Що може бути доброго з Назарета?

А з Джурина?

А зі Станиславова?

Якойся кавували-смо з повного крови зухвалої Павлом Вольвачем у КУПІДОНІ, повному пінзелів мальованих (і присікалися до мене два пінзелятка  літературні, і не мав-єм шо їм відказати, хіба мовив -- проїхали), і Павло щиросердо мовив ми, же геть не годен зібрати два літературні леґо: Барана а мене. І так мені стало добре а тепло. Направду -- чи я вартий Барана хоч трохи? Але видите, люде, не такі ми простІ а гет таки не прОсті, якщо сам запорізький характериник, добрий поета а автор леґендарного романяки КЛЯСА не тямить, з яким метром а кільометром до нас  приступити. А собі пригадаю КАРПАТИ, і як ми чимчикуєме скелями, полонинами а перевалами. Їде гуцул на кони. Питаєме: кіко до того а того сУгорба? Кільометер -- кае. Ідеме кільометер, ідеме другий -- а сугорба не є. Бо гуцул на кони а ми, сірома, пішкома. А гуцульський кільометер -- на кони -- усе перед нами. Так і тут.

Хоче Вольвач спійняти у рямці Полудневої України буковинца а подільського хлопа з Джурина. Не вийде.

Дійшли мої руці до книзі Евгена Барана ГОВОРИТЬ ЄВГЕН БАРАН. Майже як ГОВОРИТЬ РАДІО СВОБОДА. На світлині -- тато а мама, обидвоє Мігайли: властиво Мигайло а Мигайлина.

Се їхня книжка -- про них: "простогін", "дарували мені свою любов. І я її відчував не на словах", "Кращої порадниці а друга за свою маму я не мав, і мати уже не буду", "Літературний хист у мене від мами. Упертість -- від неї. Затятість теж. Звички -- усі без винятків -- від неї ","Нема нічого гіршого, коли утомився від родини, з якою не спілкуєшся , але вд згадки про яку ""цвяшок Рильського" болить". Не тямлю, про віщо мова, а якщо я не тямлю, то не тямлю, хто при тямі сього дивного образу. У таких випадках варто пояснювати, про віщо мова. "2006-го, коли мамі тільки приснилося, же вона помре, я дістав інфаркт", "ми помираєме зі смертю рідних". Мама: "Сину, твоя книжка для живих, а я у дорозі до мертвих", , "Дитино, ти ніколи не розказуй як я умирала, а повіж, як я жила", "Де  ти був? Де ти так довго був? -- се були ї останні слова до мене", "традиції роду не дають мені права бути байдужим".

Усвідомлення своєї письмацької місії: "привернути увагу. Не до себе. Се знаю точно. До Слова. Яке мене покликало а веде", "зам'який у житті а твердий у писанні".

Самоусвідомлення дороги: "Прагну знайти межу, ходіння по якій не кривавило би...", "Сказав би щось про літературу, промовчав би щось про особисте. Ото, між словом а мовчанням -- я", "Я -- звичайний читач літератури. Се не посада, а моя зреалізована мрія", "усе залежить не від шляху, а від віри у шлях".

Робітня: "Люблю суботу а неділю, коли робиш те, про віщо заздритиме п'ятниця а утомливо реаґуватиме понеділок", "автори стали книжками", "мені потрібна нитка, яка веде. І тільки", "література не думає, вона є такою, якою ї створили".

Подих смерти але не видих самогубці: "Там, де людське, про вічне не говорять", "не знаю, що краще. А може знаю і мовчу".

З приводу книжки Миколи Савчука -- бануваннє за жидівством. Дарма.

Усвідомлення ворога: "Історичне підтвердження, на чому тримається  московський світ -- на безпам'ятстві", "нема ніякої  української москворотої літератури. Є українська література і є література національних спільнот", анатомія окупанта: "Віруючих ув імперію завжди знищують першими. Знищує імперія".

Усвідомлення ворога-чірвака ув українському яблуці літератури: "Лівацькі а москвофільські коментарі Жадана є свідченням його світоглядної обмежености, тому, коли роблять із нього письмака доби, хочеться розсміятися", "за першими є гроші -- відповідно і маніпуляція політичними перспективами, за иншими -- уже нічого нема, опріч готовности прислужувати першим", про Андруховича-Прохаська: " нагорі тільки флюґери чуються добре".

Про ненашого Гоголя - Яновського я прикусив би язик. Бо як не наш -- то і нічий. Кому він на пінзеля лисого тра? Дак ото ж.

Імена: Ростислав Єндик, Максим Дупешко, Тарас Девдюк, Роман Ґамада, Неоніла Стефурак, Іван Яцканин ("ніби окрема тема, але українська до крови"), Роман Горак, Богдан Тихолаз, Степан Процюк, Андрій Білас, Тарас Мельничук, Андрій Содомора, Олег Лишега, Наталка Маслова, Анатолій Криловець ("Вельми делікатний у своєму інтимному поетичному мовленні"), Богдан Рубчак ("Катеґоричність -- риса, ка дозволила му відбутися. Він має на се право"), Андрій Охрімович, Ростислав Чопик, Олекса Кононенко.   

Попередники а титани духу українського: "Франко -- се табличка множення, а не український світ", "З підказки вояка Франкової чоти: усе вартує вивчення, тільки вивчення не вартує усього".

Гірка правда: "У націоналістичному Івано-Франківську  "тихою сапою" нищать українську фільолоґію. Якщо я піду з університету, то тільки на вОйну. Але я тямлю, за ким си верну", "Убиває фарисейство людей, які мене використовують. Але я буду там, де треба, коли вони ітимуть, а я буду добрий -- не допущу...", "добре, же ми умієме співати, але зле, же потім ще хочемо говорити".

Сьогодення літератури а літературного простору: "Корпоративів так багато, а літератури так мало", "література, ка не змінює самого автора, мало що може запропонувати читачеви".

Поза літературою а особистим -- історія а істерія політики: "Наше пізнання вітчизняної історії -- блукання у сутінках", "Українські людинолюбці. Поховали-сте Олеся, поховайте страх", "Крим повернуть не санкції. Крим поверне український воїн, якщо буде готовий". Та ні, Евгене, Крим поверне повний а безповоротний  розпад Московської орди. На улуси. "Замкнуте коло: улада вимагає жертв, жертви рвуться до влади".

Майбуття: "якщо урятуємеся, то урятуємеся українцями", "Не проблема у сподіваннях, проблема у русі".

Не смію погодитися про роман ЗАБУТТЯ Тані Малярчук. Чудовий роман.

Цитатник: "Писати у книжці про усе -- однаково, же полишати меч у руках дитини". Климент Александрійський. "Нема нічого гіршого за неготовий дух". Блаженний Авґустин. "Як заздрю німим, коли згадую те, же колись мовив". Сенека. "ви наговорили  про мене як про великого, аж мені закортіло присісти". Дмитро Лазаренко.

Істини з досвіду: "сина не можна перетворювати у портрет, бо портрет рветься а син росте".

Болюча тема для Евгена -- збулося наше покоління ачи нє. "Літературне покоління дев'яностих швидше зістарилося , аніж досягнуло успіху. Чергове утрачене покоління?" Успіх вимірюєсь часом а простором. Рано ще нас ховати, пане доучіпний критику, навіть тих, же давно уже у земли. Їхнє -- і наше -- слово працює: ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ.

Провінція як самоцінність: "Коломия повертає собі славу одного з центрів української культури, ким вона була до 1939 року".

Самоусвідомлення діалогу: "діалог потрібен як вода".

Лаюк а критики го БАБОРНІ. Баран має надію. Же Лаюк са опам'ятає. На жаль, ніколи.

 Про людське у нелюдському через поза ним: "Той, же вирішує людську долю, ніколи не дивиться на контекст, а завше на підтекст".

Про дияспору а її вагу та самоспромогу як відповідь ображеним на дияспору Загребулі, Дрозду, Гончару а иншим: "їхнє право розуміти нас, альбо не сприймати".

Художній образ з потрійним дном -- тризуб -- вельми метафора: "Відкривавча книга", "людина подібна на незавершений малюнок: контури є, душі нема".

ЛЮБИТИ НАНІВЕЦЬ -- се любити до решти, до цурки, дотла.

Такий він Евген Баран і саме так він говорить.