Ся чудова повістина побачила світа спочатку у журналі ПРАПОР у Гарукані а відтак уже у комсюківському видавецтві МОЛОДЬ у Київі 1973 року.

Автор Іван Ільєнко.

Писана штивною українською мовою пристрастно а  художньо вартісно, вона повідає про генія української прози, автора МАРУСІ, САЛДАЦКОГО ПАТРЕТА, МЕРТВЕЦЬКОГО ВЕЛИКОДНЯ тощо.

Заспів інтриґуючий: "сутеніло у душі молодого послушника Григорія Квітки".

Довчіпний почительник знайде у книжці чимало чудернацьких на перший спозир, але смаковитих слів а словосполучень: "лулукала сова", "осмута", "цівкне синиця", "малиновий видзвін", "казкомов", "довголітен", "схлипно", "охмільно", "медоцвітно", "красовуля вина", "малиновий спалах", "неповторна радість", "загальна радість", "суспільна тля", "ситі дрохвичі", "ожереди", "смеркальний день".

Мудрість світу сього, вона цинічна  а споконвіку така: "Без вовчого  голосу а лисячого хвоста і не підступайся", "не усі ті гості були жадані, але з обов'язку предводитель мусив їх приймати", "з паном не дружися. а жінці не звіряйся", "пани на усі сани, тільки хвости волочаться", "За тридцять верстов їде позиватися за убитого гусака. Та за сі гроші, же по судах розтрусяться, можна купити цілий табун гусей". Але є і простонародна мудрість -- "пізно старого кота учити гопки", "Ворона і за море полетить, а дурнуватою си верне", "чия душа тужить, тому світ -- плаче", "захотіли з  жука меду", "скупий гроші складає, а нечистий калитку шиє", "драґунська у тебе совість", "гадка за морем,  а смерть за плечима", "золота швайка мур пробиває", "добре нечистому у дудку грати, сидячи ув очереті, одну зломить, иншу виріже", "добрий інтерес, коли повен черес", "тоді утішеніє, коли у кишені є", "хлопець воли гонить, а дівчина ще не уродиться, а його догонить", "з краси не пити роси", "куди серце лежить, туди й око біжить", "Якби Господь слухав городника, то за літо би повиздихала уся череда", "уліз у чужу солому та ще й шелестить", "гість лави не засидить", "добре братство -- краще багатство", "смерть не справник -- не підкупиш".

Руйнач запорозької січі єнерал Текелій. Сталося се 1785 року. Антон Головатий а Сидір Білий поверталися з Пєтєрбурґа в Україну "ні живі ні мертві і мало не пострілялися з того горя". Епізод стріляння -- з ПРОПАЛОЇ ГРАМОТИ Миколи Гоголя -Яновського: "вони утікали не від життя, а від ганьби". Щоби відчути ганьбу -- треба мати гідність. А гідности козакам було не позичати.

З'ява козаків на Кубані а півострові Фанаґорії -- Тамані: "отаман Захар Чепіга відпровадив депутацію до Пєтєрбурґа, аби випрохати у цариці і Кубань, і Тамань".

Посмаком добробуту віє від сих рядків: "За ним у ковчезі несли височайшу грамоту, оздоблені золотом а дорогіцнним камінням шаблі, розкішний таріль з хлібом а сільницею, же ними цариця благословляла чорноморців на нове господарство. Усе те розіклали на одному з дубових столів, же у два ряди стояли у саду". Федір Квітка файно зустрічав Антона Головатого.

А ось і портрет юного Гриця Квітки: "журлививй змалку". Але козацька стихія покликана го перемінити: "вітри го розвіють, сонце засмалить, море розколише".

Є у повісті   і смаковитости: "На тесаному столі  біля гостей з'явилися кленові тарелі з квашеними кавунами а яблуками, чималий куманець прохолодного вина". Пили козаки добре, бо "куманець уже уп'яте помандрував до льоху".

Гриць -- послушник -- і уже знає, же "багато монахів погрузли у таких гріхах, же мирянам і не снилися" , "довга чернеча ряса сковує рухи", а "од тієї слави тхне мертвечиною". Цікавий шлях по життю го товариша Сулими -- "го батько був переяславським полковником, а брат ґенеральним суддею. А сам він виховувався ув кадетському корпусі, служив у гвардії і, уже будучи у чині майора, проміняв військовий мундир на чернечу рясу". Перепійні звичаї: "коли іґумен за чарку, то братія -- за ковші". На відміну від братії а іґуменів, професОри не сміли пити вина, тому "навіть на урочистих обідах вони підіймали тости не з шампанським, а з медом"

Про знищення єпіскопом церкви орди Іосафом Горленком українських требних книжок, же потрухли без догляду а ужитку. Так само учинив литовський князь Радзівілл -- скупив українські книжки, аби спалити їх. Потому вивертають у болото бібілотеку дворянства. А за наказом імператора Павла пєрвого спалюють ЯБЕДУ Василя Капніста.

Сповна автор повісти оддає данину поезії: "а на дні сонного плеса місяць, мов золотобокий карась, заплутався у зоряний невід".

Гриць любить свого брата як себе самого: "Аж світ мені прояснів. Ні з ким я себе не відчуваю так легко а упевнено як з тобою", бо "поділена радість подвійна, а поділене горе удвічі менше".

Штивна старожитня шляхетна мова творить диво: "Либонь, забули. відкіля у нас і двері відчиняються".

Мовиться і про Василя Каразина (колезький радник, син Назара -- поміщика з села Кручик, упливовий чиновник новоутвореного міністерства просвіти, "прагнучи удосконалити свої знання  він попрохав дозволу поїхати до Ґамбурґа учитися". Наколи му було відмовлено у сьому, він нелеґально переходить кордон. "затриманий при переправі через Німан", він заявив: "Я утікав учитися", тобто утікав з тюрми народів, аби чогось путнього си научити. Його пробачили і він певний час користав з прихильности царя Олександера Першого", гірка то прихильність зважаючи на те, же останній був геєм), ініціятора відкриття у Гарукані університету, і про Григорія Сковороду ("він поневажав тих, же насміхалися з нього, буцімто він носить свічку перед сліпцями  і дзвинить глухим. А скількох наставив він на путь істини", же сам палав любов'ю до Мигайла Ковалинського, героєві повісти спогадалися слова Сковороди: "Збери усередині себе свої думки і у собі самому шукай справжніх благ", "думки про природжену працю", "Довірившися мореви, перестаєш належати сам собі") -- сув'язь часів а поколінь витворює ту споконвічну єдність, яку звикло  тепер називаєме вагомистим словом НАЦІЯ. Автор високорадісно зітгає: "Не тільки ярмарками а коцами був славен наш карай" а і любомудрами а книгарями.

Побит спудеїв є предметом тисячі деталей у повісти: "Узимку учні колеґіюму з мостів дошки зривають, аби протопити у кімнатах. Старші сплять на лавицях, а менчі на підлозі".

Головним рушієм створення університету у краї було місцеве дворянство, ке не тільки проголосувало за го створення, але і надало вагомі пожертви на сю справу. "Харківські військові безкоштовно віддали для університету 125 десятин землі  по Сумській дорозі. Опріч дворян, пожертви уносили купці, міщани, жителі сусідніх ґуберній".

Розкислі гаруканські дороги красномовні: "улітку Гарукань називали пісочнею,а навесні чи восени -- каламарем атраменту", "училища а університет закривалися на так звані брудні канікули".

Слобожанська природа творить чудеса: "Вітер доносив зі степу запаморочливий запах чебрецю", "дзвін котився за далекі ліси і загасав у м'яких травах", "з кленів повільно спадало листя і розсипалося у росяному спориші золотими бризками".

1805 року з посади ґубернатора був звільнений Артаков, а його місце посів  прихильник штуки а меценат Багтін.

У Андрія а Параски горе у сім'ї -- поховали аж четверо синів.

Театр: "деякий час усі ролі виконували чоловіки, бо дами уважали се заняття для себе увельми принизливим". Маґістр гемії а композер Шуман (тутейший), ще будучи спудеєм, пише оперу ПАЛАЦ РОЗВАГИ. 21 січня 1821 року -- двісті років тему -- Харків уперше побачив НАТАЛКУ ПОЛТАВКУ Івана Котляревського. Цікавий курйоз івз п'єсами Єкатєріни второй, кі не пройшли ув анонімному вигляді московитську цензуру.

1810 року Андрія Квітку обирають предводителем дворянства і він перебираєсь з Основи до Харкова. Услід за ним до Харкова береться і Григорій. У го душі "уже займалася заграва, і він з радістю відчував се". А ув Андрія був свій палац, же застував батькову хату ув Основі, та уласна капеля музикантів.

Герой повісти перебирає своє куце життя а бере себе на спит: "Чи є що згадати вартого?"

Книжки збиралися а читалися -- ІСТОРІЯ КОЗАКІВ Лесюра, НОТАТКИ ПРО СЛОБІДСЬКІ ПОЛКИ З ПОЧАТКУ ПОСЕЛЕННЯ ДО 1766 РОКУ Іллі Квітки, ВІРШОВАНІ БАЙКИ  та поема ЗАСНУВАННЯ ХАРКОВА Василя Масловича, роман МОСКОВИТСЬКИЙ ЖИЛЬБЛАЗ Василя Наріжного  І тим прикріший епізод, коли так штивно дібрану бібліотеку дворянства вивернули просто у гаруканське болото і вона пропала.

Григорій попечительствує над Інститутом шляхетних дівчат, де "їх навчали розв'язности у суспільстві".

Григорій бідує, "не має навіть брички своєї: їде на Основу у братовій, а з Основи -- у батьковій". Але "справжня радість вимірюється иншим".

По смерти Федора Квітки на Катеринославській вулиці купили будинок і "напровесні відбулося гірке материне новосілля". Вона з роду Шидловських, а її дід Федір "свого часу подарував колеґіюму хутір Гуки а будинок".

1812 року з'являєсь ґазета ХАРКІВСЬКИЙ ТИЖНЕВИК, де друкувалися з-поміж иншого  вірші а епіґрами Василя Масловича, а "праця журналіста аж до 30-х років не оплачувалася літературним гонораром, тому полишалася аматорським зайняттям, а не професією".

Мова героя як  подмух нічим не отісненого трамонтана: "Хай ще подумаю", "тоді ми були нестримні а неусталені як степові вітри. Тепер же шляхи наші визначені", "і очі, очі. Про них словами не розказати", "уже стою на Божій дорозі, чує моє серце", "світ наш позичений".

Одним із предків поета Петра Гулака-Артемовського був Іван Гулак, же служив при гетьману Петрі Дорошенку. Тут і коріння, мабуть, достославного Гулака иншого -- Миколи. Від Гулака до Гулака козацька слава не змовка, хіба ні?

Гигорій Квітка розриваєсь поміж жагою творчости а вимушеною службою: "маєтків не має, а жити треба".

Князь Рєпнін, кого одного з небагатьох обрали почесним діячем Харківського університету. Правителем го канцелярії був Дмитро Бантиш-Каменський.

Твердий письмацький характер у Григорія Квітки виробився подостатньо: "кислиць він звідав немало, та переінакшувати себе не збирався", бо "жити для самого себе -- що за утіха?", а він так прагне свободи, бо "яке ж то щастя упиватися сим зоряним бентежним світом, ходити по грозових травах живою людиною".

Григорій одружується з Ганною Вульф.

Поволи у Харкові, Полтаві, Прилуках, Ніжині складається новітня українська еліта: Павло  Білецький-Носенко, Іван Кулжинський, Іван Криницький, Іван Лисенко, Левко Боровиковський, Василь Капніст, Василь Наріжний, Петро Гулак-Артемовський, Іван а Ізмаїл Срезневські, Василь Смиртниський та инші.

Статського радника Андрія Квітку призначають ґубернатором до Пскова. Предводителем дворянства у Харкові стає го брат Григорій.

У грудні 1828 року він передає предвотельство Петрові Ковалевському. при сьому мовить достатньо слушну річ: "краще бути у любови а шані ув одного розумного, аніж у тисячі дурнів".

Ставлення до московської орди: "Про Москву не знаю, як у неї і двері відчиняються".

Чудова формула щасливого українця: НЕ СОРОМНО ЗА МИНУЛЕ А НЕ БОЯЗКО ЗА МАЙБУТНЄ.

Григорій Квітка як сонцепоклонник: "коли служиш сонцю і душа сповнена ним по вінця".

МАРУСЮ автор присвятив дружині Ганні, а МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ Володимиру Далю -- себто козакови Луганському. Іван Ільєнко про се пише: "присвячено двом, а подаровано мільйонам".

Григорій Квітка стає вагомою ланкою у розвитку української культури: Левко Боровиковський, Микола Гоголь-Яновський ("сняться верби над Дніпром, чумацькі валки, лелечі гнізда"), Михайло Максимович, Осип Бодянський, Тарас Шевченко, Олександер Афанасьєв- Чужбинський, Олександер Корсун, Михайло Петренко, Яків Щоголев. У сув'язі поколінь, що вилонюєсь а мотивується НАЦІЄЮ ЯК ЖИВИМ ОРГАНІЗМОМ (за Іваном Рибалком) Григорій Квітка -- камінь наріжний (не плутати з Василем).

Андрій Квітка   своєю захланністю а нерозважністю (покидає жінку з дітьми, одружується з недалекою а жорстоко захланною кріпачкою) і укидає у нестатки а злидні свого брата. 

Переконаний, Григорій Квітка а його чудова творчість мають стати для нас, українців, наріжнм каменем побудови української а україноцентричної ПОЛУДНЕВОЇ УКРАЇНИ.

Що треба учинити?

1. Перевидати чудову а штивномовну повістину Івана Ільєнка.

3. Перекласти українською а запустити ув обіг усе вартісне зі спадщини великого Квітки.

4. Запровадити щорічний Квітка-фест у Харкові.

Дерзаймо а будьмо як він.