Василь Швець народився 17-го січня 1918-го року у селі Іванків на Київщині. По закінченні педінституту – на фронті. Згодом гіркі а солодкі творчі хліби. Автор роману «Тайнопис». Лауреат премій імени Павла Тичини а Володимира Сосюри. Прожив сімдесят п’ять років.

Видатний український поет, може, не поцінований за жит­тя, але справжній. Культура вірша (зокрема рими а ритму) ста­вить Василя Швеця у ряд першокласних а неперебутніх поетів.

А починається Швець з раннього вірша, у якому хлопчик іде купатися з дорослими дівчатами:“Над Альтою в вечірній час пливли ліниво сині тучі. А я, хлопчисько, гуси пас, полохав ко­ників співучих. Вже сутенілося, коли ішли дівчата над водою. Йдучи співали і взяли мене купатися з собою. Я вперше бачив, як блищить під місяцем дівоче тіло. Я щось подумав – і в ту мить моє дитинство відлетіло.”

Йому – хлопчику – відкрилася таїна, і саме з сієї таїни Швець виріс у поета.

Перша книжка Василя Швеця «Добрий ранок, Україно!», що приходить до читача у сорок п’ятому, повна лірики а особи­стих переживань («Я завтра залишу твою кімнату», «Одинокий лист»). Мова яскрава, а образи нещадно зримі:“Поскрипує об­палена береза, і падає липкий кривавий сніг.”

Поряд з віршами про Сталіна а любовними рядками бачи­мо твори, сповнені ненависти до ворога і утоми від боротьби («І пахла глина прілим гноєм і глиною ставала кров» або «Всього не перелічим Та й записати нічим. Бо я розлив чорнило, а кров за­стигла в жилах») І велика любов до України: “Україно моя! (А

на серці тривога) Я не можу про тебе забути ніде. Знову снила­ся ти і дорога, дорога...”

Поряд з непевністю – потужна хвиля певности у перемозі­:“Скоро знов на моїй Україні оживуть українські пісні.”

У «Ліриці» є передруки з попередньої збірки, але є і твер­дість у слові, і, зрештою, з’являється точна а неординарна рима, що характеризуватиме Швеця як поета.

Поряд з колгоспними «восторґамі» автора читач може спостерегти густу образність:“А в нього в роті ще димить Скривавлена цигарка(...) Це, кажуть, вітер посивів І розгубив волосся.” Глибина образу уражає, він випуклий і естетично вар­тісний – цинізм мистецтва тут бере гору.

Швець частує читача незвичними словами (блюхавина, ку­шпела, богила, соша), медитує («Може статися й зі мною – упа­ду в чужому краї на схід сонця головою»), а на могилі Бетговена із захопленням мовить: «Не питайте про нього в жінок», а та­кож наближає слово до музики: “І гриміти такими громами, і лежати в такій тишині.”

Після «Лірики» – зрив, слушно відзначений у передмові до двотомника творів Швеця Володимиром Базилевським: «Поет ніби опинився на роздоріжжі: утративши сувору напругу рядка фронтової пори, він ще не знайшов того, що стало характер­ним для його почерку останніх літ. Якийся незвичний легкопис, необов’язковість слів, строф, цілих віршів...»

Згодом Василь Швець поверне до свого – пластика обра­зів, соковита мова, могутня художня харизма змусять читача знову відчути себе на бенкеті поезії: «І душу покинув рожевий снігур», «вербовий дух твоєї шкіри», «Ніч пов’є ваші вікна ма­ком», «В цій гіркоті живої насолоди» – сі та инші рядки тішать довершеним стилем а смаком. А чого вартий візерунок одного з етюдів:“Хлопчик витяг на берег лина. Очі в нього зелено-чер­воні, біля губ золоті волоски, він просвічував наші долоні зіроч­ками своєї луски.(...) Лин, запливши під квітку лілеї, довго-дов­го дивився на нас”.

У Василя Швеця чимало пісень і сонетів, але і чимало вір­шів-симфоній. Я не буду аналізувати поем і драм поета – то ок­рема тема для розмови. На завершення наведу лиш отсей со­

нет:“Стинався поцілунками вагон, ти ж вивела мене в заме­ти ночі,. під ліхтарем облуплених колон сяк-так поцілувала – неохоче. Образою мої сліпились очі, як раптом зір потрапив у полон – сльоза твоя змерзається, тріпоче, мете сніжок, відхо­дить ешелон... Відчув я жар. Я погляд не заглибив ні в крапельку, ні в голос поблизу. Нудьгу в окопи Австрії везу. Нехай той жар жаги – відлуння схлипів – там знемагає дурня, раз не випив оту замерзлу на губах сльозу».

У ньому усе – і схлип, і радість, і любов, і відчуття глибини нового а уже спізнаного. Хлопчик з купання виріс. Але не зни­кла його таїна – світ відкривається знову, і з білого паперу, як з чистої води, зринають сльози а почуття.

А що ви хотіли, панове?

Бенкет поезії триває!

3 квітня 1998р. м. Київ.