість Івана Франка і непохитний патріотизм Василя Стуса. Скажімо, це речення він висловив би одним вигуком – йой! А чийсь творчий успіх ще коротше – є!
Звісно, за потреби він справно розкладе по полицях.., але вміє вчасно поставити крапку -- полиці обтяжені не будуть.
Про працьовитість велеречиво свідчать до півсотні його книг поезії, прози, публіцистики…
І до написаного автор ставиться, як виноградар до лози: недорозвинуте, жируюче, зайве, на кшталт пасинків, відтинає безоглядно. «Маю правило, -- зізнається, -- будь-який твір має відлежатись як мінімум рік». І на запитання, а якщо написане відлежалось і… не сподобалось: «…До кошика. Аякже, бувало! Я не ставитиму своє прізвище над – або під – лайном! Навіть за гроші. До речі, я не працюю за гонорари».
Погодьтеся: сповідувати такий принцип може не просто неординарна особистість, а людина, для якої честь, правда, гідність – понад усе!
В житті мої шляхи-дороги перетиналися з різними поетами, прозаїками… Але такої цілісності -- письменник і його твори, письменник і в житті людина – вистачить порахувати пальців на одній руці. Здебільшого, коли читаєш -- автора хочеться обожнювати. А коли дізнаєшся, як автор справно працює ліктями в гонитві за пропиханням свого написаного у видавництво, за гонорарами, літературними преміями, за булаву і за хоча б невеличкий пірнач – все єство ладне вовком вити. Ну як так?!. Обласкана Богом, наділена несказанними крилами, такими надчутливими антенами людина, спроможними уловлювати і голос Творця, і голос Бога в собі, в душі, і… – на тобі! -- розмінює високе, богорівне на… шкурне.
… У героя цієї розповіді духовне переважає матеріальне з раннього віку. Якщо, скажімо, до мене муза завітала ненароком, подібно, як у Миколи Ільницького («Чому так довго ти до мене йшла, Чом обминула літа молодії, Чи шлях шукала до мого села Аж через мис Доброї Надії»), то до нього вона прийшла ледь не з молоком матері.
Як він зізнається: «За перо змусив узятись Господь, який виділив дрібку таланту. У дитинстві мав таку еволюцію – спочатку мав пластмасовий пістолет «вальтер», потім зміняв його на значки, потім – значки на марки, потім – марки на книги: і аж по сей день з ними».
А так як не існує великих талантів без великої волі, то Всевишній щедро виділив йому «дрібку» і такої сили.
І саме Книга відкрила йому світ, стала союзницею на все життя. Прислухаймось до його одкровення: «Оскільки по четвертім класі і до десятого жив у селі, то й відповідно не мав і зеленого поняття про класичну музику, театр, кіно. Якби було інакше, може був би режисером чи композитором, а так – література була єдиним доступним і зрозумілим з усіх видів мистецтв».
Для тих, хто прагне потоваришувати з музою, варто зважити на його міркування щодо розвитку письменника. «Перший етап – графоманія, другий – епігонство, третій – майстерність… Зрештою, у графоманії нема нічого поганого. Графоманія – це любов до письма. Графоманів не так багато.., приблизно по одному на літературну студію. У Спілці письменників їх більше, відсотків з вісімдесят, бо графомани люблять всілякі премії, регалії.».
Цікаві його роздуми стосовно й епігонства: «Усім хочеться бути схожим на когось уславленого. Всі митці епохи Відродження копіювали майстрів. Що робив Шевченко, коли зустрівся з Сошенком? Копіював майстрів. Це нормальний процес. І дехто залишається на цьому етапі. Епігони можуть бути дуже майстерними, але цінності для літератури не становлять. Бо коли є оригінал – нащо копії?»
Чим дальші занурюєшся у світогляд цього Оригінала , тим цікавішою стає дорога до його сповідальної душі. «До найвищого рівня – майстра – доходять одиниці. Це стає справою життя, професією. На превеликий жаль, за радянських часів письменство не вважали за фах . А письменник – це основа культури, основа виробництва. Без письменника немає індустрії, без слова немає нічого. У Біблії як написано? Спочатку Слово, потім – усе інше. Без слова немає малярства, музики, пісень, театру, опери…»
На жаль та ще й превеликий, далеко, далеко не краще і зараз поціновують письменників. На них дивляться на кшталт вислову Пушкіна : «Один мудрець твердив: немає руху! А другий мовчки перед ним ходив». Смартфони наразі хутко замінили бібліотеку; супермаркети «потіснили» книгарні; долари, євро, гривні… взяли верх над щирим – дякую!
Та повернемось до сповідальної думки мого героя: «Справжній письменник починає жити лише після фізичної смерті. Бо при житті як? Можна сказати друзям: а напишіть про мене гарні речі. Або дати по сто гривень бідним студентам – також напишуть. Але це не гарантує справжність твоєї творчості. Адже, по-перше, твори мають постійно перебувати в обігу; по-друге, творчість повинна працювати сама, без усякої принуки – без родини, друзів, грошей. Візьмемо Емілі Дікінсон – писала собі бабця вірші в шухляду. Померла, при житті не бачила жодної власної книжки. А потім знайшли в тій шухлядці вірші, побачили, що це гарно, видали – і Дікінсон назавжди залишилась у світовій літературі». (Нині Емілі Дікінсон вважається однією з найважливіших фігур американської та світової поезії. Вона — найбільш читана в світі. -- К.П.)
Цікавий наводить приклад і генеральний директор видавництва Vivat Юлія Орлова : «Великий Вінсент Ван Гог продав за життя трохи більше дюжини робіт. Романтичні симфонії й опери Шуберта публіка оцінила лише через десятиліття після смерті цього австрійського композитора. А значимість для сучасної генетики відкриттів абата Менделя, котрий під час експериментів з горохом сформулював основні принципи спадковості, вчені визнали лише через півстоліття після смерті ченця. На його могилі, до речі, були вибиті пророчі слова: "Мій час ще настане!" Ця фраза дуже доречна відносно творчості багатьох літературних геніїв, які отримали бажане визнання, на жаль, після відходу в інший світ».
Правда, є й неабиякі винятки, як у будь-якій справі. Скажімо, за життя гучне визнання і слава прийшли до Льва Толстого, Івана Буніна... Проте Толстой, дізнавшись, що його висунули кандидатом на Нобелівську премію, 7 жовтня 1906 року в листі своєму знайомому письменнику Арвіду Ярнефельт попросив зробити так, щоб цю премію йому не присуджували. Він вважав: гроші - це абсолютне зло, і здобуття Нобелівської премії може поставити його в скрутне становище. І-і-і… Нобелівську премію того року отримав італійський поет Джозуе Кардуччі.»
Як на мене, великі гроші не стали б великим злом, коли б премію пустив на благо нужденних. Так, як це зробив майстер філософської і любовної лірики, родовід якого йде з України, і в яку до безтями був закоханий, Іван Бунін. Він став лауреатом Нобелівської премії з літератури (1933 р.) і отримав 715 тисяч французьких франків. Не шкодуючи грошей, роздавав емігрантам, жертвував кошти для підтримки різних товариств. Потім за порадою тамтешнього мавроді (Сергій Мавро́ді – російський шулер, засновник фінансових пірамід) решту суми вклав у "безпрограшну справу" і… залишився ні з чим.
Ну що поробиш, в усі часи плодяться спритні Мавроді і люд довірливий стає їхньою жертвою. Наш народ з категорії довірливих, тому-то й дорого за це заплатив разом з Богданом Хмельницьким, Максимом Залізняком і Іваном Гонтою… Цей перелік тоне в ріках крові наших пращурів і... сучасників.
І все ж Іван Бунін бачив наш народ «сильним і ніжним, у кожній дрібниці побуту красивим і охайним». Й нічого подібного не міг сказати про «соотечественніков», бо там… все навпаки.
…Моя ж невеличка розповідь про яскравого представника сильного і охайного народу, письменника, Голову Правління Українського клубу Романа Кухарука. Читаючи його книгу «Вдень і вночі» (Київ. Український парламентський клуб нація. 2018), окрім чарів поезії не можу ще не затриматись на його розмірковуваннях: «Письменник – між Богом і людьми. Але між письменником і Богом посередників немає. Письменник відчуває, відкриває щось нове і він не повинен боятися – родичів, сусідів, влади – голосно заявити про це. Візьмемо Гоголя – адже він міг написати щось приємне для Російської імперії, для своїх московських друзів. Замість цього він привіз із Риму «Вибрані місця з листування з друзями», за що отримав від «друзів» по голові. Вони відвернулися від нього,бо не зрозуміли, про що він там пише».
Цікаві роздуми і щодо читачів: чи має про них думати письменник? «Ніколи. Текст приходить до тебе безпосередньо від Бога, і як, у якому контексті тут можна думати про читача? Письмо – це така штука, що хапає тебе у найнесподіванішому місці, і ти не можеш зупинитись. Ти кидаєш їсти, спати – і пишеш. Думати про читача – це означає себе обмежувати. «Тримати цензора в собі», -- як писала Ліна Костенко. Ні про читача, ні про премію, ні про славу… Сенсу немає».
А головне «письмо» в цій книзі – різноархітектурна поезія.
А поезія, звісно ж, є тоді, коли в ній є першооснова – неповторність! Це коли з отого мільярда слів поет знаходить таке поєднання слів, якого до нього просто не було.
Характерний приклад. Всі ми зі школи добре пам’ятаємо такі чотири слова : «Світає, край неба палає…». І за ними відразу побачимо спочатку Шевченка, автора такої архітектури, а вже потім – літній ранок, з несміливими ще голосами пташок, і навіть відчуємо ранкову прохолоду.
І якщо перше слово є рядовим, буденним, яке часто можна почути і від мандрівника чи риболова, що виїхав з ночівлею на риболовлю, і від будь-кого, хто підніметься спозаранку. А от три наступні -- «край неба палає» -- то вже і є поезія.
А тепер подивимося на такі чотири слова, які добре відомі моїм землякам: «Світає, палає, горить і димить…». І тут ми не побачимо ані поезії, ані навіть прози, а якийсь кумедний «звіт» кочегара про сирі дрова чи нікудишнє вугілля.
Та коли б не так! Це ніщо інше, як «інтерпретація» слів Шевченка у «виконанні» учня Іванівської восьмирічки по імені Давид. «Ніколи» було йому вчити вірш напам’ять, проте чомусь закортіло здивувати світ, зокрема інспектора райвно, що прийшов на урок з української літератури, бо сам напросився «продекламувати».
І здивував. До сліз. І «сурйозного» інспектора, і вчительку, яка спочатку розгубилася, а щирий сміх високого «гостя» полонив і її. І реготав увесь клас, від почутого і артистичного поклону Давида, чим засвідчив кінець вірша Кобзаря.
…Розказувати про всілякі тонкощі поезії Романа Кухарука наміру не маю -- навіщо «позбавляти» хліба з маслом літературних критиків? А ті рядки, які заділи струни серця, мушу озвучити. Між іншим, вони теж стосуються Тараса Григоровича. І називається цей розлогий вірш: «СОБІ. ШЕВЧЕНКОВІ І МУЗІ»
Коли на тебе натягнули
Пагони, ремінь і х/б
Чуже, дурне, спітніле море
Давно не виділо тебе,
Щоб ти ховав у сіру одіж
Свої слова, свою любов.
Щоби чорнило, як болото,
Із кирзаків текло у кров.
Давай, розкришимось, поете.
Перебинтуєм плач і цвіт,
Щоб не дивилася з кларнета
Душа, націлена у світ.
Щоб стали небом в рамі рими
Твоя любов, твої слова.
Щоб стала квітами твоїми
Трава.
Слід зауважити, що в слові «пагони» аж ніяк не закралася помилка. То автор однією буквою вказує, хто гнобив нашого духовного Батька.
І це лише уривок з вірша. А далі читач, закоханий у красне слово, прочитає сам, як і всю книжку. А мені час ставити крапку.
