ЧЕРВОНА ДОРОГА, ЗЕЛЕНА ВОДА

Василь Діденко народився 3-го лютого 1937-го року у місті Гуляйполі. По закінченні Ширмівської середньої школи на Вінничині вступив до Київського університету іме­нИ Тараса Шевченка. Працював на Цілині. Видав низку книжок.

Повісився 14 квітня 1990 року. Похований, як і заповідав у одному з віршів, у Гуляйполі.

Перша книжка «Зацвітай, калино» явила світові ще одного лірика. Уроки Сосюри і Рильського витворили напрочуд само­бутнього майстра, який вільно оперує наголосами, не цураєть­ся невідомих загалови слів і не боїться звинувачень у ритмічно­му та сенсорному спрощенні поетичної палітри.

Перша книжка автора уражає свіжістю а прозорою не­повторністю художніх образів – «…над срібним потоком Цілуються ніжно веселі вітри», «Я чую, чую в мерзлих квітах Солодкі подихи весни», «У дівчат запитую: по чому? А губами вже біля квіток», «Гладить білі груди Вітер-вітровій», «Опадає із жасмину В тиху воду свіжий цвіт».

Пластика ритму реалій зливається з ритмом художнього мислення, і тоді маємо справді шедеври:“По рівчаках і по ка­люжах Бреде весела дітвора Й зелені зав’язі із груші У мокрі пригорщі збира.” ( “Весняний грім…”) “Край городу вишні білі Наробили заметілі –Розметали пелюстки…Через трави буй­нохвилі Бджоли мчать золотокрилі До манливої ріки.” (“Край городу…”) “Свіжо пахнуть медом Будяки червоні.І джмелі мох­наті Все гудуть над ними. Десь далеко тане Відгук паровоза…А земля, мов сонна.”(“Свіжо пахнуть…”) “Здіймають куряву коро­ви,Що повертаються з полів.І вечір запахи медовіВ повітрі те­плому розлив.”(“Здіймають…”).

Варто відзначити багату і тонко нюансовану кольорову гаму, якою послуговується поет.

У другій книжці Діденко продовжує свою поетичну лінію. Звичайно, йому доводиться віддати данину радянським пу­стобрехам, проте ліричний струмінь усе ж таки є визначаль­ним: “Чи тому, що ти збирала Полуниці лісові,Чи тому, що ти зривалаВ житі квіти польові, Хочу я, щоб цілувалаТи мене у сон-траві.”

У поетичній стихії Діденка є місце свіжим, яскравим об­разам («Ходить осінь – жовтокоса відьма», «Вербичка народ­жує котики…», «Ген у далечіні, Мов пшоно, зірки», «Пахнуть дикі рожі Одшумілим днем.», «…ожина синя Плаче під горою»), нестримно-рвійному ритму («У тебе є і переє Веселості від ма­ків. А я б колоссячко твоє Рясним дощем оплакав», «І в радіснім галасі галичі…», «Жито край дороги В золотім диму. Націляє роги Місяць на пітьму…», «Скачуть коні ситі Кованокопиті. Літо на космеї Впало сивим пилом…»), і непоквапно-кольоро­возримому роздуму («В селі копають картоплі, Зривають пізні помідори… Проносять пісню журавлі, Не по-осінньому бадьорі. Десь чути ґелґання гусей, Таке сумливе й неповторне. А в глиби­ні моїх очей Відбилось поле сизо-чорне»).

Є у книжці і намагання автора вирватися за межі окресле­них ритмів і манери письма – саме з сією метою автор пише па­рафраз з Шевченка («І хоче плакать наречена, Та чорнобривець не дає»), кілька іронічних мініатюр та низку сонетів.

Третя книжка теж не розчарує прихильників таланту Василя Діденка. У ній він виступає тонким ліриком, що може передати найменші порухи душі через пластику художньо­го образу: «Тополю вітер оксамитний Леліє, віє в береги…», «І доми стоять мов писані, Мов у чарах перемиті», «На будяках зриває квіти…», «Вже квіти осені останні – Жоржини милі од­цвіли. У вітру тихім воркотанні Сади із срібної імли Безлисті віти простягли Зимі у білому жупані», «Золота картата Таврія», «Гай мов зелений туман», «(дощ) Прогупав обрієм, тру­снув Лататтю серебра. На губи Всесвіту хлюпнув Солодкого Дніпра», «До вересневого вогню Уже підлещується гречка».

Автора поймають сумніви щодо своєї творчої спромоги – «Мовчу і марю далиною, Якої може й не сягти». Але саме у тре­тій книжці уміщено вірш, що стане вершинним не тільки для Діденка, але і для української лірики загалом : “На долині ту­ман упав, Мак червоний в росі скупав. По стежині дівча ішло – Тепле літо в очах цвілоНа долині туман упав, Білі ніжки в росі скупав. Попід гору дівча ішло, Мак червоний в село несло. За ді­вчам тим і я ступав, Бо в долині туман упав.”

Не дивно, що цей вірш став доволі популярною піснею.

Надалі Василь Діденко тримався своєї стихії, подекуди по­легшуючи собі завдання і аж надто спрощуючи свою поетич­ну палітру. Хоча, харизма талановитого лірика змушувала його робити нові поетичні відкриття: «Синіє вечір. У воді Одбився верб зелений пух», «Мені запахнуть береги», «…ночі срібний пил», «У яблунях світлих провінція Під ноги мете пелюстки», «Задививсь, мов дитина з коляски, Молодик на траву золоту», «Ти заплачеш, засмієшся, Зацілуєш чуба хвилю…», «Сядьмо ра­зом отут на покосі… Линуть мимо вітри-пручаї, І васильки в твоєму волоссі Облітають на вії мої» (зб. «Дивосвіти любо­ви»), «Прикопано троянди. Світлий сум Зронив мороз на зем­лю схолоднілу», «Вишнями чорними вимазав губи, Вийшов до тебе – зелень та синь», «…на кленовій корі між старих заш­карубин…» (зб. «Дзвонять конвалії»), «Криничку талої води Вже сонечко просвічує…», «А дощ іде, А дощ пряде Нитки…», «І сани линуть легкома», «Сніжний березню Й теплий вересню! Поміж вами Нитки душі, Ніжно вплутані В світлі проліски…» (зб. «Мережки сонця»), «Випливе тихо біла ромашка, Вінчик хитнеться у краплях роси. Буде видзвонювать радісна пташ­ка Рідною мовою понад ліси», «Де вітер осені ласкавий Скида з гілок вологий лист» (зб. «Вродливий день»), «Хлопчику мій зо­лотий, ніжночубий! Знаю несховану радість твою. Дай поці­лую знов тебе в губи, Дай біля тебе повітря поп’ю», «Відпочиває од рибалок Високий берег і вода. Між золотих блискучих скалок Затишшя коропа гойда», «Чому на затиння Пливе павутиння»,

«Ластівки у березі Талу воду п’ють», «…очерет схиливсь над ка­вуном», «Звучить, як жаль, Ім’я Марія» (зб. «Червоний вітер»).

Безперечно, є у книжках Діденка і твори, які для нього начебто нехарактерні, але саме вони доповнюють його пор­трет і свідчать про значні потенції сього самобутнього поета – «Цього листа…», «Дні біжать, шумлять, поточать…», «Дарує осінь…», «Їй лиш сімнадцятий…», «Пружного вітру…» тощо.

«Червона дорога, зелена вода…» – сей образ може служити самохарактеристикою поетові, який справді на червоній дорозі зберіг зелену воду своєї поезії.

ТУГА ЗА СЛІДАМИ

Микола Лиходід виріжняється ув українській поезії сво­їм чоловічим по суті характером – саме сей характер витворює своєрідний світ, у якому немає місця розніжености, млявости, розчуленню.

Поет народився 1 падолиста 1940 році у селі Михайлівці на Запоріжжі. 1963 року закінчив філологію у Запорізькому педін­ституті, а 1979 – Вищі літературні курси у Москві. Працював ув обласних газетах. Помер 13 вересня 1993 року у Запоріжжі.

“Сонце” – так язичницько виклично назвав свою першу книжку молодий поет. І недарма. Максималізм, що спричиняє вагоме “якання”, витворює достатньо високу планку худож­нього мислення автора: “Я весь – дорога. Кілометрами помно­жений. Я – літо, осінь, я – весна, зима. Іду планетою, горджусь своєю ношею – І сонцем, і печалями всіма. Я весь – дорога”, “І вії стають важучими колосками, І важко відкриті зелені очі (...) І я прислухаюся, Як падають зерна З очей моїх на долоні тиші”, “Рідна земле (...) Я живу здоровим і красивим Від твого земно­го молока”.

Наповненість ліричного героя своєю особою не заважає поетові відчувати, як “пахне вересень в садах”, як “Хрупотять сорочки на морозі – Білосніжна, червона і синя”, бачити “І бу­динки – мов привиди, І реклами – як ребуси. І повисли на прово­ді Іграшкові тролейбуси”. Лірика Лиходіда приземлена, психо­логічно конкретна: у ній і глибинне розуміння маминого світу (“Сорочки у морозному мареві На дротині потріскують тихо. І сусідам відомо: до матері На канікули син приїхав. І вона со­рочки йому випрала, Наварила борщу червоного. Рано-рано хви­

линку вибрала, Подивилась на нього, сонного”, “Як пах пучок су­хої м’яти, Мов материнської журби! – Хорошу дівчину люби. Не розлюби, – казала мати”), і осторога у грубому світі (“От би скло не розбити об камінь стіни”).

У другій книжці голос поета міцнішає (“Я до вікна припав – не чути грому, А падав дощ, мов скошена трава, Рипів щабель на паркані старому, І ходором ходили дерева”, “Де ти ходиш, ху­дожнику з музичними пальцями, Намалюй мені сонця овітрену течію”, “Хата, лямована буйним жоржинним вогнем (...) Мати виходить співати і місяць гукати до двору”, “І думає мати про двері старі, Про сніг, що навіяло в сіни. Врочиста зима у її дво­рі, А шиби! (...) І думає мати мені на зло: Бодай би такої краси не було!”), художня мова стає пластичнішою (“Як бігли ми по­лем за білим конем”, “над зеленавим плином”, “Неначе по вінця, по обрії днина зеленим налита”, “Згоряло на ріллі соняшничин­ня У двох копицях жовтого вогню. Згоряли тіні сонних трак­тористів, І тепло в ноги дихала земля”, “Озвучена порожніми трамваями Міська околиця. А поруч вечір, степ, І диха яр хо­лодними проваллями, Де, кажуть, сивим папороть цвіте. Де маревом і маренням сповита, Проходиш ти із відрами в руках. І хлопець з міста ходить, мов сновида, По срібних рейках і су­хих гілках”), а усвідомлення рідного, нашого витворює худож­ній світ неповторного (“Отут, далеко від столиці, на цій землі, що знала смерть, Такі джерелисті криниці”, “над садом журав­лі (...) В них кров’ю Африк пахнуть крила, А може, й кулі в кри­лах є. Так чом складать тривог вітрила, Коли в них вітер так і б’є”, “І домівка тобі кортить (...) гуляйпільські гони-лани, Де курінь, наче купа соломи, І в рябих сорочках кавуни. Де ти со­нях об сонях удариш, Щоб аж луни пішли золоті”). Образна па­літра Миколи Лиходіда збагачується яскравими барвами і міст­кими метафорами (“А з наших долонь капають ягоди”, “ріки ру­хома площина”, “Зарічанка сміється руками до білого місяця”, “молодим молоком”, “І відро молока в колодязі”, “А в сині вікна діти виглядали снігової баби”, “Запливає човен твій у завтра, В заводі осінньої ріки”). Тема хлопчика, як спогад себе і мрія про­довження є символом непербутньої чистоти – “Проснувся син. Розтанув сон у хаті (...) Об скло дощу (...) І яснів синочків го­лос, І норовистим даленів конем Розлогий грім, озвучуючи поле ”, “Хлопчикові (...) Хочеться далеко-далеко, Аж мружаться оче­нята од того далеко-далеко (...) Хлопчик у коротких штанцях з підтяжками навперехрест, у вишиваній хрестиком сорочечці Не любить гратися дитячими пістолетами, А любить робити пищики з молодої стеблини жита І їсти зелені грицики, Поївши в обід борщу і молока з накришеним хлібом. Виростай же скорі­ше, хлопчику, Колосочку на нашій ниві!”, “Синові хочеться пле­скать долоньками – Райдужність блискає снігова... Тихі рибал­ки понад ополонками Кашляють у рукава”.

Заманіфестувавши себе особистістю, Микола Лиходід і у наступних кількох книжках не поменшує напругу свого слова – його магма, його жар будить неспокій і полум художнього мис­лення: “нехай не випаде комусь перешивати тих сорочок на си­нових синів”, “А матері, як матері, не спиться, коли їй син – не син, а тільки гість (...) Йдемо із хати – материні діти і ма­териних сповнені тривог... Скажіть мені, як сад пересадити з землі на камінь – і щоб сад не всох”, “Долівки зеленої вільглий дух, і тіней опівдні на стінах рух, і цвітом завихрений вітрю­ган, осонцених вікон осінній орган (...) Не плачте, мамо, проба­чте мені”, “Востаннє яблука збирали в саду забутім на горі”, “далі стань, бо очі обпечеш”, “Збігає зайва ніч. Мов довга-довга тінь, пливе сосна під місяць, під місяць січень, під щербатий мі­сяць”, “і вже, прямуючи додому, земною спрагою гориш (...) узя­ти заступа й копати вологу землю у саду” (“Літаки над мате­рями”) “наші руки покраплені зерном. Озерна тиша пливла в тополі”, “Вечірня тиша набирає сили для грому в ніч”, “Солома шелестить, мов ходить кіт по ній, поблискує, мов сонце на со­ломі”, “сніг рипить, наче хвіртка на вітрі”, “верхів’я любові, го­луба течія над очима кульбаб”, “Музика в притінках”, “Там он рух блакитнохвилих марев, тут от б’ється сонце у листку”, “Прилети. Вже сніги. Вже синьо Тане сніг у відрі на плиті. Тиха музика. Мов голосіння, наплива на шибки золоті”, “Кленовий присмак вітру од криниці, майова гіркота зелених днів (...) Як близько все, що наче відшуміло, – червоне гілля і зелений лист, і хата, од якої в світі біло, і синє сонце на камінний міст”, “Ще буде цілий вік біліти старого саду юна тінь” (“Свято”) “Ми пі­дождали березня. Впізнали його (крапіж проз вікна!) по очах. Перед обідом (лід ламкий під нами – ще тлів мороз) пішли по ру­чаях (...) стеженя. Побігло вгору (сніг, синичі лапки), побігло вниз (місток рипів, як сніг) (...) сказала ти, й перемішався з вітром твій срібний голос (вітер з-за гори!)”, “Ждемо весняними очима”, “Та в яблунь одійшла кора і дихає” (“Столітник”) “бузки, немов загрузлі в біле олені, опівдні за городи потечуть”, “Озивається стомлено тепла ріка” (“Світанкові речитативи”).

Проте, надалі радянська цензура примушує Лиходіда загубити свій яскравий голос у комсомольсько-партійних загальниках.

Але се не відречення від себе, скоріше – засіб зберегти себе фізично. Духовно він – поет Микола Лиходід – відбувся до того. Його ритми і кольори (“Радосте моя осіння, молода моя дорого, пада листя, тихне сад, запах зілля степового. Та нічого. Осінь рідна зайнялася, загорілась. Радосте моя в дорозі, от на­решті ми й зустрілись”, “Будьмо, друзі, вродливі й серцями, дні ж які, березневість яка! Між зимовими острівцями на обніж­ках земля м’яка. Переходьмо зі снігу на землю, на уривки відта­лих доріг”, “Сіг іде із півночі на південь, скільки його за ніч пере­йшло! Вийдемо у білий плин і підем десь туди, де сонце замело. Одкидати пагорби од вікон, одкривать віконниці хатам, там, за набубнявілим одвірком, в сінях сіно”,“Скрикне мак унизу, під балконом, мов заплаче моє хлопченя... Стане літо зелене черво­ним і до вечора йтиме щодня. Заридає пожежна машина навздо­гінці за вечором тим, де взялась червоніти шипшина під дощем проти сну золотим”), його ставлення до хлопчика як до волода­ря світла (“Люблю. Маленький хлопчик тихо мовчить про мене, жде, не засина. За сто верстов я чую: хлопчик диха в хатині, де картопля і весна. Він, як засне, прокинеться до мене, мов кар­топляна ключка до весни”, “Хлопче електрик, освітлювач ву­лиць (...) й знову поїдеш останнім трамваєм мріяти вдома про свіжі слова. Їдь же, приїдь же, осяй мене словом, денного світ­ла мені принеси. Вийдем під небо, дощинок наловим”), його гли­бинне самоусвідомлення як творця вагомого художнього світу (“Кажу, а він не чує. Щоб друг не чув – такої самоти я не чекав. Мовчить, мов сад корчує (...) Кажу іще раз: в хортицьких садах весна і грім, і птиці на деревах”, “Відпочинь, моя птице, на си­ньому промені і лети, моя птице, в обійми громові, од якого ті­кають, мов сови, перелякані птахолови”) свідчать саме про се. Жодної гіркоти чи непевности, тільки туга за слідами – “Кричма кричав закіптюжений кінь – сумний паровоз на слизькому залізі. А в полі ридали мої сліди, ще не затоптані, повні води”.

Нам залишається тугу сю зробити набутком своєї поетич­ної бібліотеки.

14 жовтня 2002. м. Київ.

Малярство Миколи Пашковського