Я так багато писав про Івана Яцканина -- його твори а його переклади зі словацької на українську, же з тих писань уже мона скласти добренний том.
Але поки письмак жИє, поти і пише. А я маю що читати -- та й писати ми є про що. Як мовив один з героїв самого Яцканина ув одній з ранніх го новель: "Дай ми, Господи, гостя у дім, да і я при нім щось да із'їм". Я се цитую повсякчас при столі, як приходить до слова, безвідностно до літератури, але завше посилаюся на авторство Івана Яцканина.
На сей раз мовлю про збірку оповідань пряшівського достойника ЧОРНИЙ ЯЩИК ЗРІЛОЇ ДАМИ, же побачив світ у Пряшеві 2009 року.
ЗА УСЕ ТРЕБА ПЛАТИТИ.
Правда про природу, як і природа правди, дещо різко п'янка як полин чи рум'янок: "пахощі свіжоскошеної трави, які змішувалися зі смородом болота"-- яскравий а відчутний образ. "запах трави, який продирався через відчинене вікно".
Петро Сухар, учитель ґеоґрафії у школі: "Сон прямо не скаже, але так підкаже, що аж душа заболить", "З нерозділеної любови кожен по своєму хворіє", про любов до Клавдії "тішився як дитина, кій подарували цукерку з начинкою. Верх злижеш, а начинка гіркувата".
Митько: "Пересуди а сумніви тяглися за ним, як нитка з поганої матерії".
Го жінка Олена "давала усім, а йому тільки рештки лишилися. Так, так, не завжди на дні тарілки найсмачніше", "його Олена давала усім, йому ж лишився немащений окраєць".
Автор подекуди уїдливий: "Песимісти краще мовчали, аби не заробити по морді. Бо такий світ прийшов -- заробити ляпаса дуже просто, а порядну роботу рідко знайдеш".
Любить автор село а селюків теж: "Були се пердовсім колишні селюки, же ще тямили, що таке жінка і межа".
Клавдія, дружина помираючого полковника у відставці: "Після зміни тестаменту полковнику хотілося жити а жити, аби повидіти її подивунок".
Полковник у відставці Альберт Кунст.
Троха є здорового еротизму: "а лобок, який так любив цілувати, відчуваючи, що саме потрапив у рай".
Ґустав -- син полковника а Клавдії, їх супліддя.
Клавдія помирає. А Петро "там був а не був".
Брат Клавдії Семен: "Петро Сухар змігся на одне: --Але се був ваш смуток. --Саме тому."
Двоюрідний брат Славко: "Ніколи не дочекаєш помочи від того, хто сам собі не може помогти".
Петра паралізує фороба. Приходить син Ігор.
І тут автор видає дивовижної сили уставну новелу, же і не притча, і не бувальщина -- щось вище а разом з тим правдиве а гирке: "Аж коли утомишся життям, аж коли тебе смерть знеможе, починає розростатися твоя рідня. Ти їх, правда, не бачиш, але вони уже риються у твоїх речах, шукаючи ощадні книжки. Ласі, вони перевертають усе, необачно розбивають фаянс, горнятка, які ще недавно посміхалися за шклом старовинного креденця. Усе отсе відбувається мовчки, не заради того, аби не розбудити небіжчика, а тому, же вони не знають один одного. Зустрічаються тут уперше, тому у їхніх очах немає ненависти, є лише жадоба. Потім появилися инші, краще одягнені. Скинувши свої чорні піджаки, брали у руки папери, які губилися на тлі їх білих сорочок, здавалося, у їхніх руках нічого нема, однак руки не хочуть щось да оддати. Білі сорочки з чорними краватками розглядають нерухомість. Треба ж її насамперед у паперах знайти, бо уже якщо чорним по білому фіксована, то уже нікуди не утече", "Ти ж їх усіх сюди скликав, не сказавши ні слова".
КОЛЬОРОВІ КАМІНЦІ. І знову запахи. На сей раз капусти. Ціла реверенда про се: "се був сморід капусти, хоч її тут ніхто не брав, та й з бочки не розлив. І справді, чому ж отсей будинок не пахнув ягодами? Якщо уже так, то міг би ще пригорілим молоком. Та ні, він увесь пройнявся капустою".
Едита.
Природа і тут розлога: "Ріка розтягнулася широко, ніби хотіла відпочити".
Заглибленість ув однЕ Одне а свою любов Марека і Олі автор передає так: "очима домовлятися, очима грішити", роздуми: "Гм, дурне, до колиски велике, а до постелі мале...Гм, а, може, і ні", порив пристрасти "підійшла до нього і почала швидко цілувати, ніби поцілунками хотіла закінчити отсю розмову", психологізм напруги:"Він гостро обернув голову, відчуваючи, же хтось за ним стоїть і нехотячи перекинув стакан з недопитим вином. Обоє мовчки почали витирати стіл, понурилися у сю справу з такою заузятістю, ніби ніякої розмови і не трапилося. А за ним і справді нікого не було".
Мама Едити: "Сама собі пораджу, ціле життя сама собі раджу", "слова сипала, ніби вибирала їх із сумки", "той, твій, то робітник до повної миски", "не прийде, не прийде зятик, бо і пес на голу кість не іде".
КАЖАН. Мова не про тварину, а про героя: "усмішка, же скорше нагадує пірвану кишеню".
Народні приповісті: "золотий молоток і залізні двері відчиняє", "якщо серцем не любиш, то словом не здуриш", "жінка не чобіт, з ноги не скинеш", "жінка не цимбали: пограєш, пограєш, і на стіну не повісиш", "кров -- не вода, а серце не камінь". По певному досвіді героя світ а відання про йОго виглядають дещо инакше, чи, радше -- инакшими словами: "Печаль инколи більше роз'їдає серце, ніж іржа залізо", "любов, вогонь а кашель від людей не можна сховати".
Він торгував машинами, але усі про го спродажі мовчали, бо "кожен розумний по своєму: один спершу, а другий потому".
Квідо -- "так його називали, так і знали".
Майстер: "Моє життя не вартує і печеної цибулі".
Довгий Янко "щось белькотів, ніби молов ув устах гарячу картоплю".
Людська психологія сприйняття -- "на гостей діє тепло каміна. Одних повертає у дитинство, инші такого ще не бачили".
Автор, як дивовижної сили чарівник, може видобувати поезію не тільки з живої природи а й із природи неживої: "полиця повна давніх пляшок, які у промінні сонця уже у котрий раз згадають про свою зеленкувату молодість, коли їхніми горлами текли веселощі".
Олег, архітектор, на спозир Матвія: "думав, же архітектори не старіють, старіють тільки їхні проекти", "борода ще нікого розумним не зробила, але уміє зупинити плин часу".
ХІД КОРОЛЕВОЮ.
Анця у кабінеті заввідділом з виробництва: "Сьогодні ж середа, а на трусиках у неї написано MONDAY. І помітила се не тоді, коли їх знімала. а тоді, коли тягне на себе". Багатообіцяючий початок оповіди, нє?
Специфіка провінції: "районному містечку шторами очі не затулиш. Воно знає усе -- хто, з ким а де".
Народні приповісті і тут у пошанівку: "тиха вода людей топить", "зі смутної дівки буде весела жінка".
Давид: "з одним колегою, якого узяли сюди, як то кажуть, просто від гною".
ОСІННІЙ ПЕРОН.
Одразу за роги читача -- а об поріг, як знак межи явою а приявою: "Се було у той час, коли люди у дверях поміняли замки а вічка, аби добре видіти, чи не стоїть смерть за дверима".
І трохи май далі "квіти змішуються зі сльозима".
Чоловік "у висмоктаних джинсах".
Побит у купе потяга: "усе було так ґерметично зачинено, же видавалося. ніби сей потяг віз одних самогубців".
Далі -- знову про село, але увіч го не називаючи, так, городами а перестежами, але се про йОго тут авторська мова: "Клункам заважали двері, а двері гнівили люди зі своїм тягарем, якого ніяк не могли а не хотіли позбутися. Клунки прилипли до людей, вони уже настільки ставали їхньою душею, що і люди нагадували клунки, які тиняються вузеньким коридором а злоумисно заглядають у кожне купе, чи не буде їм хоча би на мить затишніше".
Олесь: "плутав ніч із днем, казку з любов'ю,та йому се не заважало, тепер він уже був тим, хто диктує умови".
Жива природа ("зірки були так близько-близько, майже тулилися до шкла і було чути їхній шелест. А там далі -- ніч. Глибока, мов рана") переплітається з природою нічного потяга ("хропіння міцнішало, ніби у ньому усі звірі засинали") а природою людей ("у кожного своє, у кожного инакше")
Михайло: "за вікном замиготіли уже знайомі сині будиночки, а з їх стріх капає кров".
НА ОЧАХ ВОЖДІВ.
Роздуми героя про життя а смерть: "чи саме заради такого життя багато з рідні і попрощалися з життям?"
"Ся заплакана субота багатьом запам'яталася". Михайло привіз з Ясинкової останні міхи картоплі: "на колеса наліпилося стільки жовтиці, хоч цеглу роби".
А далі -- бушує природа, же передає стан наглої смерти: "Дощ почав змішуватися з вітром, збиваючи з дерев останнє скручене листя".
Після похорону Михайла, же устиг перед смертю завезти ті міхи картоплі домів, "вони напрочуд швидко залишили хату, ще довго витираючи ноги" як після гімна, і витирали не до хати, а після. Се важлива художньо психологічна деталь.
"Коли у хаті лихо, діти вельми швидко дорослішають" -- слушна авторська заувага.
І знову село, яке "ще спало, тож автобус розбудив лише тих, кого треба було".
Уїдлива сатира на буття чиновничих контор: "перед дверима кабінетів, на яких не було жадних імен, з ким тут можна мати справу. Були на них одні номери. Здається, же у кожній установі є свій миршавий чоловічок, який своїм шумом, своєю біганиною коридорами навіює атмосферу заклопотаности усіх тих, хто за дверима".
До мої колекції авторських автоглухот ся найдинамічніша: "поспіХУ ЙогоШВИДКОГО ДИХАННЯ примружених очей".
СИНОК. Ви подумали про "хлопченя з розумними очима і чолом високим та..." як писав Максим Рильський про Лєніна? Нє. Се про собаку оповідання, яке, уластиво розпочинаєсь з "миски повної собачої добрятини".
Ґосподар -- з радикулітом -- "У спині так затріщало, ніби хтось ломив стару порохняву гілляку".
ДИВНИЙ ПЕРСОНАЖ.
Як правило, Іван Яцканин, як зацний український спІсовател у своємудрих обставинах словацької специфічної демократії, не любить висувати своє лицьо з літературного рядка, але тут -- щось геть вийняткове. Проти автора бунтує го персонаж, а він не тямить -- з якої то він повісти?
"Знаєте, є життєва правда, а є і літературна" -- захищається письмак.
Сильні чоловіки "можуть розплакатися як дощ".
Читач: "у його голосі, словах і жестах забракло легкости", "я швидко відчинив вікно, щоби її слова не задушили мене".
ОХ, ОТІ СЕЛЮКИ...
Шо, увп'ять?
Та йо.
Селянські премудрощі з першої сторінки: "у селі від поваги до погорди дуже близько", "у кожного своя честь а у коршмаря вона ще і грошей коштує", "людське щастя як піна на пиві", "на власне життя за уласними уявами нам залишається дуже малий відрізок часу".
Премудрощі премудрощами, а жити треба -- жити а споживати: "стеранку сьорбав", "при тихенькому стакані червоного вина".
А там, де потрава, там і коршмарські тарапати а побит: "Се уже скоріше ярманок, коли один хоче перекричати другого, а третьому ледь-ледь удається подужати обох". А там, де тарапати, там і неймовірна плястика художньої прози: "Чарки губилися у їх мозолистих руках, а потім якось важко разом з долонями падали на стіл".
ЛЮБОВ ПО ДРОТАХ.
Мова од першої особи. Чи не у тій самій коршмі? Але характер гаризматичний: "Ґелєна принесе мені першому, а коло мене і вам. Страшезно люблю добрих людей.", "Наробив-єм ся, руки собі не чую", "немає з ким словечко утратити", "люди таке скажуть, же аж піна на пиві скривиться", "од вогню, води а злой жени най вас Бог заварує. Вас най заварує, бо мене не устиг", "Моцний я тоді був, як бик, а робив, як кінь", "з краси хліба не напечеш", "Усе забрала, навіть повіситися нема на чому", "малий хробак великого дуба розточить", "і пішов собі, де ня очі повели", "Ґелєн, оле подь гев", "від осені теплого сонця важко сподіватися", "на доброго коня батога не треба", "нема з ким словечко перекинути", "легко зіпсувати, тяжко направити", "Я насмілився сказати їй і таке, що не міг би у вічі сказати".
Файно а несподівано.
Післямова мЕтра Дмитра Павличка достатньо штивна а пожитечна, але не буду ї цитувати, бо нема пощо.
І без Павличка знаю ціну Іванови Яцканину -- і як людині, і як письмакови. Людина відійде у дрібні непорозуміння, великі а малі тарапати, у землю, у спомини -- через років так сто-двіста, але письмак си лише у своїх писаннях: у добрих писаннях добрим письмаком, у ніяких писаннях -- ніяким. У Яцканина мало нездалого. Більше якісного а високохудожнього.
Люблю Яцканина, дякую му за життєві уроки людяности (ну хоча б золоте правило -- пити шампанське після горівки а після шампанського уже не пити нич).
Як ми востатний раз (а мо й не востатний, мо ще не раз буде?) пили добре пиво на березі вічного Дніпра перед круглим столом по українській літературі у Словаччині у Національній бібліотеці імени Ярослава Мудрого у княжому Київі, Іван сумно мовив: "Усе тєжче мені мандрувати подалеко від дому -- та й пощо? Ще би міг, здоров'є позволяє, але не відчуваю од того більше насолоди".
Отож, Іване, пиши свою країну мрій -- і ніяка то не Йокнапатофа, як Павличко кае -- свою землю гризи у любови а радости --і май від того насолоду.
А як бракуватиме тобі доброго слова чи файної розмови: знаєш, де на мапі Київ, а у тому Київі і я десь си мотлошу.
Йо.
