Люблю Любу Голоту. Вона потужна, гаризматична, талановита а працелюбна.
Вона давала мені разом з Олексою Микитенком рекомендацію до Спілки письменників, вона ж -- коли я не виправдав ілюзій літературних кланів,-- мовила, же не хотіла би, аби Василь Велимчий писав про ню.
Але, хіба хочеш, Любонько? Мусиш. Таке моє письмацьке покликання.
До речі, дитинство своє Люба провела на Буковині, то тямить, що таке бриндза а мамалиґа і з чим того буковинца їсти.
Але то таке.
До справи.
Чому така срака ув українській культурі а з українською культурою у незалежній Україні?
Очевіще: з одного боку низька суспільна (а платоспроможна) якість населення з правом голосу, а з иншого -- компрадорська сутність колишньої сов'єтської інтєліґєнці, же Божим промислом стала раптом елітою української нації.
Перша частина збірки СОТВОРЕННЯ Любови Голоти, же побачила світ у ПРОСВІТІ 2006 року, дозволяє нам оцінити якість сієї еліти і навіч побачити, у чім проблема у ній самій.
П'ятеро Любиних співрозмовців уже одійшли до праотців, вони, як мовлять на Буковині, уже на правді, а двоє -- довгожителі -- ще поки що межи нами суть.
Олесь Гончар: НАЙКРАЩА КРАЇНА -- ПРАВДА. Ґазєта? Се, уластиво, сповідь самозакоханої а продажної мерзоти, ка думала, же ми такі дурні, же не тямимо, як воно сиділося "совісти літератури" у комітеті по Лєнінським прєміям у Москві а у комітеті миру у Київі, з чим їлося, чим запивалося, де мандрувалося тощо. Я уже писав про тритомник щоденників сього автора. Евген Пашковський ґеніяльно виобразив вирок сему автору а йому подібним -- ЛІТЕРАТУРА ЯК ЗЛОЧИН.
Але повернемося до розмови. Любонька до йОго солоденька. Аж понадто. А чекалося гострих запитань -- бо є про що. Та й цікавин мо було начернути -- про німецький полон, Шереха, переміну прізвища, щербицькі верхотури, слабенький СОБОР, пахучі ТРОНКУ а ТАВРІЮ, чудові степові шматки з роману ТВОЯ ЗОРЯ, неймовірну новелістику... На жаль.
Як гидезно мовить сей чоловік:
"на писанках, розмальованих у хатах карпатських лісорубів". Там ще і вівчарі були, і теслі, і бокораші, і музИки, і майстри, і мольфари. Але московитсько-окупаційний стандарт не вивітрився зі свідомости подсов'єтського кляцика. Як писав Дмитро Павличко -- "я син простого лісоруба..." Та й таке. Син. Як же.
"Колумбів нашої духовности", "лаштує свої каравели". Господи, як се штучно, пластмасово а не по українському.
"Завдячуючи Миколі Гоголю-Яновському образ України уперше з'явився у світовій літературі". Та невже? А Кльонович, Оріховський, Михайло Чайковський, Величковський, Сковорода чим са заІмали? Їх читала освічена Европа і про Україну зупевне знала. Так само книжки Боплана, Лясоти та инших. Твори про Мазепу Меріме, Байрона, Ліста -- не про Україну хіба? Дивина та й годі. Я уже не кажу про українські мотиви у творчости Бетговена а Моцарта.
"То як же було жити?" -- волає Гончар. А що ж ти хотів? Окупаційна улада орди дала тобі усе -- статус, звання, комфорт, мандри світами, можливість видаватися-перекладатися. До речи, свої новели Гончар сам перекладав по московському для московських же видань. Але безкоштовний сир тільки у полапці для мишей. За усе треба платити. Одні платили Сандормохом а Соловками, инші -- еміґрацією, а такі як Гончар -- кастратячим співом у золотій клітці. Такі правила гри.
Знову фальш: "рушник моральної підтримки".
Закиди Заходу несправедливі а неадекватні. Захід підтримував дияспору, дисидентів, українську справу.
"Бути і у творчости, і у повсякденних учинках максимально природним, максимально правдивим -- отсе, як на мене, головне". І се мовить літературна статуя, пам'ятник самому собі, яка, якщо МАКУЛАТУРКА тричі поспіль не згадувала Гончара жодним чином, телефонувала Роґозі, а потому Плющеви, а уїдливо запитувала: то що уже Гончар не письмак ув Україні?
Уважаю, нам пора обмести пам'ятник од павутини а облізлого а вигорілого сухозлоття, оживити го, переглянути тексти і одібрати вартісне, а про потеруху просто забути.
Література має перестати бути злочином.
Павло Загребельний: Я ВИБИРАВ ВЕЛИКІ ДУШІ, ЯКІ СЯЮТЬ НАМ ТИСЯЧОЛІТТЯ. Емоційний вишкварок, талановитий, цікавий, читабельний.
Але теж чимало беліберди мовить.
Ось, до прикладу: "саме при Богданові оформилася українська нація, народився український народ". Та невже? А давню Русь оддамо московитам? Уластиво, чимало історичних романів Загребулі є промосковськими -- СМЕРТЬ У КИЇВІ, наприклад.
Московія -- правильний вибір Хмельницького. Та ви що, пане письмаку?
Цікаво про щоденник Радзівілла, теки Нарушевича. Про Гелену особливо, яка була Мотрею, але Грушевський назвав ї степовою Геленою за аналогією до Гелени, за ку була троянська вОйна колись давно. І пішла гуляти Гелена по українських романах історичних. Файно.
Дружина Івана Сенченка історикиня Олена Компан дала Загребулі 2 частину 9 тому ІСТОРІЇ УКРАЇНИ-РУСИ Грушевського.
З робітні: "Письменник не може змагатися з істориком (...) Історик користується тільки фактами, а фактів таких у нас немає: що думав Ярослав Мудрий, що одчував Володимир, коли приймав християнство? А письмак се може домислити", "Утішання історією","проза повинна бути ріжної щільности. Проза, написана ув одній тональности, ув одному ключі -- її просто неможливо читати". Слушно. "як живеться, так і пишеться","без Біблії письмакові неможливо. (...) Се книга вічна".
Про вічну Тєрєшкову, прихильницю йухла: "я бачив, як вона сидить у президіях, збираючи дивіденди". Досить улучно.
Мудачно мовить про Україну-НАТО. Не мона, мовлялечки, підписувати з НАТО угоду, коли НАТО бомбить Сербію. Мона, пане письмаче, і нуна. Сербія -- се Московія на Балканах. Франьо Туджман, лідер Горватії, тямив се і одвоював у Сербії усе. Тепер Сербія сидить, сарака, без моря, а Горватія -- процвітає.
Українці ніколи не були яничарами. Їх набирали з инших земель -- Болгарія, Вірменія, Грузія.
"історичні заблуки".
Самоіронія: "я ветеран війни і ветеран праці, і ветеран усього. же тільки мо бути на світі". Еге ж. Як мовив Цибулько на пленумі -- "інваліди творчости".
Нерозуміння специфіки праці політика: "Кравчук майже три роки був президентом -- три роки говорив день і ніч". Щось у сьому є, але політик працює ротом -- се реальність. Инша справа, же дії мають співпадати з мовленим. Хоча, є дипломатія, політичні хитрощі, "мистецтво можливого" (Бісмарк а відтак М. Ґорбачов).
"справжня література не є літературою ненависти". Але ненависть до окупантів -- мадярів, поляків, московитів, румунів, словаків, німців -- виправдана, хіба ні? Навіщо зі слиною коло рота одстоювати Москву а московитське? Та ні. Загребуля одстоює свої промосковські романи, за які Москва платила му добре і при сересері, і уже при Московії Єльцина а йухла.
Боліли Загребулі дві речі -- велич дисидентів а велич дияспори.
Велич дисидентів, бо не сидів і не міг.
Велич діаспори -- а що вони учинили? Ми оно Шекспіра переклали.
Дак у вас державні ресурси кі могутні були.
А дияспора виживала. І творила. А берегла.
Замість зліпити докупи у ЛІТЕРАТУРУ ЄДИНОГО ПОТОКУ, Загребуля міряється піпіськами, у кого більша. Дарма. Дармовиси є і там, і там. Але ж є і виробничі гінструменти.
БОРИСОГЛІБСТВО. Чудовий термін.
З сього Любиного інтерв'я стає зрозумілим, чому АУП раптом підняла на свої прапори Загребулю як батька нації. Дак він пропонував Мушкету оддати їм половину приміщення Шпільки. Он воно що, паньство. Загребулю зіпсував кватирний вопріс.
"Література -- се там, де усе велике було великим".
"Сам себе я завжди одчував українцем (...) усі порядні письменники завжди писали про своїх людей".
"Тобто, уже прийшли по нашу душу. Треба берегти душу -- отсе найголовніше. Берегти душу". Се мовить автор роману ГОЛА ДУША. Йо.
Загребельний -- безмежно талановитий, емоційний, цікавий, самобутній а читабельний.
Час одбере усе краще з йОго, а усе гірше розвіє.
Треба тверезо усе оцінювати.
Микола Вінґрановський: Я -- МИКОЛАЙ ОСІННІЙ.
Постать Вінґрановського, його степовий характер, наповнений кавунами а синяками, лиманами а рибою, У ГЛИБИНІ ДОЩІВ ГУБАМИ ТЕПЛИМИ І ОКОМ ЗОЛОТИМ -- непербутні і завше цікаві а неумирущі.
Із самого початку розмови -- образ: "Для мене Різдво -- се заячі сліди".
Розмова будуєсь на романі НАЛИВАЙКО: "Бо до НАЛИВАЙКА -- се була дорога до НАЛИВАЙКА", "Се було те, чого не могло не бути. Але його могло і не бути. І добре, же воно сталося".
Любонька у подивунку -- як можна тямити, же ти учинив свою працю у літературі і вичерпав себе? А я пригадав ювілейний вечір Романа Іваничука ув УКРАЇНСЬКОМУ ДОМІ у Київі, де він заявив, же усе, що хотів, написав -- і більше не буде. Після того він написав а видав ще 30 книжок.
Вінґрановський, з робітні: "письменник повинен знати, що він робить". "Вичерпаність ще треба поносити у собі".
Про буття а людей у ньому: "Коли знав живого чоловіка, то ти пам'ятаєш його голос, його слова".
Про час а сьогодення: "я знову воскрес до того максималізму, який ти мусиш вимагати не од історії, не од сучасности, а лише од себе, себе судити за найвищими катеґоріями", "для мене наш час -- не розхристаний. Не злий. Не радикальний. Для мене сей час -- се час реалізації себе".
Розвіяння мітів, фейків, шаблонів, накинених ворогом а окупантом:"Українське поетичне кіно -- се така сама вигадка, як вигадка і про нас, же ми -- шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників -- є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати у перелік", "Вирішує знову ж індивідуальність, художник -- час для усіх той самий, тож не од ярлика залежить результат. А українське поетичне кіно -- се такий ярлик."
І про пекло майбуття: "саме зараз: чи витримаєме ми, український народ, останнє випробування -- п'ятдесят років. Як з'явиться третє покоління -- витримає, коли ні -- погиб народ. "Погинеш, згинеш, Україно -- не стане знаку на землі", як мовив Шевченко."
Одкровення непогасимої істини: "Коли любиш -- боїшся", "Талант, який є -- довгий час живе. Людське життя більше як вічність".
Завершуєсь неповторна розмова з неймовірним Вінґрановським так само образом -- КОРАБЕЛЬ ЖІНОК.
Роман Іваничук: ТРЕТЄ ТИСЯЧОЛІТТЯ ДАСТЬ ВОЛЮ НАРОДАМ.
Самоусвідомлення себе яко письмака: "За письмовим столом я найбільше можу зробити. Бо се -- моє. Коли сідаєш за стіл, одкриваються канали підсвідомости. Ті канали одкриваються усього раз, потрібно лише упіймати ту мить. І вона -- неповторна", "живу у такій страшній системі, де иншої зброї, ніж слово, нема", "але то була моя зброя -- я иншої не знав",
Робітня: "три катеґорії, які досліджував -- сумнів, зраду, роздвоєння особистости", "Ми живемо у Космосі який чуєме тільки уві сні. То є ірреальний світ, же існує тільки для письменника, же має уяву, збуджену новим задумом. Йому починають снитися дивні сни".
Усвідомлення політики а зробленого у ній: "Усе, що одбувається зараз у політиці і що ми чули із зали Верховної Ради, звичайно, прикро. Але я не сказав би, що дуже небезпечно. Небезпеки тут великої нема: ніщо уже не поверне Україну у страшне імперське лоно", "Я не став поуноцінним політиком, але я не перестав бути поуноцінним літератором. Я зробив усе, що міг"..
Розуміння сучасного письмака: "Нинішні письмаки хочуть себе розшнурувати".
Іваничук банує за великою прозою -- і грішить на ню. Я не згоден з тим, же її не є. Вона -- инша. І неосмислена а не подана на ринок належним чином. Але се справа часу а смаку. І політичної волі україноцентричної влади державників, яка колийся да буде ув Україні.
А се про людське загалом, не тільки і не стільки про письмацьке: "людина не мусить робити ту саму роботу -- вона повинна ї міняти".
Дмитро Павличко: З БЛАЖЕННИХ НАМІРІВ РОБИВ Я ДЗВІН ДОБРА, ЩОБ ВІН ГОРЛАВ ГАНЬБА АЛЬБО КРИЧАВ УРА.
Про себе: "Я був завжди занадто одкритий".
Про инших але і про себе самого несамохіть: "сучасна витончена графоманія".
Про молодняк: "Треба прислухатися до думки тих, кому належить завтрашній день", "Мені з молодими, хоч як би вони не оцінювали мою творчість, цікавіше, ніж з прив'ялими а нудними метрами".
Про письмацтво: "ми повинні бути не лише письменниками, а і читачами".
Про Віталія Коротича: "один з найбільших негідників, які будь-коли були народжені у Київі".
І се усе?
А так.
Повна порожнеча.
Ліна Костенко: ЧАСОМ Я -- СЕ МОВЧАННЯ ЗАДУШЕНОЇ ВІЛЬНОЇ ЛЮДИНИ.
Се навіть не розмова, а запис виступу на кругляку у Могилянці.
Еґоцентризм.
Самотворення штучної леґенди.
Нерозуміння себе самої.
Книжність мислення.
Про нагороди і одмову від них: "гординя великої гіркоти. Людину можуть нагородити неадекватно". Ну і що? Нагороджують люди людей. Неодповідність нагороді (премії) видно неозброєним оком.
Про поезію: "вірші пишуть мене".
Про Тельнюка: гірко а безпотрібно. "Не треба випоминати хорошій людині її помилки". Чому? Треба випоминати усе -- се і є історія літератури, хіба ні? Инша справа, чи сим випоминанням не перекреслюється доробок. Тут, як на мене, варто чинити за Шерехом у його статті У ДОВГІЙ ЧЕРЗІ ПО РЕАБІЛІТАЦІЮ:
http://litforum.com.ua/index.php?r=7&a=8228
Неадекват про Україну: у Чорнобильській зоні ліпше як в Україні. Бо без люду чи по якій иншій причині?
Неадекват Маланюк, же обізвав поезію Василя Симоненка "криком прозрілого раба". Йухня се усе гамерицького сибарита. Симоненко ніколи рабом не був. Тільки божевільно вільний духом своїм може назвати свою першу книжку ТИША І ГРІМ, а мовити ув очі і маланючкам теж: ХАЙ МОВЧАТЬ АМЕРИКИ Й РОСІЇ, КОЛИ Я З ТОБОЮ ГОВОРЮ. Василь отримав гонорар од окупаційного режиму ОРДИ у вигляді одбитих нирок -- і неминучу смерть. А що ж Маланючок? Попивав віскарь і молодиць шпилив? Полковник, йо.
Про гімнотворство Павличка: уграла по самі яйці. Недармо Параджанов називав дружину Цвіркунова кобилою з ними.
"Курка кланяється музикантам, бо збирає коло них крихти".
Люба кланяється Ліні. Вона і Ніна Гнатюк видали книгу у ПРОСВІТІ -- ВОНА ЯК ХЛІБ. Огидно. Неодчування міри у пошанівку Ліни -- переходить у свою протилежність -- поневагу до неї.
Іван Драч: ЗАМІСТЬ ЯМИ Я ВИКОПУЮ СОБІ ДОРОГУ.
Про українство: "троїсті музики: один думає, другий каже, третій робе".
Самоспит самоусвідомлення: "Потім хотів зрозуміти, з чого я сам складаюся", "Я намагався усіма своїми ґранями, які у мене є, жити так, як мені живеться, жити повнокровно, по людськи вільно. Бути вільним у своєму житті настільки, наскільки мені давала можливість вільно жити епоха. Инколи я її проломлював, піднімався у се небо і проломлював його, иноді прогинався під тягарем сієї епохи, але я намагався увесь час бути". Инколи бути гімном і дихати Лєніним. Та й таке. "Я ніколи собі не заважав".
Пересторога усім запеклим сусідам: "не дай Боже отим усім, які думають, же у нас погасили і гайдамацький дух, і бандерівський -- не дай Боже їм усе отсе забувати".
Уїдливий щодо новітньої літератури. Дарма. Вона є. І вона неймовірно вартісна.
Робітня: ми "тільки тепер осягли реальну силу матеріалу, у якому існуєме".
Про покоління: "кожне покоління має свої зобов'язання, і головне -- щоб кожне покоління зробило те, же може".
Платон Воронько -- "Гризи Драчеві терпуги". Файно.
Гарно про характери тата а мами.
Про любов до осени: "найбільш одверта пора: що є, то є, а чого нема -- того нема. Вона не дурить, не обіцяє багато, як весна".
Про любов готувати.
Отсе усе.
Еліта?
Сов'єцька інтєліґєнця?
Оксана Забужко у розмові з Тетяною Терен слушно мовила про Павличка і Костенко, же вони могли і мусили мовити про свою співпрацю з окупаційним режимом орди. Се би кардинально змінило ситуацію ув еліті. Але вони не учинили того, що мали. Тому так.
З усіх сімох тільки Микола Вінґрановський -- повний адекват.
Отже, кожен сьомий?
Але і за се дяка Господу.
Кожен із семи -- талант, особистість, творець, мислитель, вартісний автор неперебутнього. Справа критики а літературзнавства проаналізувати то усе за трьома критеріями Шереха: розділити три речі -- літературний доробок, політичні погляди а особисте життя. З Вінґрановським тут найлегше. Я би запропонував до принципу Шереха ще три камені наріжні: мова, стиль, правда.
Та і таке.
А Любоньці Голоті дякую за чудове дзеркало -- семи співрозмовців а себе самої.
