Ув українській літературі не густо детективів.
Чому?
Не тямлю сего. Але так є.
Проте романи Володимира Кашина звертають на себе увагу.
То ж поведу про них мову.
ЧУЖА ЗБРОЯ. Я би його назвав при перевиданні ВЕРБІВСЬКА ТРАГЕДІЯ -- так точніше. Черкаський роман, бо дія відбувається на Черкащині.
Гарні а несподівані образи: "чорний вогонь", "нестерпна тиша", "молитовна музика".
Приємні образи природи: "Рось уже потьмавіла", "у ліс, же ніби потай стежив за ним", "гостре суховіття".
Цікавими є і портретні мазки: "обличчя схоже на жовту падалку", "байдужі руки", "наче захолола опара".
Та й побутові деталі достатньо вартісні: "закричала на курей, які почали клювати присохле до її капців повидло", "Десь у глибині подвір'я пролилися крапельки дзвону".
Природа руху: "ставав на повну ногу".
Тішить читача Кашин і рідкісними словами -- ранти, сміливець, ядна особа, дбайливиця.
Намагається автор бути простонародним а з гуморцем: "За таку помилку коржів з медом не дадуть", "вони тут з одного яйця, сі торгаші", "Не виливали ж вони спирт у Дніпро, щоб збирати сп'янілу рибу".
Зачіпає і несамохіть чудову повістину Бориса Грінченка, мовлячи "під тихими вербами".
Ганна: "не роби добре -- не будеш погана".
Марія: психологія сприйняття братів а сестер у церкві -- "Усі отсі люди, які стояли зараз навколо неї і співали разом з нею, давно уже стали Марії ближчими а дорожчими, ніж своя сім'я".
Мікроклімат релігійного зібрання: "немов сподівалися дотягнутися до свого Бога а доторкнутися його", "Усі підхопилися на ноги і, розкинувши руки, немов птахи, почали кружеляти по кімнаті, наштовхуючися одне на одного. Кожен бурмотів щось своє, безтямно вигукував прохання до Бога, скарги: кожен зараз був нескінченно самотнім у темному похмурому світі, де перед його заплющеними очима з'являвся Бог, з яким він вів свою пряму розмову".
Степанида, мама загиблої разом з Лаґутою Марії: "Що люде не здатні удіяти, то Господь може", "за мертвих не годиться молитися, бо вони у Бога нове життя мають".
Петро Лаґута: "Ворог собі ти сам. Ти убив на війні чоловіка -- значить, і дітей го убив, і онуків, і правнуків, і усіх, хто не зможе уже від нього народитися. Ти рід го увесь убив, обірвав", "Ісус Христос народвися для тебе і родиться у тобі, якщо не будеш від нього відвертатися".
Іван Чепіков: "А се хіба не ворог мій? Ворог. Але зараз немає війни". Автор мовить і герою, і читачеві -- війна у тобі, і се війна вагома, безрадісна, але мусиш через неї пройти. Розмисли про Петра Лаґуту а його дії: "Якщо сусід просто закохався у жінку, то навіщо йому був потрібен чоловік?" Не для кохання, се зрозуміло, а для иншого -- для поповнення своєї пастви.
Михайло Савенко: "У нас свобода вірити", "напитають біду, наведуть міліцію".
Автор через детектив намагається у неґативі мовити про нетрадиційну церкву, про її начебто неправедне підложжя (Савенко -- бандит, Лаґута -- посібник нацистів у минулому), проте несамохіть мовить одвічне, а воно саме по собі праведне.
Детективна фабула не є основною і на ній не тримається оповідь. Оповідь переважно про живих людей, їх світ, їхні почуття, їхні ілюзії.
Чудово виглядає історія з продавчинею а зі спиртом на спиртзаводі: підприємливість не можна витравити нічим: ні ідеологією, ні криміналом, ні заборонами. Та і попит на підприємливість є завжди.
Роман написано у Київі а Черкасах протягом двох років -- 1975-1976, а видрукувано 1979 року.
ПОТОЙБІЧ ДОБРА. При перевиданні я назвав би сей роман КАРАБІН ПІД ОБРАЗАМИ.
Дія твору відбуваєсь у звичному для Кашина а його героїв Київі.
Десь віднаходить автор навіть у місті місце природі: "Ранкове сонце уже смажило землю, висотувало з повітря прохолоду а свіжість", "пекучий день", "йдеться до світанку". Ну а у селі сам Бог велів: "надворі упала зима" -- упала снігом, але се почительник має собі домислити сам. А се знову Київ: дачний --"Ґладіолуси (...) ґраційною райдугою хилили горді голови" -- і питомий: "Ще не напоєний осінніми дощами старий Дніпро з моста усе одно здавався надзвичайно широким і ніби розсував плечима береги".
Смерть Бориса Заліщука на дачі призводить до розслідування.
ДІК -- Дмитро Іванович Коваль -- головний герой, же поєднує низку романів автора, шпарко береться за нього. "прислухався, ніби серед мовчазних стін іще пролітав останній подих людини, останній стогін, зойк або й слово", "краще визнати помилку, поки її можна виправити". Над героєм тяжіють попередні справи, особливо неправедна справа маляра Сосновського. "--Не у тім річ. Але у чім річ, що його хвилює, він так і не сказав", "Він здивувався -- прожив життя, і ніколи не знав, що на потилиці у нього волосся закручується баранцями", "зажадаємо". Про Бориса Заліщука: "Такі люди старими дорогами не ходять". Авторська характеристика героя: "А думки й далі облягали, немов грозові хмари". Спомин з міліцейського початківства: "Він ішов так повільно, же поки робив крок, поуз нього пролітали століття. Він переступав через століття, ідучи науспак від озвіріння первісної людини -- у яке трохи не упав, коли нестерпно хотілося кинутися на Сифона, душити го голими руками, уп'ястися у нього зубами -- до стану людини, гордої від своєї свідомости і готовности померти, але не утратити лице перед підлим ворогом". Розмисли слідчого: "Навіть затяті самогубці, учасно порятовані, не повторюють своєї спроби". Пластика руху: "побрався нагору стежкою". Деталь сприйняття: "рип залізних канатів".
Лейтенант Струць: "добувається у відчинені двері", "Товариші по службі дражнили лейтенанта "дівчина-красуня"", "Говорити у спину (иншими словами -- у сраку) було незручно і лейтенант замовк".
Слідчий Степан Тищенко, давній антаґоніст Діка: "Роботи у вас повні руки".
Таїсія Заліщук, удова, акторка-невдаха: погляд на неї і на себе самого Діка --" було дивне почуття: бачив одразу двох однакових жінок -- одну перед собою, другу -- обіч, у дзеркалі, на двох постелях, наче у двох кімнатах, бачив і себе, свій профіль, те, як ворушаться у нього губи, коли говорить. Се було новим: бачити себе під час роботи". А се уже її, питоме: "Не ті люде жиють на садах, же пригощають", "посиділи у березі", "сипанув дощ", "животик у нього ще був тепленький -- крізь схлипування додала -- ще тепленький (...) мучився на мокрій землі".
Таїсія (у дівоцтві -- Притика) а її сестра Катерина -- громадянка Великобританії, яку у юности любив Андрій Воловик, же дивом порятувався од смерти та висилки нацистами до Німеччини -- родом з Криниць, де за німецької окупації був вимушений партизанами старостувати, тато Андрія Гаврило Воловик: "поставив карабін під образи", "Піди розбуди усе село", "де є картопля, там мусять бути і лушпайки".
Дачанин Петро Омелянович: про Крапивцева, сусіда Заліщука по дачі а заодно основного підозрюваного у справі про го убивство --"Спати не міг, дихати не міг, жити не міг".
Цитата з французького криміналіста Едмона Льокара: "час який лине, забирає з собою істину".
Полікарп Крапивцев, сусід по дачі Заліщука а підозрюваний у його убивстві: "п'яний, як голий, що з нього візьмеш".
Робітник, же запиває канапку кефіром (цікаво, на него срачка не напала після поєднання ковбаси з молоком?), ґлас, так мовити, ґеґемона: "Що значить "з'їли"? А ти не давайся".
Директор заводу Книш: "якщо і книш, то дуже підгорілий". Цікаво, чи письмак Георгій Книш образився на колегу по літературі за таке вільне поводження з його старожитним козацьким прізвищем?
"Жінки не почули легкого стукоту".
А коли почули, стався вельми тонкий епізод: Дік "підійшов до столика, на якому стояли пляшки з мінеральною водою, налив склянку і підніс її Джейн. Дівчина відмахнулася, але місіс Томпсон простягла руку , і Коваль віддав склянку їй". Мама і донька -- тонкий психологічний малюнок.
Катерина Притика -- місіс Томпсон : "Ув очах (...) горіли гнівні вогні".
Залізничниця: "Дурне сало".
Теорія отрут з природного зілля: адамів корінь, переступень, чемериця, мачок жовтий. Ендеми -- ростини, поширені винятково у певній місцевости.
У Кашина навіть Віссаріон Бєлінскій зблискує мудрістю, хоч був дурнуватий з роду, особливо у достосунку до вартостей української нації: "Натхнення -- се раптове проникнення ув істину".
Роман писано протягом двох років (1978-1979) у Київі, а видруковано 1981.
Звичайно, протиставлення у лоб аморального Заходу а "морального" большевизму не витримує жадної критики. Разом з тим, роман доволі живий і цікавий для почительника і сьогодні.
СЛІДИ НА ВОДІ. При перевиданні я би го назвав ЮРАСЬ, бо так і проситься сюди се назвисько. Роман херсонський, бо дія відбувається саме там. Дік уже на відпочинку -- і на пенсії -- але який відпочинок, коли убивство а розслідування? Йо.
У сьому романі панує природа: "Щокілька хвилин розлягався грім", "повітря пахло не чебрецем а полином, не гірко, а солодко", "заструміла, ніби заспівала, вода", "плавні затихали", "у час, коли у природі установлюється рівновага між прожитим сьогодні а неминучим завтра", "уже сідало, холонучи, сонце", "м'яко дихав лиман".
А де природа, там і дітлахи: "зриваються з кручі у затоку, немов сухі камінці".
Андрій Комишан, старший брат Юрася, рибінспектор: "незадоволено оглянув Юрася, який усміхався до себе у дзеркалі", "Потім дотямили". Для нього "трубні, густі а м'які звуки" барж "ласкаві як мамина мова". Пиво при тарані з Діком: "неквапно -- ковток за ковтком -- ніби запивали розмову", "задоволений з того, же й він не з глини ліплений", "Горілка здавалася йому без смаку, гіркими були лише його думки", "не жінка розкраяла його душу, а Ліза".
Юрась Комишан: "Без зброї їхати уночі у плавні годі і думати", "пішов по вовну, а прийшов стрижений". Лізин поцілунок: стояв "очманілий посеред кімнати, широко розставивши ноги". Видиво а розмисел: "бандит несе речі з хати, а не до хати". Брат і Ліза -- коханці. Се убиває Юрася геть, наповал. Морально. Та й Андрій приторговує рибою у Херсон, що не дуже ґрешно. Мо, саме тому він не хоче іти у рибінспекцію услід за братом: "Якби й схотів, мене не схотять".
"Постріл розколов світ" -- кульмінація твору.
Цікаві а небуденні слова а вислови: ослава, може прохопити вітром, вирлоока жінка, віконечко з того прихатку, удав здивованого.
Захар Козак-Сірий: "підсунув папірці Юрасеві, і йому нічого не залишалося, як докласти своєї руки".
Ліза: "Се не велике свято, коли жінка старіє", "викотила кавуна з-під ліжка". Про Юрася подумки: "Сей соромливий чорнявий хлопець, від якого так і струміла нерозтрачена сила а щирість, не міг не подобатися". До Андрія: "і не любив мене -- тільки тішився".
Петро Чайкун: "печерував раків у плавнях".
Настя Комишан: "Думала своє". Про Лізу: "поїде до Херсона, як у воду впаде". У Херсоні за рибу "добру ціну можна правити". Про Юрася при обійсті Данилівни, де мешка Ліза: "щойно поткнувся до хати".
Цікавий рибарський жарґон: "на чужій воді","На вільну воду", "уловисті місця".
Бабця-безхатько: "мовчки минала".
Нюрка, наглядачка за човнами: до Махтея: "Уже землею поріс, а таке верзеш".
Валька, медсестра, же шиє станіки а жиє у Нюрки: спозир Данилівни: "Та у неї ноги волохнаті".
Данилівна, працює у готелі і здає кімнатку Лізі у себе дома: "А як вічний парубок, то се альбо алкоголік, альбо ще якейся нещастя", "роботи повні руки". Дік її наче "осадив на розгоні".
Звичайно, Валя виявляється бандюком, кого Дік не зловив на Закарпатті, де той відзначився. Саме сей бандюк свідомо застрелив Петра Чайкуна. Дещо неправдоподібно, але ж не се головне.
Головне: благодатна Херсонщина, її природа а її люде.
Роман писано у Херсоні а Київі протягом двох років: 1980-1981. Видрукувано 1983.
Володимир Кашин у своєму міліцейському доробку ближчий до Жоржа Сіменона, хоча і не так яскравий у характерах а стилі. Красномовна назва го вибраного у ДНІПРІ 1985 року -- СПРАВДЕЛИВІСТЬ -- МОЄ РЕМЕСЛО.
Разом з тим його три романи не утратили своєї художньої спромоги і можуть бути перевидані уже у незалежній Україні.
Йо.
