Збірка поезій МАСКИ Юлії Мусаковської побачила світ у видавництві СМОЛОСКИП 2011 року з передмовою Наталки Білоцерківець, де пані згадує свій вірш, кий тулить ув усі свої збірки. Йо.

З першого ж вірша -- з розгону -- авторка бере читача за вуха -- і б'є ним об хідник свого розуміння поезії: "аби в горлі кому слова мої не застрягли -- бо коли розганяєш бува відмовляють гальма (...) я попрошу чого не треба".

У нехарапутних віршах є удалі далі а близькости, же стають Образами без обрАз: "загоїш у кров коліна", "у черзі за листопадом останній -- дим розв'яже холодні руки свого мовчання", "се померти, за мить задихнутись пісками сипкого часу мисливиця вчиться жити, радіти щастю", "твоїх не пошкодує суконь сутінь", "серце вистрибує з глини", "з яблук -- лунка роса", "слова його калинові -- терпкі як дим і тінь зі стіни зірвавшись іде за ним", "годі мене боятись я вже настала","ґуру надихає перегару гордо заповнить усю кімнату з тіла оголеного прегарного вийде -- й залишить його конати невід закине кудись у невідь буде тривати ловитва ґурій губи цвістимуть його квітневі ґуру -- се я я твій клятий ґуру ", "жінко солона", "гори для тебе гордо перевертають".

Ув добрих цілком віршах маєме енерґетику неймовірну, радість утілення, нестрим самобутности а радости буття: "осідлати дракона -- сум'яття нап'ясти" (вельми еротишно а вартісно: "не за таляри куплена жінка чи муза (...) коли відчай з узди випускаєш на волю -- чи то місяць уповні, чи в голову хміль нагадає холодне повітря -- нас двоє мій загублений воїне -- вороже мій"), "здається мені", КІНЕЦЬ СЕЗОНУ ("поміж кислицями й кислими лицями (...) ґавані ми ловили їх надто довершено віршами вершами птеродактилі вижовкли -- їхні поради завершились ми їх проґавили"), "ми ваші донкіготи жуани", "на молитовнику пальці тонкі", ГІТ 15 АННІ ОСАДКО  ("скрутилися білі ґобліни у ґобелени"), ПЕРЕДЧУТТЯ ("піхота жовтня наступала стиха ронив суцвіття вкляклий сухостій повзла піхота вперто й у хвості брели волхви безликі й непрості і волочили міхи повні лиха"), ЖОНҐЛЕРКА ("полум'я в ночвах ночі полоще вогонь"), "насипле на стежки", "коли затихне ґонґ" (ритм, енерґія а робота слова), "догораю повільно", "така тонка невидима межа" ("а ти під ноги спльовуєш весну"), "підкрадаєшся навшпиньки", "лялька з роз'юшеною губою", ЧЕТВЕР ("а янгол несе кавуна як на ґлум", "розгулюють голі по кухні чужій слова із якими вона согрішила"), "розтулені губи -- немов пограбована мушля", "де ти знайдеш такого янгола як у мені" (слово працює від одної до иншої літери, соло--оркестра), "і залишиться стосик її листів перев'язаний ґумкою для волосся", Ґретель (тут би пасував епіґраф з незабутнього а вічно юного Володимира Кобилянського "Я закоханий в дерево зеленовіте").

Чудова фраза "Цілунки найкраще писав Караваджо", але вона належить більше Феофану Прокоповичу, Григорію Сковороді, Юрію Федьковичу а Аґатанґелу Кримському, а не Франкові чи, скажімо, Якову Щоголеву. Айно.

Файна поетка.

Хочу ще.