Жорж Сіменон великий світовий письмак, кого не можуть поділити штири нації: бельґійці, французи, американці а швайцарці. Писав французькою, народився у Бельґії, жив у Франції і США, помер у Швайцарії.

Він належить людству, безпереч, а проте...

Давайте говорити про його чудовну психольоґічну прозу.

ПЕТЕРС-ЛАТИШ. Роман з циклу про комисара Меґре.

"Щоби вибратися з виходку, де незрозуміло де були його (Меґре) ноги а ноги жертви".

Тут маєме могутній портрет комисара у звичайному середовищі: "вигляд комисара видавав у ньому плебея. Він був величезний а костистий. Під жакетом бурунилися добре розвинуті біцепси, щонайновіші штани утрачали форму на його могутніх стегнах. Він полишався поза веремією світу сього", "Здавалося, комисар сам один заповнював цілий коридор".

Петерс Латиш: "його білі пальці обривали ягоди з розкішної китиці винограду".

Мортимер Лівінґстон "На обличчі його застиг вираз постійної утоми".

"-- Значить, не має доказів, же убитий -- Петерс Латиш? -- Але немає і доказів, же се не він". -- розслідування -- се суцільні парадокси.

Меґре "цинічно повісив рурку".

"У наскрізь промерзлому дворі".

А ось вам і берег Сени: "Фекам. Стійкий запах тріски а оселедців. Купи бочівок. Силуети мачт, що вимальовувалися за паротягами", "оселедці розвантажували повними бочками", "кілька брудних винарень, куди частіше зазирають вантажники аніж рибарі". А се уже Париж: "машини рухаються з такою ж інтенсивністю, як кров людськими жилами", "на вулиці Розьє, у центрі паризького ґетто, поминув крамниці з вивісками на ідиші, кошерні м'ясарні, вітрини з мацою".

Меґре провідує помешкання пана Сванна. Він у від'їзді. Замість нього гостя  приймає го дружина.

"Датський доґ, же обнюхав гостя (Меґре) почерез ґрати".

"сріберний самоварець ручної чеканки -- він один коштував більше, аніж уся обстава світлиці".

Далі -- Меґре під дощем. "навіть люлька у його кишені замокла".

У комисара є своя "теорія тріщини". "комисар підстерігав, шукав, чекав саме тріщину. Инакше мовлячи, той момент, коли за гравцем постає людина".

"Усе отсе належало иншому життю, уходило ув иншу моральну систему".

Меґре мав "нетерпляче бажання збагнути".

Латиш чи ні? "Вираз очей, наприклад, був геть неозначеним, сумнавим. Вони були світло-сірі, неначеб промиті дощем".

Московит, безперечно, п'яниця: "сміх його си манав борше на скорботний кашель".

Сіменон чітко передає портрети героїв через їх психольоґічний стан. Ось, до прикладу, ґазда готелю: "лице го було у печали, але очі го са сміяли".

Уражає сплав конкретики ("На вулиці було сиро, світло си одбивало од мокрого бруку") а понадчасся ("приховане, устидке само од себе життя").

Інспектор Дорфур, же володіє трьома мовами і його "цінували, не зважаючи на го манію ускладнювати навіть щонайпростіші справи". Меґре не має до нього респекту: "Сі маленькі дивности інспектора, що звичайно викликали у нього посмішку, зараз викликали у нього блювоту "

Колєґа Меґре Торранс "подав йому бокал пречудового білого макону".

Театральний Париж. Яскраво: "прогучав дзвоник. Глядачі кинулися до театру. Навіть муніципальні ґвардійці пощезли разом із ними, аби почути останній акт. Бульвари виглядали геть нечупарно, як звичайно об одинадцятій вечора".

"Під час війни, перед тим як піти ув атаку, товариші по зброї так само спокійно, з такою ж невимовною ніжністю мовили му слова до прощання. І ніколи не повертались".

"Ув Америці -- країні стандартизації". Пізніше Жорж Сіменон проживе ув Америці десять літ а напише низку своїх чудових американських романів.

Цікавий погляд на звичайні речі: "службовці кабаре вечеряли, розташувавшися за зсунутими докупи столами. Перед ними було усе, що не доїли одвідувачі -- курятка, перепілки, закуски".

"Тюбик вероналу", "запах ґероїну".

"так стоять туристи посеред старовинної церкви, намагаючися самостійно, без допомоги послушників, з'ясувати, що ж тут вартує уваги".

У Латиша море инших іменовиськ -- Фьодор Юровіч, Освальд Оппенґайм, Улаф Сванн.

Багатого американця затримувати нема ніякого сенсу, бо "не мине і години після його затримання, як прийде нота протесту з американської амбасади. Французькі банки а промислові компанії, контрольний пакет акцій яких знаходиться у нього, урухомлять усю політичну машину".

 Латиш "струсив попіл зі своєї сиґари прямісінько до купальні". А се знову він -- через шлунок: "Пив він мало, але вибрав одне із кращих сортів бурґундського двадцятирічної витримки. Та й обід він замовив легкий: омлет з зелениною, ескалоп а сметана".

"Комисар набив люльку і раптом усвідомив, же він уже кілька годин не курив. Він знову осміхнувся, але усміх вийшов понадто гіршим за попередній його усміх", " у сей мент він одчув себе на силі -- побільше за усі рази до того. Він був двічі Меґре, якщо мона так мовити".

"Рот який не був більше ротом" -- пострілом міліярдерови знесло щелепу.

Сіменон-расист? Бог-зна, але мовить наступне: "У людей кожної раси свій запах, же його не терплять представники инших рас". Про жидівство він пише так: "запах підсилювався од поверху до поверху. У кімнаті Анни Ґорскіної він був особливо густим. (...) од усього несло кваснятиною". Жидівка на світлині "понура, усипана коштовнощами, мовби церковна реліквія". "Пооскрізь валялося волосся, грубецьке  а тлущувате".

"у великі готелі заходить чимало осіб і шпацірують по них як на вулиці" -- цікаве спостереження.

Анна Ґорскіна "була красива якоюсь вульґарною, тваринячою красою".

Анатомія: "Буде на два ребра менше, аніж ув Адама, от і усе", "у тисячі людей ув орґанізмі багато чого бракує а вони прекрасно існують".

Ґеополітика: "Там тепер чимало дрібних країн: Естонія, Латвія, Литва. Їх з обох боків тіснять Польща а Московія. Кордони країнок не співпадають з кордонами розселення народів. У двох сусідніх селах можуть мовити ріжними мовами. І у довершенні усього -- жиди, котрі живуть скрізь, але уоособлюють собою окремішню націю. Додайте до сього комуністів. Сутички на кордонах. Армії супернаціоналістів", "маса асимільованих жидів, котрі їдять часник і ріжуть худобу не так як инші", "його убили якось увечері під час заворушень на вулиці, коли точилися бої поміж націоналістами а комуняками. Він не належав ні до тих, ні до инших. Просто вийшов по хліб".

Жорж Сіменон майстер не тільки психольоґічної прози, а і чудового, живого діалогу, що передає нерв спілкування поміж людьми, які розуміють одне одного з піунатяку, з піуслова: "-- Усе добре, шефе. (...) Що саме добре?"

Разом з тим у сего письмака маєме тонке письмо тла: "Повітря було наповнене шурхотами: то видавалося, же чути, як тікають сотні крабів,то тріскали бульочки повітря альбо морські ягоди, то чувся ледь чутний шкрум мушель, якими до половини обросли сваї під мосточками".

Меґре ловить Латиша, але не Петерса, а Ґанса. Мокрі як хлющі, вони перебираються у готелі: "Халат діставав Меґре тільки до колін, одкриваючи могутні волосаті стегна". Ґанс, худонький а болнавий, з білявим волоссям а жіночними ніжками си манав у сій одяганці на кловна".

Психольоґія узаємостосунків поліцейського а злочинця: "майже завжди поміж поліцейським а злочинцем, якщо, звичайно, він не тупа худоба, налинвариться щойся на кшталт близькости. Се одбуваєсь тому, же протягом тижнів, а то і місяців поліцейський а злочинець зайняті вийнятково одне одним".

 Ґанс, братик-близнець Петерса описує їхні стосунки: "він забавлявся тим, же чинив зі мною так, як із льокаєм. І не тільки тоді, коли ми були самі, а і перед товаришами. Він не мовив "льокай", він мовив "раб". Він помітив, же мені се приємно. Чому приємно, я подосі добре  не тямлю. Я дивився на нього тільки його очима. Оддав би за йОго життя. (...) Я любив Петерса як... не тямлю як. (...) Після кількох чарок світ видавався мені таким, яким я його собі виображав, і я грав у йОму чудовну ролю. (...) У нас московити, особливо після війни, уважалися п'яницями, лінивцями а мріяльниками. (...) Мені видавалося, же моє призначення -- стати великим драматурґом, як Чехов, чиї п'єси я знав напам'ять. Петерс сміявся над сим. "Ти?Ти завсіґди будеш неудахою"(...) З ним стали рахуватися навіть сурйозні люде (...) Петерс заборонив мені пити, аби змусити мене працювати".

Сіменон дивиться на героя очима комисара Меґре а констатує: "слідкувати за усіма перемінами його лиця було понадто утомливо". "На очі навернулися спраудешні сльози, але вони миттю висохли, неначеб випечені рожареними повіками".

Оповідь Ґанса триває -- про подружжя із жидівкою: "А я обходився із нею так, як усе життя обходився зі мною брат. Обзивав її. Безмежно  принижував (...) І як усі неудахи, я пив, упадав то у депресняк, то у стан неймовірної збуджености (...) я одчував величезну одразу до життя. При усвідомленні того, же я приречений вічно грати ролю свого брата (...) брат називав таке московитським мисленням (...) Такому завше вірять".

Далі суха мова кримінального звіту -- Ґанс визнав себе винним ув убивстві свого брата-близнюка Петерса.

Фінал -- комисар Меґре засинає, бо "звична домашня обстава наклала печать спокою на сонне лице".

Роман писано 1931 року.

ПАСАЖИР ОПІВНІЧНОЇ ЛІЛІЇ. Капітан Петерсен неудоволений. "атмосфера на судні породжує у ньому тривожне одчуття порожнечі". До того ж йому надіслали третього помічника -- "дев'ятнадцятилітнього ґоландця, такого худющого а вузькоплечого, же на вигляд йому не даси і шістнадцяти. Хлопчик тиждень тому закінчив морехідку у Делфзейлі". Його прізвище Врінс. Напився до усрачки: "до рота сірничину піднеси -- спалахне".

На борту судна -- вивільнений з тюрми портовий щур, же не має пошанівку до капітана. Чому? "Опівнічні збродники не схожі на жодних збродників у світі". "У вугільники береш кого потрапиш". І далі: "Самоупевненість, нахабство, навіть викличність -- звичайні прикмети німецьких збродників. У сього ще і на додаток іронія. одчуває, же до нього приглядаються, але продовжує курити: підклеїть слиною папір папіроси і зирить, як дим зливається із туманом".

"Дивне сонце. Сліпить да не гріє, понад те -- і не веселить. (...) ОПІВНІЧНА ЛІЛІЯ ішла доволі мористо -- берегів було не видко".

Нарешті Врінс прочумався і приступає до праці "затягнутий у понадто вузьку, не прикрашену нашивками, маринарку".

Капітан, мов кіт, після потрави "несподівано усвідомив, же не вимив руки ".

Про покійницю на вулиці Делямбр у Парижі капітан дізнається з ґазет. "Якойся п'яний матрос висповідався му у своїх переступах".

Поліцейський "старанно обшарював морок очами".

"На півночі, до прикладу, потрав усього три: тріска, тюленеве м'ясо а оленина".

На судні -- убивство пасажира. Хто? Навіщо?

Начальник поліції піднявся "з зітганням, же дав до зрозуміння, же дуже важко зреалізувати усі оті рішення, які видаються такими простими".

Поліційна логіка: "Якщо ніхто не арештований, то під підозрою перебувають геть усі".

Пасажир Ейвен "Кілька разів намагався осміхнутися, особливо коли показував ріжний несподіваний дріб'язок".

Кримінальна психольоґія: "невинний, одчуваючи себе під підозрою нерідко губиться сильніше за переступника".

Капітан несамохіть піддивився, як Катя Шторм "поцілувала ув очі" Врінса. "Вона сміялася -- сміялася сміхом, же обеззброював, у якому чулося щось невимовне: іронія, бажання, ніжність, і, можливо, крапелька переляку".

Техніка сну: "Доокруж якийся вороговитий світ, хоча сього не усвідомлюєш, і тебе мучить неясне бажання прокинутися, але се не удається".

Кочегар, до пояса голяса, "підніс чорну руку до чорного лиця".

Врінс: "Є запитання, на кі джентельмен не одповіда".

Капітан ловить себе на коромольній думці: "Так він може витворити бійку з перезбудженим підлітком".

"Се був засіб вибачитися, не вибачаючися прямо".

Евйєн "з сірими як море очами". Катя Шторм "у чім би вона не була -- у чорному чи ружовому, у вовняному швидрі чи у шовку -- форми її завше одчутно угадувалися, і присутні, здавалося, одчували аромат а тепло її тіла", "подекуди у її очах читався страх -- страх перед тишею, яка стрімко упаде на ню, як тільки вона затихне".

"Жінки приходили ув азарт, коли чули, як заключні акорди джазу змінює хрипкий крик чайок".

"Мело дрібним, як пісок, снігом".

"Спускався вечір. Тепер тільки гори вилонювали світло".

"Петерсен, же стояв упритул до Врінса, не стільки розчув, скільки угадав здавлений схлип. Сей звук заторкнув краще, же було у капітані -- його морську душу, і він усе до решти збагнув. Хлопчина у першому рейсі(...) узяти а мовити хлопчикові: "А знаєте, я вам вірю" (...) Врінс безперечно одчував, же погляд у Петерсена сердешний, підбадьорливий, і начеб соромився сього (...) Врінс опустився на ліжко, у нього вирвалося утомлене зітгання".

Роман писано а видано 1932 року.

ЦІНА ГОЛОВИ. Теж роман 1931 року. Як на мене, ґеніяльний. Чому?

Дія розпочинається у тюрмі. Кожен в'язень має своє нумеро. Одинадцятий чує крик десятого і "Лиш по голосу він міг здогадатися, же Десятий дуже молодий".

Одинадцятий тікає туди, де "ходили вільні люде і по кам'яних плитах бруку дзвінко одлунювали їхні кроки".

Але за ним уназирці поліціянти. Се вони його одпустили аби побачити куда піде.

"Він біг як сліпий. Альбо як людина, же уперше опинилася у Парижі, що майже одне і те ж".

Комисар Меґре: "Одне з двох -- він альбо божевільний, альбо не винен".

"--Хвилинку -- одповів неудоволений голос.  Хвилинка виявилася довгою."

Ертеном "оволоділа твариняча тупість".

"--Ви ризикуєте кар'єрою, комисаре. Подумайте. -- Я уже усе обдумав. (...) Опріч моєї кар'єри на мапу поставлено людську голову".

Дюфур потерпів, але полишився живим. "Дюфур задихнувся криком".

У романі з'являєсь Мере: "почерк лівої руки майже ув усіх однаковий. (...) найдивніше у ньому -- се переплетіння волі  і слабкости, емоційности а холоднокровности. Почерк безперечно чоловічий, проте має у собі і жіночні риси характеру.", "Мере сів на свого конька, він навіть порожевів од задоволення. Меґре не стримав осміху, і молодик знітився".

"Меґре зберігав незворушність, проте хвилювався так, же мало не роздушив чарку, з якої пив".

Ян Радек: "якби я був якимся дрібненьким акториком альбо платним балеруном з тих, кого ви учора тут бачили, мені би надали необмежений кредит. Але я людина достойна". Меґре "звернув увагу на його руки. Довгі, дивовижно білі, усіяні веснянками, вони, видавалося, теж брали участь у розмові".

"Се був колишній Меґре, усемогутній, упевнений а незворушний".

"мокрі кури длубалися у розмоклій гнояці".

"Слідчий, як кожен чиновник, не любив ускладнень".

"Жанв'є понадто рум'яний і очі у нього блищать більше як зазвичай. Радек, натомість був похмурим і цілеспрямовано дивився у чарку". Через хвилю-другу "Очі його (Радека) знову горіли розумом, і він зі зверхньою іронією дивився на комисара. Здавалося, Радек безмежно насолоджується радістю буття". Його філософія проста: "У Парижі з гучним ім'ям можна обходитися і без грошей". Про покійного пана Кросбі: "Уявіть собі створіння, з колиски нагороджене чудовим настроєм. Таких людей люблять усі, і вони люблять усіх. Їм прощають навіть те, же би не пробачили анікому иншому".

Жінка з шафи: "Една одчувала себе непевно, але се мовило тільки про те, же вона грає ролю, до кої не звикла".

Меґре розколов переступника а злочинця, бо він сам того хотів. Меґре ризикував кар'єрою але зберіг невинну душу од занапащення через неправедну кару на смерть. Ось психіка злочинця, же прагне звільнитися сам од свого психольоґічного тягаря: "він добрий гравець і тямить, коли програє", "Його склад розуму не надається на прийняту у нас кваліфікацію. Ось чому він ніколи би не попався, якби не одчував подивунку гідного бажання бути схопленим. Усі необхідні докази він надав мені сам. одчував, же губить себе, і усе ж не міг зупинитися. І тямите що? Зараз, у сю хвилину, він одчуває полегшення (...) Потім научався у ґімназії, отримуючи ріжноманітні благодійні стипендії. Мені мислиться, же ще хлопчаком він страждав од сього і зненавидів світ багатих, на який міг подивляти тільки знизу. Тоді ж він увірував у свою ґеніяльність. І вирішив, же заудячуючи своєму розумові досягне багаства а відомости. Ся мрія привела го до Парижа. (...) він бідний, але звик до бідности. (...) Радек одмовляєсь од своїх замріянь. (...) світ не утямив його. І він ненавидить цілий світ. Увесь час він витрачає на те, жеби плекати а вирощувати свою ненависть. Він сидить у монпарнаських каварнях поряд зі щасливими багатими здоровими людьми. Він п'є каву, а за сусідніми столами поглинають дорогі коктейлі. (...) Радек геть самітний і прагне бути самітним. У самітности зручно батожити себе. Одчуття особистої переваги з одного боку а кричуща несправедливість долі з иншого слугує йому джерелом збоченої насолоди    (...) Йому достатньо було подивитися на людину кілька хвилин, аби визначити усі її хвороби (...) він ніщо. І ніщо його не зв'язує. (...) Його єдиний схрон -- мрії, він пожирає дешеві романи, пожирає кіно і мріє про неймовірні пригоди (...) У камері особливого нагляду у почеканні ґільйотини, люди сплять зле. (...) свобода не принесла йому радости. Він не тямить, що чинити, грошей у нього не є, нікому він не потрібен (...) Він звик до злиднів, вони йому необхідні, тому, же харчують ненависть до людства (...) Жінки теж його ніколи не цікавили.(...) Радек тямить закони. У листі мовиться, же убивця ні у якому разі не може бути спадкоємцем своєї жертви (...) Він холоднокровно запитав, чи його стратять. Я засміявся, а він зареготів".

Мовчання. "Став чутним неясний гук Палацу правосуддя, що зливався з віддаленим а могутнім гуком Парижа".

У Сіменона психольоґія, деталі, характери завше важать більше, аніж кримінальний сюжет чи розкриття убивства. Сим він і пожитечний для читачів усього світу.

МІСЯЧНИЙ УДАР. Роман слабший за кращі твори сього автора, але і тут подибуєме цікаві речі: "Тімар лежав голий. Він се умить усвідомив", "Вона не тримала себе виклично і не тримала себе і по мамськи. У її поведінці було і те, і инше. І особливо одчувалася у ній чуттєвість, же просякла з голови до п'ят її округле тіло тридцятип'ятирічної жінки.", "Маленька неґритоска принесла рибу. Ґаздиня, не мовлячи і слова, одібрала кращу і кинула до кошика кількаро монет", "Тімар почервонів як ідийот", "він бачив її усе у тій же чорній шовковій сукенці, під якою -- він тепер знав -- вона не носила геть нічого, і ся деталь часто так хвилювала го, же йому доводилося одводити спозир", "Маленький чоловічок, м'якенький а чарівливий, він чудово поладнав з ґаздинею, не як чоловік з чоловіком, а борше як жінка з жінкою", "паркан з безмовних неґрів, же зирили, як веселяться білі", "поклав до рота половинку морелі, схожої на яєшний жовток", "гуканула якайся тінь", "не прикидайся немовлям", "Людина саму себе відчувала джерелом спеки", "Похоронний фіякр замінила та сама вантажівка, же возила їх сеї ночи до лісу. На сей раз самохід був покритий чорним сукном", "чувся грюк двигуна, що захлинався важкучою оливою", "Нема сенсу жити а померти, аби штири голі неґри закопали тебе на несправжньому цвинтарі", "Вони перекидалися репліками через порожну залю, розтяту на смуги світла а тіні, насичену вологою", "у їх сім'ї чоловіки не обіймаються", "у тебе жіночна шкіра", "Усе було огидним, і передусім він сам, але ся одраза і сей пересит теж стали необхідністю.", "Вона тямила. А те, чого не тямила, угадувала", "Якщо одна деталь вірна -- вірне і усе инше", "Тімар переходив од заспокоєння до недовір'я, а по суті -- од любови до ненависти", "На мить настала така тиша, же за вікном одчувалося велике живе безгоміння лісу", "нічне повітря льодило піт, що струмив уздовж тіла", "Вони не торкали одне одного, але кожен одчував серцебиття ув иншому", "У ньому ще зберігалася нерозтрачена ніжність, і було невідомо, на кого ї возливанити", "неґри мовлять аби тільки мовити".

Роман писано у 1933 році. Проте цільности він не спостиг. На жаль.

НІЧ НА ПЕРЕХРЕСТІ. Тут знову комисар Меґре і його помічник Люкас.

Уласник бензоколонки ув очах Меґре: "Мабути, у минулому боксер. Навіть направду. Обличчя начеб виліплене ударами кулаків."

У домі Карла Андерсена: "Двері полишилися прочинені і покої наповнилися свіжим а щільним вечоровим повітрям, запахами трав а вологою листя".

Деталь буттєва: "Стійбище, де люди користають з випадкових залишків старовини".

Харчові деталі: "поганеньке вино з виноградних вифляків", "крес-салат, же го вирощують у протічній воді".

Деталі доукілля: "повітря бриніло од співу невидимих птиць".

Деталь уражень од звичного: "Шоса видавалася потоком атраменту".

Деталі психольоґічного парадоксу: "гидомирник а мартопляс, народжений для того, аби жити порядною людиною", "го шкляне око ніяк не брало участи у житті лиця".

Фінал красномовний: "Перед стратою він одмовився од запропонованих му цигарки а чарки рому і плюнув у бік священика, же прийшов го висповідати".

Роман теж 1931 року.

ЛЮДИНА З ЛОНДОНА. Чудовий роман, же містить у собі  художні коштовности: "Паризький швидкий потяг, покидаючи залізничний двірець на иншій крайці Дьєпа, минав вулиці, неначеб трамвайлик, а зупинявся у кількох метрах од судна", "Усе було вельми складно. Уластиво, не вартувало і думати одразу про усе. Мо було розібрати пізніше", "коли двоє дивляться на той сам предмет, дуже рідко бува, жеби вони не зустрілися очами", "Малуан ніколи не ходив у ту частину міста, де улітку му не було місця, а узимку не мав що там робити", "його можуть виловити через місяць альбо геть ніколи не виловити", "Туман був студеним як лід і видавалося, же він такий же твердий", "у тумані звуки видаються ближче, аніж зазвичай", "У будинках з'явилися вогні, у тих же будинках, де одні і ті ж люде уставали понадто рано", "Першою жертвою стала люлька -- з усіх сил він швирґанув її на підлогу, і вона розбилася, як яйце", "Я знаю тільки те, же мені мовлять", "підфарбувалася дещо переборщивши з помадою, і се було особливо помітно, бо вона натягнула зелену сукню", "ся дурнувата прогулянка містом утомила більше, аніж цілий день розслідування".

Роман 1934 року, дія одбувається у Дьєпі.

КАБАЧОК НЬЮФАУНДЛЕНЦІВ. Ще один роман 1931 року. Знову Фекам. Комисар Меґре їде туди з дружиною. Живуть вони у готелі, де "пані Меґре одразу же переставила усе у кімнаті згідно свого смаку".

Місце дії каварня КАБАЧОК НЬЮФАУНДЛЕНДЦІВ. Проз прозоре шкло сего закладу комисар Меґре, а услід за ним і подячний читач спостеріга, як "метушилися люди, же  розвантажували тріску. Вони передавали рибу із рук до рук і після вагування скидали у ваґонетки. Їх було десятеро, чоловіків а жінок, брудних, обідраних, просякнутих сіллю. А біля терезів чистенький молодик у зсунутому на вухо канотьє а з записником у руці записував вагу".

Комисар Меґре розслідує -- чи допомагає -- чи наглядає--чи просто бавиться -- убивство капітана Феллю.

Морячок: "йому було на вигляд літ шістнадцять, та лице го виглядало понадто старим".

Балаковитий. Про юнґу мовить (а ми тямимо, нащо юнґа на посудині, на кій жадних жін не сміє бути): "один юнґа не хотів іти у море: так плакав, так ридав. І що ви думаєте? Три дні по тому приходить телеґрама: хвиля го змила. А хлопчині п'ятнадцять літ. Світловолосий, малого зросту, худенький, і ім'ятко у йОго майже жіноче Жан-Марі" а про капітана Фаллю ("такий підтягнутий", "він не був жонатий").

П'єр Ле Кленш ("з лицем серйозним а діткливим, як у відмінника. Під очами веснянки, чупер підстрижений їжачком")

Деталь, зрозуміла рибарям: "сітки, що вартують два мільйони -- ви тямите? -- подерті так, же нібито ними для забави витягували скелі".

Деталь побиту матросів на судні: "як живеться тут сорока матросам, котрі, лежачи на ліжках, не можуть повернутися, не зачепивши сусіда".

Знову той сам капітан, але очами своєї любаски: "Пригод у йОго у житті було мало, бо у свої п'ятдесят він був несміливим  з жінками, чисто як ніби школяр", "варто завше остерігатися несміливих чоловіків".

Радист Ле Кленш "був печальний, як велика худобина", "стискалася не тільки го рука, але і уся його сутність. Він з'їжачувася. Тікав у себе. Був неповорухким. Але ся повна нерухомість  ставала просто неімовірною". "Лице у радиста було водночас і вельми молодим, і вельми старим, як се нерідко буває у підлітків, же пережили тяжке дітоцтво", "Комисар не уперше видів, як плаче чоловік. Але уперше се видиво до такої міри го схвилювало -- може бути тому, же Ле Кленш мовчав і усе го тіло було нерухомим. У радиста полишилися живими тільки сі прозорі перли. Усе инше умерло".

Далі мовить жінка: "иноді мені видавалося, же у капітана з радистом існувала якайся своя таїна".

І знову юнґа, багато юнґи: "Серед них був хлопчик, юнґа Жан-Марі, котрого тато привів сюди за руку. Матроси тручали го, сміялися з йОго -- над чобітьми го не по нозі, над тим, же очі го час до часу повніли сльозима", "Тут Жан-Марі, юнґа, задихаючися од страху, затупав ногами, хотів скаканути на землю", "Носити їжу до капітанської каюти доручено юнзі", "На третій день... Юнґа Жан - Марі... Той же тупав ногами і не хотів іти у море. Його змила хвиля. Уночі". Ле Кленш про йОго ж: "Став мстивим, робив усілякі пакости. Се зрозуміло у його віці, правда? Ви тямите, що означає нікчемне хлопча? Таким він був: двічі заставав-єм го, коли він читав листи, же писав'єм своїй нареченій. І він огидисто заявляв ми: "Се твоїй курві?"", "Був дуже сим гордий. Він горогорився. Він був злюкою сам того не притямлячи", "У нього просто розколовся череп", "капітан у моїй присутности підняв хлопчину. Треба було учинити один тільки рух. Слухайте, я пам'ятаю, як він великим пальцем накреслив му хрест на лобі. Тіло, однесене морем, двічі ударилося об корабель. Ми оба усе ще стояли у сутемрі. Не сміли дивити один на одного. Не сміли мовити". А тепер він же про фатальність жінки, ку ділив з капітаном і Ґастоном Бузьє: "через хлопчика, котрий... Вірніше через дівку", "через жінку, котра, мабуть, не багато вартувала. Але він без неї обійтися був більше не годен", "Жінка, же не схожа на усіх инших, жінка, же зуміла настільки змінити чоловіка, же зробила го несхожим на себе самого", "Я упершиню був у плаванні, і тепер море видавалося мені постраховиськом, яке поглине нас усіх", "Тепер мені усе одно доведеться померти. А я не хочу помирати -- боюсь".

Комисар Меґре "полишив радиста його долі".

Адель а Ґастон Бузьє "сварилися межи себе, бо не витримували одне одного, але ні у неї, ні у нього не було иншої опори у житті".

Ніс -- йух? -- а відгомін однойменного роману Миколи Гоголя-Яновського -- а отже уплив української культури на Сіменона -- хіба ні?-- як деталь:"якби не його величезний ніс, удвічі чи утричі більший за звичайний, до того ж пористий, як полуниця. І коли він мовив, було видко тільки сей носище, і усі зирили тільки на йОго. І що би не було мовлено, будь-ка патетика звучала позанадто смішливо".

Фінал роману неймовірний: "Один матрос ніс на плечах юнґу, котрому ледве виповнилося п'ятнадцять. А хлопчик узяв у матроса його люльку і гордо тримав її у зубах" а п'яний тато Жана-Марі махав кулаком услід траулеру, же одпливав у відкрите море. Красномовно.

Сам роман неймовірно цікавий, динамічний, вартісний, психольоґічно точний, повний пристрастей а глуму Бога над людьми.

Жінка на кораблі -- троє коханців, юнґа, якого убиває капітан, якого у свою чергу убиває тато юнґи. Радист, го наречена, ї тато. І комисар Меґре з жоною.

Два трупи. Винних нема. Уластиво, вони непідсудні. Один -- мертвий, а инший -- нещасний піяк, же мав право на помсту -- утратив єдиного з-поміж семи дітей сина.

Неймовірний роман.

СІМЕЙКА ПІТАР. Легенький роман про побут на сімейному судні 1935 року.

ДІМ СУДИЇ. Черговий роман за участи комисара Меґре.

"Старенька уловила, же річ про неї -- і з гідністю перетисла губи"

Діалог не без іронії: "-- Се труп судиї? -- Йой, на превеликий жаль, не його. Таких, як він, не убивають".

Комисар Меґре "піддався чарам сего мовчазного дому, де чувся лише тріск полін та инколи шум моря неподалік".

Межа "приніс із собою у складках одягу не тільки студінь а вологе повітря з вулиці, але і вульґарність, яка негайно змінила атмосферу у домі. Зникли усякі ніжність а приглушеність. Межа зі своїм дзвінким тулузьким акцентом був глухим до нюансів".

Зі з'явою Меже перемінився і сам Меґре: "Йому запропонували незабутний арманьяк, тепло вогнища, же проникало у нього як бальзам, час солодкого блаженства, але він знову став неумолимим Меґре з набережної Офевр".

У романі з'являється згадка про Марселя Еро. Трохи далі -- знову про нього: "красивий хлопець, так що не помітити важко".  Далі знову: "-- Тим не менше він кожду ніч лазив до покою Ліз Форлякруа. -- Він її не любить. -- Ориґінальний спосіб не любити. --ну, ви ж знаєте, які чоловіки. Се не любов, се зовсім инше..."

І знову про Меґре: "Се була його неймовірна чеснота -- уміння спати у будь якому місці і у будь який час, миттєво забуваючи про свої клопоти".

Прокинувшися, він "ковтав студене смачне повітря, наче джерельну воду".

Тішить Сіменон почительника місцевими слівцями а явищами: "Акони -- місцеві плоскодонки для ловитви мідій", "муклад -- мідії у сметані". "Сьогодні мертва вода". Се коли під час припливу на мідійних мілинах нема що робити.

"Сонце через три вікна заливало світлом" кімнату.

Про судию: "Один друг надсилає арманьяк, инший портвайн. Чи не намагався він зробити своє життя якомога витонченим?".

"Тим не менше труп не причимчикував у дім судиї сам своїма ногима".

"Судия дарма запирає доньку на ключ: се те саме, якби намагатися утримати воду у жмени".

Меґре Терезі: "У ваших словах брехні стільки ж, скільки правди. Через брехню мені важко бути вам подячним за мовлену правду".

Судия: "голос його був таким же чітким а бездоганним як і його скоропис".

Меґре у роздумах, же виходять на певні узагальнення: "Як знати, може у поближніх будинках благодентсвують такі ж Форлякруа, усі клопоти котрих зводяться до того, аби жити якомога безпечніше а солодійніше".

Судия убив людину 15 років тому.

Межа мовить: "Судия з тих, хто уміє одмовитися. Одмовитися від чого завгодно, хоча би і од самого себе".

Альбер Форлакруа: "Я дівчатами не цікавлюся".  "А ось Еро цікавиться" -- мовить йому на те Меґре.

"Мовчанка. Ще одна люлька. Ще трохи вугля у грубу". Сіменон -- майстер двозначчя у простих, на перший погляд, фразах.

Роман написано у Ньйолі 1940 року.

ВІН ПРИЇХАВ У ПРОВІДНИЙ ДЕНЬ. Головний герой -- Жіль Мовуазен. Капітан  Сулемдаль "як завше перед виходом на берег, од його білявого волосся пахло о де колонь". "Жіля переповняло почуття подяки до сього життєрадісного красеня, котрий піклувався про нього майже з жіночим самозреченням", "добрий капітан Сулемдаль піклувався про нього ласкаво а насмішкувато". Жіль "не звик до міст, де нема цирку чи мюзик-голу". "йому було усього дев'ятнадцять, та і жив він завше не так, як живуть його повесники", "і ти не боїшся, же Жажа побачить усе твоє ґаздівство, мій хлопчику?", "усі вельми зайняті ним, проте зайняті і чимось попри него. Ставляться до нього з повагою, але так, неначеб на нього мона і не зважати", "Жіля нічого не запитували, ним просто понукали", "У голові у Жіля стріляє то зліва, то зправа, так як би погано закріплений вантаж перекочується у трюмі", Жіль "нікому не давав прочитати свої думки", "ним рухала леда одчутна потреба дізнатися усе і набути нарешті спокій", "Губи у Жіля трохи задрижали, як у кождого несміливого чоловіка, кий ухвалює рішення", "тримався він, як і перше, скроменько, майже знічено, тим не менше одчувалося, же воля го непорушна", "узлякався своєї сміливости", "бажання щось мовити і боязнь заговорити", "Жіль тим же стриманим, але твердим тоном, який обрав з сього ранку, повторив", "Тим не менше Жіль ніколи не був таким близьким до того, аби зрозуміти переступника, ніколи а ніде  ще не занурювався ув атмосферу, у якій переступ здавався би таким імовірним, якщо не неминучим", "Він завше був бідним, круж нього усі мовили тільки про гроші".

Рауль Бабен: "Кожна шестерня у механізмі життя міста а порту була йому знакомита, неначеб він сам пустив її у хід", "він прекрасно тямив, же ділить люб'язність красуні Армандіни щонайменше ще з кількома щасливцями".

Західна культура десакралізації церков (дещо нагадує большевиків) ув усій своїй мерзенній красі: "Величезна споруда на набережній. Колишня  церква. Двері розкрито наустіж -- зараз тут гараж для вантажівок Мовуазена".

"у шурхотах тихих, як тупотиння миші".

"Сіро -білий світ".  

Аліса: "Я сміюсь не над вами. Я сміюся разом з вами". І далі: "Синок Плантеля. Усі його кличуть Піпі. Мовлять, же куда не прийде, одразу біжить у певне місце піпі"."озвучила сміхом порожнечу храму", "вона вельми просто стала жінкою", "вона грала тепер ролю жінки, як грала перед тим ролю дівчини, а ще раніше си грала у катранчики", "скочила зі жвавістю молодої тварини, при кожному русі оголюючи своє юне нетерпеливе тіло", "любить, тому, же любить. Вона любить любов. Вона любить любов, веселість, рух, плотську радість".

"-- однині скандал уже не погасити нічим. -- Опріч істини -- мовив Жіль".

Інспектор поліції Поль Ренке належав: "до маленьких людей, чия єдина, приправлена гіркотою, радість  -- усвідомлення виконаного обов'язку а своєї бездоганної чесности", "тримав у руці чарочку з золотим обідком, не наважуючися ні піднести її до вуст, ні поставити на стіл".

Одкриття Жюля стають одриттям а мо і одкровенням і для почительника: "бувають люди, же можуть виплюнути недопалок у лице ближнього свого, і люди, у котрих є одне право -- скрадатися назадгузь а бліднути".

Бабен: "Ті, же ненавиділи Мовуазена -- а ненавиділи го усі", "він ціле своє життя був блеючою вівцею і залишиться нею до смерти.", "сколочуючи баговиння ніколи не угадаєш, що випливе на поверхню".

Колетта: "Жіль закрив очі і сам не тямлячи, що чинить, довгим поцілунком притиснувся до її губ, удихнув її дихання".

Жіль: "одповісти сміхом на сміх перехожих -- словом, знову почати жити". І трохи далі: "Він боявся не тільки помилитися, але і виявити свою рацію. Боявся того, же дізнаєсь, і того, що після сього буде", "він чув звуки але вони не складалися у слова".

Роман 1941 року.

А ФЕЛІСІ ТУТ. І знову комисар Меґре.

Весна панує у сьому романі 1944 року неозоро: "Навіть од його люльки пахло весною", "двері маленької церкви полишаються відкриті, і у ній скорше пахне весною, аніж ладаном".

Весна дає перцю до характеру і співрозмовниці комисара Фелісі: "коли вона пригадувала якуйся подробицю, то робила се зі зверхністю дружини Цезаря, котра, як відомо, поза усілякими підозрами", "-- У вас є коханець? Вона дивиться на нього, не одповідаючи. -- Я вас запитую, чи є у вас коханець? -- Моє особисте життя стосується тільки мене". Потім ролі міняються: "--Ви думаєте, я його убила? -- Я думаю усе, що мені подобається, і вас се не стосується".

Жюль Лапі, убивство якого розслідує комисар, мав дерев'яну ногу і якуйся ренту. Жив справжнім аскетом. "Щонайменше порушення звичного режиму приводило го у поярунок".

Меґре "важко сприймати Фелісі насерйоз, але усе таки доводиться.  Сідаючи вечеряти, вона береться за "якийся бульварний роман, де сторінка закладена ножем", "У неї козячий лоб", "одчуваєсь, же вона любить каву, смакує кожен її ковток". У словесних двобоях з покійним ґаздою "останнє слово завше полишалося за нею, так як, з дозволу мовити, вона більше нормандка, аніж він", "Адже збрехати для неї так само природньо, як і дихнути", "рада утечи зі своєї самоти", Фелісі "їла би суницю, навіть якби ї не любила".

"усіх, хто метався, мов краби у кошику з роґізу".

Адель "маленька брюнетка, же мала груди у формі грушок", а Мелані Шошуа "подивилася (...) своїма риб'ячими очами".

Уїдлива іронія у діалозі: "-- Ви що небудь пили? -- Каву. --Ясно, аби поскоріше заспати".

"проклятий дзвінок телефона, який пані Меґре рада була би задушити, як злощерне потворисько".

"Меґре відчуває зусилля її думки".

СУД ПРИСЯЖНИХ. Роман 1937 року.

МЕҐРЕ СЕРДИТЬСЯ. Роман 1947 року. Комисар Меґре уперше стає іменом у назві художнього твору Жоржа Сіменона. І уперше, уласне, є уже офіційно колишнім комисаром.

Його наймає на розслідування Бернадетта Аморель і мовить про свою родину, куди він мусить уступити незабаром: уласниця єдиного ув Орсені готелю ЯНГОЛ Жанна "буде вельми задоволена, якщо заговорити з нею про хвороби. Вона переконана, же у неї є усі до одної". Малік "полестивий до уригачки".

"У домі було прохолодно, приємно пахло мастикою, свіжим сіном, дозріваючими фруктами а смашним обідом".

Страхові компанії, банки а ювеліри пропонували комисарови складні розслідування, проте "він чи то од гордости, чи  зі скромности кожен раз одмовлявся". 

Реальність ЯНГОЛА така, як мовила комисарови стара пані.

Малік "робився вільним безбереж, нагадував красиву жінку, що легкома грає з  діамантовою брошкою, же вартує кілька мільйонів". Але про себе мовить: "Я не хлопчик з церковного хору і ніколи таким не був".

Вони колийся училися разом з Меґре у ґімназії.

Малік прагне підкупити колишнього співучня. Той неумолимий.

Жан Кльод "студений як мармур стола".

Психольоґія мовлення: "Чому він раптом заговорив тихше? Так буває, коли під час розмови людині раптово приходить до голови кась ідея".

"Меґре починала дратувати ся сімеєчка, у якій усі за усіма шпиґували і ніхто, видавалося му, не мовив правди".

Деталь розкоші а смаку: "кришталевий ніж для розрізання паперу".

Жорж Анрі: "він не такий чистюля, як іго брат, де там. Завше ходить у замизґаних шортах, босоніж, розтріпаний", "спав голий а боявся одкинути коц".

Міміль: "один з тих людей, котрих життя потерло начеб старовинну монету, так, же вони утратили усі характерні риси".

Деталі кулінарки: "Ковбаса виявилася смачною, вино -- легким, ледь кислуватим. У крамниці пахло гасом а корицею".

Деталь непоспіху а поспіху водночас: "Не зараз. Не тут".

Деталь обстави тла розмови: "на співрозмовців мертвими очами са дивили люде зі світлин".

Бернадетта Аморель: "Вона була задоволена собою. Вона була гордою тим, же учинила".

Деталь психольоґічного стану: "Постуденів мов щупак".

ДОЛЯ СІМ'Ї МАЛУ. Роман 1947 року.

Ежена Малу застрелено. Сам? Чи хтось? "Вони хотіли знати, але самі намагалися не бачити".

Лікар узяв офіціянта Ґабріеля під руку і " пройшов з ним через юрму".

Ален Малу одчував себе "чужим у своєму домі, у своїй сім'ї".

Мадам Малу: "укинула папіроску до каміна". Самохарактеристика: "терпіти не можу нічого такого, чим мона убити".

Деталь тиші мовчання: "Обід подали у їдальню, і у ті хвилини, коли усі мовчали, було чутно, як на маленькому майдані джерелейкає водограй".

Сестра Алена Коріна: "Од неї пахло самицею. Зараз він одчував її запах, тому, же вона щойно вибралася з постелі".

Мертвий тато лежав "геть один, один у сутемрі".

Ален роздратований, бо "Коли треба було робити що будь неприємне, тут завше згадували про нього". І ще: "Слово ГРОШІ добре зналося у сій родині. Його понадто багато разів повторювали". А потім ще отсе: "Невже у жінок нема ніякого одчуття сорому?"

Мадам Татен: "Алену здавалося, же од неї пахне мертвяком, же у складках її спідниці зберігся запах святої води, самшиту а хризантем". Самшит тут у якости васильку ув українців.

Деталь іронії: "Небіжчик тепер став достеменним небіжчиком".

Деталі розкошів: "пахло старим вином", "бурштиновий мундштук у сріблі".

Деталь унутрішньої стидливости: "Ален знову пірнув до постелі, аби не показуватися у піжамі -- він був до неймовірности устидливий".

Деталь унутрішнього спустошення: "У нього було одчуття, же він ступає у життя з порожними руками".

Деталь місця: "се місце не було звичайним селом, але і містом воно теж не було".

Уїдлива характеристика політики а політиків: "зустрічався з депутатами, міністерами, котрі вартували йому дорого, а наузамін грошей отримував од них тільки обіцянки-цяцянки", "наволочі вистарчає".

Жозеф Бурґ: "Якщо удивитися у його лице, то мона було помітити, же воно позначене тонкими а глибокими зморшками, які частіше зустрічаються у жінок аніж у чоловіків", "Він приваблював до себе Алена, хоча у його присутности той і одчував себе скутим. Йому видавалося, же він ще дитина, що він уперше розмовляє на рівних з чоловіками, і йому праглося довести їм, же він так само чоловік, якому можна  довіряти".

Ален: "Тепер нарешті він одчував, що живе у юрмі, як инші, а не блукає десь поза нею".

Жозеф Бурґ, колишній однокашник загиблого батька Алена а колишній каторжанин. Ален у захваті: "Новий друг, же поводиться зі мною як з чоловіком". Вони виходять од панства Фукре і "дерева були начеб написані чорною фарбою, а земля дзвеніла під їхніми підошвами". Бурґ мовить про дві долі, же спіткали однокашників: "Серед наших тодішніх товаришів декотрі стали міністерами, головними редакторами ґазет, кавалєрами ордена Почесного Леґіону, є серед них і академік. Проте инші закінчили геть погано". Знову се нав'язливе одчуття себе чоловіком: "Вони ішли рівним кроком, покурюючи сигарети, і Ален уперше у житті по справжньому одчув себе чоловіком", "Йому праглося затриматися ще, і як небудь закріпити сю нову дружбу, але він не тямив, як за се са узяти", "З учорайшої днини він чув себе гейби п'яний".

Знову сестра і думки у коромолі: "Добре б, якби вона жила у якомусь иншому місті а може навіть -- він уперше се усвідомив -- аби вона умерла замість їхнього тата", "вона попрохала не чарку, а пляху", "За кілька годин вона розтоптала ногами усе, чим він дорожив досі", "вона випльовувала свою ненависть і неначеб нею пачканила го".

Мадам Фабьєн: "лиш би вона одчувала себе упевнено на своєму місці", "Вона видається в'ялою а безквітною, (...) проте такі жінки стаються страшними, коли зірвуться з цепури".

Іронія у достосунку до журналістів (а Жорж Сіменон у свій час оддав данину сій професії, уластиво, він з неї розпочинав): "журналюги замашкарилися мовби краби", "працював ув одній підтирачці, де неоприлюднені статті вартували більшого, аніж оприлюднені", "свіжі гроші -- се був його улюблений вислів".

У примітках до роману -- вартісні для почительника цікавини: доля оспіваного Омельком Попелом ув однойменному романі ЧЕРЕВО ПАРИЖА Центрального ринку, же проіснував до 1970 року. Потім його закрили і на го місци вибудували ЦЕНТР ПОМПІДУ. Бджоли -- символ імперії Наполеона першого.

Розмови з мосьє Альбером. "Тепер у кімнаті полишилося тільки двоє чоловіків. Вірніше, чоловік а юнак".

Деталь національної сеґреґації: "бакалійна крамниця з двома вітринами, де завше лежали гори цитрин, помаранчів, бананів, тому, же ґазди були гішпанцями".

Ален "більше не плакав, проте у нього полишився солоний смак на губах", "Губи у йОго розпухли. Він одчував себе у сей вечір геть маленьким хлопчиком і несамохіть стискав рукою свою подушку, начеб се була людська істота, хтось дорослий, хто узяв би на себе ваготу го життя".

І знову Жозеф Бурґ. Плотвичка у коробі рибаря, "подеколи крілик пробігав-шурхотів по килиму мертвого листя" -- як тло діалогу.

Діалог вагомий: "-- Мовте ми, мій тато був чесною людиною? -- Твій тато був просто людиною, а таку, повір ми, ти сам колись у сьому переконаєшся, таку зустріти можна понадто рідше, аніж чесну людину".

Далі Сіменон цитує Канта, але без лапок, що дивно -- про закон усередині нас: "Се щось таке, же існує усередині нас а не може змінитися".

А се уже істина на усі віки пожитечна: "чим нижче ти починаїш, тим вище зобов'язаний піднятися".

Се теж не зайво знати а усвідомити: "Гроші нелегко виходять з кишень, ще важче із сейфів тих, у кого їх вельми чимало".

І далі про тата Алена: "Він завше був самотою", "необхідні люде, як він, з нестримною енерґією, аби одбулося щось нового. Їм деякий час дозволяють діяти, при потребі запомогають. До того моменту, поки не складеться уявлення, же мо обійтись і без них і не ділитися з ними набутим".

Рандон, бухгалтер, же працював 15 років з татом Алена. Він мислить тверезо і тверезо оцінює ситуейшену: "мати справу з юнаками означає альбо усе, альбо нич". Ален ледве дихає, бо "завтра теж був день, теж боротьба, а поки бувало, же він засинав у кріслі, з напіврозкритим ротом, розчавлений од знемоги". І тим не менше "мислі го були далеко а вельми а вельми високо": "Людина, ось вірне слово. Людина, же походить од иншої людини, ка теж походила од иншої людини". Одчуття повноти усвідомленого а учиненого Аленом робить його направду самостійним чоловічищем: "він їхав ні до кого", "він одчував утому, але не сум", "а ще треба було уникнути спокуси ненавидіти", "тепер у нього був час. У нього був час виспатися".

Ґеніяльний роман -- з вічними істинами, істинними характерами, характерними пристрастями, пристрастними діалогами, діалогічним коловоротом поколінь, поколіннєвим становленням головного героя -- з колін до зірок.

Психолбоґічний шедевр не тільки Жоржа Сіменона, а і світової прози загалом.

МЕҐРЕ У НЬЮ-ЙОРКУ. Роман 1947 року. Сам Сіменон прожив у США довгі 10 літ.

Дія розпочинаєсь на кораблі.

Юний Жан Мора: йому "леда виповнилося дев'ятнадцять. Перед сим у нього був довгий період нервового напруження, тому оп'янів він швидко а поводив себе погано -- то плакав, то погрожував". Про себе він мовить: "Я усього лиш недосвідчений хлопчик". Татові листи до нього: "Дорогий мій хлопчику... У такому тоні мо писати листи укоханій жінці".

На Меґре ув Америці чигає чимало нового а незвичного як  наприклад "розплачуватися з водієм незнайомими грошима".

Татови юнака Меґре мовить письмово: "Оскільки мій час так само дорогий, як і ваш".

Деталі ґастрономії: "півень у вині".

Спілкування з представником американської поліції О'Браєном приносить чимало нового досвіду: "У нас понадто розвинуте почуття особистої свободи, і я потрапив би у доволі сумні тарапати, аби дозволив собі цікавитися про людину, котру не можуть ні у чому звинуватити", "У Нью-Йорку вельми важко точно визначити націоналіьність особи", "У мене ніколи не буває ідей", "Є питання, не одповісти на які геть зовсім нелегко", "повага до свободи особистости -- чудовезна річ. Збагнувши се, ви одразу збагнете і Америку, і американців", "Виконувати усі формальности, необхідні для в'їзду у Штати, можливо, довго а нудно, проте, коли усе завершено, особа цілком вільна", "Штати -- дійсно велична країна у частині асиміляції прибульців: вона їх переварює", "Мене уражає не те, же його убили, а те, же його убили учасно".

Мак-Джілл дає змогу Сіменону мовити щось і непогане на адресу журналюг: "од журналістів, же перебували на борту корабля, у нас більше усього шансів дізнатися бодай щось. Сі особини уміють спостерігати. До того ж, вони знають усіх і усе".

"У Маленького Джона були студені очі". Маленький Джон -- се Джон Мора, тато юнака, якого ми мали щастя бачити наприпочатку роману. "Його рука, затонка для чоловіка, разюче біла, грала черепаховим ножем для розрізання паперу".

Деталі техніки роботи Меґре: "зараз йому було не до аналізу, проте він пообіцяв собі розібратися потім". Деталі його курильного ритуалу: "Меґре, не устаючи, непоквапно вибив люльку у попільницю, же стояла на круглому столику на одній ніжці, же знаходився поряд з кріслом. Потім дістав із кишені иншу, студену, набив  її і, спозираючи на співрозмовців, закурив".

Меґре уміє бути саркастичним. Мовлячи з О'Браєном, він каже: "Я глибоко поважаю усі свободи свобідної Гамерики".

Спостореження над людським а людьми завше додають до скриньки досвіду щось нового: "Чому частіше за усе щербаті лиця бувають у рудих  і чому майже завжди сі особини симпатишні?", "О'Браєн посміхнувся ласкаво а тонко, як посміхаються руді".

Декстер: "Їв він, не запиваючи. Величезні шматки зникали у нього у роті з дивовижною швидкотою, при чому один шматок проштовхував далі инший", "Я не намагаюся ні обдурювати вас, ні виправдовувати себе".

Деталі одягу: "пальто кольору сечі".

"у повітрі уже пахло весною і од сього Меґре захотілося пити. --Пива -- замовив він".

Деталі філософії Меґре у перебігу розслідування: "Не варто ганятися за істиною, якщо прагнеш ї одкрити. Варто просякнути, проникнутися істиною, простою а чистою". А се уже психольоґічний стан як етап у розслідуванні: "у нього виникло отсе одчуття -- одчуття спокійної сили і трішечки, під саму мірку, одчуття тривоги, же підступала до горла, чи якоїсь боязкости". Тактика допиту, же тривав 25 годин, допит Месторіно, пунктирним спомином: "лиця ув обох були такі зморені, же сторонній не міг би визначити, хто з них убивця".

І знову кулінарсько-кухонне: Меґре "вирішив забурбонити  бенкет самому собі".

Деталі психольоґічних одкрить: "П'яниці не люблять пити на самоті", "Ще одна слабка людинка, ще одна мерзота, тільки найгірша з мерзот -- мерзота аґресивна".

Сила спокійна, проте трощить навіть люльку: "Він так щільно стиснув щелепи, же чубук розколовся у нього у зубах".

"Парсон дав себе убити у той сам мент, коли майже чесним шляхом заробив дві тисячі долярів".

Одкровення Маленького Джона: "що значить мати сина, маму якого ти убив, і ціле життя любити її", "Я мовив, же заплатив усе, заплатив усим чим тільки міг -- заплатив сумнівами. І се було найстрашнішим.", "Я одружився. Одружився без любови. Так приймають мікстуру", "І ось коло півроку тому до мене прийшов отсей хлопчик -- яка нескінченна ніжність прозвучала у слові "хлопчик", скільки ніжности було у рухові руки, якою він указав на Мак-Джіла", "Я дійсно хотів заплатити за усе. -- Навіщо? І тут Маленький Джон мовив слова, які тепер, коли він дозволив собі розслабитися, розкрили саму сутність а глибину його думки: -- Аби одпочити".

БРУД НА СНІГУ. Роман 1948 року.

Франк Фрідмаєр: "Те, же сталося уночі коло стіни дубильні виявилося для нього  -- і зараз, і на майбутнє -- важливішим, аніж, скажімо, утрата цноти", "Можливо. З чоловіками усе можливо. Франк знає се ще з тих пір, як отримав  виховання на кухонному столі під кватиркою", "Колись -- щоправда, дуже давно -- навіть носив високі, майже як у жінок, обцаси, аби виглядати довшим", " Подекуди він виглядає геть хлопчиком. Якби захотів, був би, мабуть, ласкавий, але не завдає собі трУду", "Для усіх, з ким він водиться, справжнє життя розпочинаєсь увечері, так що удень йому доводиться убивати час самотою", "безсенсовно розмислювати про Хольста, коли рука у тебе там, де зараз", "коли Франк увічливий, він страшний", "Особливо розчулювала го єдна деталя -- пара з рота закоханих, коли вони при світлі ліхтаря тягнуться одне до одного губами", "одчуваючи, як на губах тануть сніжинки".

Кромер: "у його широкому лиснючому обличчі, вологих очах і одтопурчених губах є щось одверто хтиве", "пахнючиться мов курва".

Фред: "Худорлявий недомірок побіг за ним гостинцем алейки і здоймив рейвах -- з ним була жінка і йому запевне запраглося показати себе".

Сентенція, же виходить за рямці романного епізоду: "Якщо слухати усе, що тобі прагнуть викласти, сам  мовити си розвучиш", "насмішки приятелів діють тільки на дурників", "учинок вагомий тільки у разі коли чиниться продумано", "Коли у тебе пістоль, ти годен усе. І одразу ж перестаєш бути пересічним", "Людина не зраджує тільки через те, же боїться бути зрадженою", "Хворий, же доглядає за тим, же хворіший більше ніж він, забуває про свою хоробу", "які вони не могутні, завше знайдуться инші -- іще сильніші. І останніх, як правило, ніхто не відає", "Добра пляшка дорожча поганих грошей".

Берґ: "здавалося, клинОк наділений розумом і сам зуміє вибрати собі дорогу, коли увійде у чуже тіло".

Унтер на прізвисько Євнух.

Берта: "Від її великого тіла віяло теплом", "понадто роззява і якщо прохопиться словом то вийнятково з дурощів".

Лотта: сарказм щодо неї: "Буває їжа, заради якої навіть Лотта готова зрушити з місця". А се уже її роздуми: "буржуа люблять какандити по дрібному ув обставі, схожій на ту, же ї мають удома".

Деталь повноти життя: "молодістю яріє кожен їхній крок", "На мостах вітер заважає їм говорити".

Міцці: "Цілуватися вона не уміє. Рот не закриває, і губи у неї мокрі, смак у них -- кислуватий. Цілуючи, вона бере його за руку, стискає її у своїх і тримає як трофей", "-- Сьогодні я довго не можу. Удруге вони усі довго не можуть".

Деталь міста: "тут слабке освітлення не ознака злидоти а  претензія на багатство".

Картина: "А доокруж брудотний сніг, про який так і хочеться мовити -- "гнилий", гори снігу з чорними слідами ніг, з сміттєвими украпленнями. З неба, же си манає на чорну хлібну шкоринку, подекуди, як крейда зі стелі, сипалася біла пилюга, але її понадто мало, аби припорошити усю отсю мерзоту доокруж ."

Точність одчуття прірви а гаосу: "Усе доокруж починає зливатися у суцільний, сірий, монотонний гаос".

Розмова Франка з інсектором Ґамлінґом: "-- Скільки вам літ, мій хлопчику? -- Я не ваш хлопчик". Багатозначно.

МЕҐРЕ У КОРОНЕРА. Ще один американський роман Жоржа Сіменона 1949 року.

Америка з дещо китайською присмакою: "У Лі був китайцем, виглядав він шістнадцятирічним юначком", "Китаєць був тендітним а миловидним, як дівчинка, і при тім з великими миґдалевидними очима (...) у кождій школі є учень, кого дражнять дівчурем".

Деталі віртуозної неправильности мови: "кричав її по імени".

Деталі чужого побуту: "І про їх домки, стерильні як шпиталі, у такім домку байдужесько, де сидіти -- у сему куті чи ув иншому: просто нема ніяких підстав, аби надати перевагу одному перед иншим".

Ріжниця культур мислення у Сіменона достатньо яскрава: "Наколи Меґре заявив, же у Франції мертвих просто закопують у землю, а не потрошать, начеб курей чи рибу, на нього спозирили з майже неприхованим незадоволенням", "що ж не тако у сій країні, де у людей є усе?" (Се, даруйте, не про Грецію, се про США), "Ув Америці п'ють, але п'ють, заховавшися у барах, недоступних сторонньому окові, неначебто задовльняючи нечисту пристрасть. Чи не тому тут п'ють так багато?", "Майже ніхто тут не жиє там, де уродився", "тут б'ють чолом перед тими, хто досягнув успіху, чи то мільярдер, кінозірка чи уславлений ґанґстер(...) Головне -- мати успіх у своїй справі, кою би вона не була", "шерифа обирають", помічники шерифа "дають покази під присягою і мовлять те, же уважають правдою", "Годують у клюбах набагато ліпше, як у ресторанах", "Кумедний народ. Нав'язали собі жорсткі правила а старанно їх виконують щогодини, щодень а щотижня -- ціле своє життя".

У чужій країні, оддалік од рідного а звичного Парижа Меґре осмислює і себе, і свою родину: "Чи не удався він, уластиво, у свого рідного вуйка, же заводив дзиґарі, у тому числі і не свої? Меґре уперше замислився про йОго, і, здається, збагнув істинний сенс манії сього добренного чолов'яги. Вуйко боявся годинника, же стоїть а не ходить".

Меґре одчуває себе тут туристом і дещо іронізує над самим собою: "турист завше трошечки смішний: йому хочеться, аби оскрізь усе було так, як у него удома -- на батьківщині". 

Поліцейський Етуотер: "належить до тих, же одчуває одразу до усього буденного".

Деталі розгублености: "І юрма розділила їх".

Трохи вагомих уселюдських істин: " у світі нема нічого безпотрібного".

Без сарказму ніяк: "Життя прекрасне, та Бессі мертва".

Деталь тонкоти реальности: "перетнути тіньову межу".

Деталь портрета: старигань-присяжний "з лицем, неначеб вирізаним офортною голкою".

Деталь допиту: "--Ви уступили з нею у статеві зносини? -- Розпочав, сер."

ДО САМОЇ СУТНОСТИ. Роман 1949 року. Знову Америка -- усе ще, проте без Меґре.

Пі-Ем "ВІн не любить придумовувати собі зайві клопоти".

Деталі тваринного світу: "іґуана, жовта, а неначеб прозора".

Брат Доналд: "Скидає брючки, кальсони. Тепер він голий як чірвачок", "він побачив у себе у лазничці Дональда, голого, мокрого, з блакитнавим утираником через плече", "Пі-ЕМ ніколи не одчував ніяковости, викрочуючи голяса перед приятелями. А от на сей раз му стало не по собі, як уночи, коли брат роздягнувся при ньому", "Хлопчиком він навіть одчував до нього ніжність".

Нора: "Вона знає. Вона завше знає. І завше показує, же усе знає. (...) А що, я не маю права поцікавитися?" Як вона виглядає? А ось: "складена вона, як хлоп'я -- стегон у неї майже не є". Вона думає, же Пі-Ем її "брудно ремнує до свого приятеля", "тяжко було сказати, що її збуджувало -- повідь чи близькість Дональда", "Чому її подовгувате хлопчаче тіло наводить його на думку про бойскавта?", "йому стало не по собі од її мовчання", "Вони не розцілувалися. Вони ніколи не цілувалися. (...) потріпцяв жінку по її плечу, як потріпцяв би жеребця".

Деталі уражень: "злива, пагорб, запах промоклих наскрізь дівах".

А тут вони троє: "Дональд сидить поміж братом і Норою. Пі-Ем одчуває тепло його тіла. Нора, звичайно, теж".

Місіс Поуп: "Жінка неудячного віку".

Деталі двозначчя: "Подоїв вітця". Чоловік має одну, але усе ж дійку, хіба ні?

І у сьому романі Жорж Сіменон намагається вибабратися на уселюдсько вартісне, же симанає на істину життєвого досвіду: "Маючи у запасі місяць, чоловік зобов'язаний виплутатися з будь-яких обставин", "Він у сю мить переживає один із тих мЕнтів, коли людина одчуває, же здатна усе осягнути", "Носити у кишені пістоль -- ще не значить стріляти з нього", "Бувають люде, яким ніколи за себе не устид", "Слабкі. Він не давав собі перепусту, аби бути сильним. Та чи був ним? Та й чи бувають сильні люде?".

Деталі пошуків буттєвого комфорту: "Чи не час усе пояснити? Чи вигадати чергову брехню".

Кейді а його фільозопія: "Чоловік і без зброї дасть раду з жінкою", злидні "осліплені думкою про доляри. Для таких у мене завше є пляшка пива а слоїчок сардин". Місцеві звичаї -- як її продовждення у матеріяльному вияві: "Така чемність -- звичай долини. Уночі вітаються при допомозі фар". 

Деталі середовища: "у спекотному вологому повітрі час до часу повівало студененьким вітерцем".

Ноленди: "Вона геть нещаслива. Чоловіка не любить. (...) не одчуває з ним почуттєвої радости".

Деталь одчуття-метафори-порівняння: "самохід видався йому за акваріум".

Автомеханік у минулому Фолк: "я завше з маленькими людьми проти великих". Пі-Ем "був удовлений, же поруч з ним, у сутемрі, є хоч одна жива душа".

Фільозопія Дональда: "Раз треба, значить мона".

Жеребець: "вода, одразу стала му попід груди, начебто учепилася у нього".

Фінал роману дивовижний: "Собаки, же їх пустили за слідом живого, цілу ніч шукали мерця".

МІЙ ДРУГ МЕҐРЕ. Роман 1949 року.

Меґре у себе у Парижі приймає інспектора Пайка з Британського Скотленд-Ярду.

Пайк: "Розмислював так, же вам здавалося, що ви чуєте його розмисли", "Смоктав цукорки, же пахли фіялками", "настільки чітко вимовляв французькі слова, же вони починали звучати понадто іронішно", зранку "був свіженьким, як щойно витягнута з води риба", "Якби тут була тільки синаґоґа, він, можливо, так само пішов би і туди, аби бути присутнім на будь-якій церковній одправі, тому, же була неділя".

Попри Пайка Жоржу Сіменону зручно оповісти своєму вірному почительнику про Англію а її звичАї: "ув Англії, здається, ув аристократичних сім'ях, спадкоємцем титулу а спадку є старший син. Инші сини мусять творити кар'єру ув армії чи на фльоті", "Людині з відомим іменем неприємно жити у Лондоні, якщо він не займає поважного маєстату".

Тактика роботи Меґре а також його принципи: "мені не до шмиги ті місця, де я утрачаю смак до роботи".

Покоївка Жожо: "... з широкою посмішкою і з маленькими гострячками грудей".

Деталь, же характеризує і  героя, і його стан: "утомлений рот", "од ганусівки в'язало рот".

Марселен: "ніколи не бував геть тверезим, особливо вечорами", "завше був неудахою, навіть не здатен стати спраужнім негідником".

Жанетта: "мовить для того, аби виграти час". Про Марселена: "Ми обоє змінилися -- але по ріжному".

Де Ґреф: "бунтує проти усього, що знав у житті, проти усього, чому його учили, проти свого тата, судейського чиновника, проти своєї буржуазної мами, проти рідного міста, проти звичАїв своєї країни".

Природа у романі самодостатня а поетична: "Сонце зайшло і у повітрі одчувалося якейся безмежне упокоєння. Звуки були уже не ті, же удень. Тепер чувся легкий виплеск води помежи каміння молу, сірий колір сих каменів зробився різкішим і став чорним, таємничим", "човни у ґавані хилиталися у ритмі дихання моря", "морські окуні" -- дорадо?, "Вода, перегріта за день сонцем, виточувала свій аромат, а легесенький вітерець приносив з суші инші", "У домі стояла тиша. Тиша стояла на майдані. Видавалося, же евкаліптове листя застигло у передсвітанковій прохолоді", "Цілий острів одпочивав, і море доокруж, і дерева, і скелі, ба навіть ґрунт під ногами перехожих".

І у сьому романі маєме кілька сентенцій, вартих уселюдства: "Роля самаритянця завше виглядає неоковирно", "Адже для свого задоволення ніхто не убиває".

ЛешА: "понадто гарячий. Легко збуджується, мов гінчий пес, же готовий бігти у будь-який бік".

Деталі місцевого побуту: "Жожо розпалювала піч виноградною лозою і од сього приємно пахло".

Сарказм Сіменона инколи б'є по нервах: "Була неділя і настільки недільна, же од сього мало не вирвало", "--У таку ранню годину? -- Багато хто у таку ранню годину уже устигає утомитися".

Природа присутности у звичайному світі -- поряд -- злочинця, кий неузабарі муситиме сісти до цюпи: "На сему ж таки острові знаходиться певна особина, котра так само, як він, чує голоси дзвонів, який напередодні увечарі пив вино у тому ж ресторані, же і він, і котрий через кілька день буде раз і назавше запертий у штири стіни".

Кюре: "Дивна у йОго професія. Адже він така ж людина, як і инші, а у нього у руках долі багатьох".

Філіп: "Лице його на мить виобразило страх, фізичний, же зароджуєсь у глибині черева і побороти кий він був не у змозі", "не слухав її, не дивився на неї, ба навіть  не думав про ню. Вибираючися на палубу, не кинув на ню навіть прощального спозиру".

Місіс Уїлкокс: "Я купую, тому, що отримую задоволення од самої покупівлі".

Деталь реальности, що творить реальність психольогічно-художню -- у романі: "Церковний передзвін розпросторювався так само -- колами".

Плястика реальности стає плястикою роману: "Біла дзвіниця була начебто убудована у небо".

ЧОТИРИ ДНІ ЗЛИДНЯ. Роман 1949 року.

Франсуа. "щодень заливав потаймиру за гайштук одну-дві чарочки", "він був частиною усього отсього, навіть якщо усе отсе було до нього вороже", "роблячи на полях безнетребні помітки", "обводить їх усіх почергово спозиром, начеб опановує їхні думки", "Туга за минулим прошила його і він раптом запитав себе: а чи направду був нещасливим т о й Франсуа", "у ті часи він задрив навіть повіям".

Дружина Франсуа Жермена померла у лікарни для бідних.

Син Боб харчуєсь татовими ілюзіями на краще. "Він дуже витягнувся, але полишився таким же худоньким. Голос у йОго ламався, рухи стали такими неоковирними, начеб хлопчик ще не вивик до того, же  перевиростає у чоловіка".

Деталі природи міста: "ніч ще не заволоділа вулицями", "горіло світло, але не яскраве, схоже на одблиски сонця", "З недавнього часу в усього з'явився легкий присмак пилюки, літа а поту: стоїть спека, і вікна у будинках на ніч полишають прочиненими", "давно не їздив у метрі і вийшов із нього приглушений липкою підземною вологістю".

Але природа панує і поза містом: "по морю ішли брудно-сірясті хвилі".

Існує десь село -- трудівниче, брудне а красиве уводночас, сповнене тривог а тяжкої чорної праці. Сіменон тямить се і мовить, посміюючися проз димок письмацької люльки над своїми героями-міщуками: "Села вона безперечно не тямить. Уластиво -- Франсуа так само. Для неї корови, свині, кури -- витесані з дерева фігурки, же їх перед Різдвом виставляють у вітринах. Та й узагалі, село -- се для них сонечко, хвилювання ланів, же їх видиш з вікна потяга, і червоні дахи ферм, же визирають з-поза зеленини".

У злидня навіть сон засмічений: "черепашити по засміченій порожнечі сновидива".

Рауль: "Посмерджує сімейкою", "Просто жити. Єдине, чому нас не навчили", "він, котрий уважав, начеб усе тямить, зараз нічого не розумів ", "І навіть якщо Рауль озвучує сей титул з іронією, уловити ї неможливо ".

І тут не без нелегкої іронії а жорсткого сарказму: "Кровожерна благородна душа", "Блаженний ідийот", "у провінції цвики надійніші аніж землі", "свідомий а діловитий попрохайло".

Деталь паризького продавчинного побиту: "усі паризькі зеленинщики -- гішпанці, і ув їх ятках чуєсь Гішпанія".

Деталь етикету: "під одкритим небом руки жінкам не цілують".

Фердинанд Буссу: "любить поніжитися у ліжку, же, майбути, геть пропахлося пивом", мовить про себе так: "Для товариша я готовий учинити усе, опріч двох речей -- одвідати го у шпитали а прийти до него на похорон. На се я просто фізично не здатен".

І знову вічне -- Жорж Сіменон виводить почительника на сю високу ноту почувань а розмислу: "вічний страх а приниженість, безнадійне одчуття уласного нікчемацва, же його приносять з собою злидні", "Про злидні пашталакають люде, же не тямлять, що то таке є", "Якщо людина була злиднем (...) вона готова на усе, аби не упасти у злидні. І устидається сього", "Якщо Бог знає усе наперед, якщо ще до нашого народження знає про усі гріхи, які ми витворимо, то чи мона мовити, же ми вільні у своїх учинках? Чи не значить се, що Бог одповідальний за наші гріхи?".

Мадам Берта "дріботала поважно, непереквапно, геть таки з урочистістю курки".

Адвокат Рене: "Як у них усіх, у нього, мабуть, також  є якийся ґандж. Але не п'яндецтво. І, на одміну од Франсуа, не слабенькість на передок щодо жінчин".

Вівіяна: "розсміялася безрадісним, неживим сміхом".

Фінал неймовірно проникливий: син Боб не витримав тяжкоти татових ілюзій а си завішав.  Франсуа: "Ув один мент матерія го лиця а го тіла переродилися". Він гірко думає: "і занепокоїться, дармовисно занепокоїться. Скоро багато хто занепокоїться дармовисно" -- і іде у напрямку набережної Овфевр -- до комисара Меґре.

НОВА ЛЮДИНА У МІСТІ. Роман 1950 року. Се знову Гамерика.

Заспів-зачин неймовірно багатообіцяючий: "Ніхто не помітив, як він із'явився у місті, і се викликало ув усіх почуття незручности, же охопило би, до прикладу, родину, же раптом уздріла, же у великій хаті  сидить чужий, до того ж не знати як він зайшов -- навіть двері не скреготнули  ".

Бар Чарлі: "мебльований світлими столами а стільцями з канадської сосни".

Чарлі Моджо: "Цікавість мучила го як дитину", "устидаючися перших своїх уражень", "Моджо узагалі не любив неділі. У сей день обов'язково через щось а виходиш з себе, а дітям тільки се і подавай -- вони стаються геть пуцьворотими".

Незнайомець "витяг з кишені цигарку -- одну, а не цілу пачку", "при появі незнайомця усі примовкли", "бармен нічого не бачив  опріч го великих темних очиць", "я вас ні про що не прохав. Я нікого ні про що не прохаю", "незнайомець уперше дозволив собі майже одверто осміхнутись", "випити гальбу пива у сьому генделі не переступ, ба навіть не переступок". -- у глухуватому голосі незнайомця, як у крику деяких птиць, було щойся неуловимо неприємне".

Деталі міського буття: "Сирена наближалася з оглушливим виттям, наче убирала у себе усе повітря міста", "Зараз майже в усіх домах час на єшницу з беконом, каву, шльопанці, халати а перегирки з приводу того, хто першим займе лазницю", "прогірклий затхлий запах" кімнати, яку не провітрюють, "у місті вистарчало пуцьвірінків, же любили закладатися на щось коло зелених столів", "хідники стали схожими на канапку з чорним кав'яром".

Діалог з місіс Адамс: "-- Ви жидок? -- Наскільки мені відомо -- ні. -- Я нічого не маю проти жидів, але мене вибішує, коли вони кладуть чіснок геть ув усі страви. -- Чіснок не уживаю."

Скроґінс, уласник більярдної: "жив у духотливій кімнатці за пісуарами".

Елінор -- про незнайомця: "він ґаздує як справжидешня ґаздиня. (...) Подиви, як він ходе. У нього жіночі стегенця".

Незнайомець купує справу у Скроґінса -- його більярдну -- і отримує урешті ім'я а прізвище: Джастін Ворд. Він дратує міщан, бо вони змушені "губитися у здогадах а їх обговорювати".

Джим Коберн: "Голос (...) був таким хрипким а скрипучим, же нагадував скрегіт горіха, кого розколюють зубима".

Поштар Маршалл Чалмерс: "був південець аж з-під Атланти у Джоржії. Він один здоймав капелюха, коли у барі си з'являла жінка, навіть коли Джулія на мент один виходила з кухні допомогти чоловікові. Помічали також, же він здригався усім тілом, коли ніґер-розсильний із аптеки, сідав поряд з ним, хляпав його по плечу і мовив: -- Гелоу, старий."

Боб Кенкенон: "Я жертва людського розуму".

РЕВОЛЬВЕР МЕҐРЕ. Роман 1952 року. Не зважаючи на присутність Меґре, роман доволі слабонький.

Але і  тут щось вартісне є: "у широко відкрите вікно уливається нагрітий сонцем літній запах Парижа", "обережний шурхіт".

МЕҐРЕ А ДОВГОВ'ЯЗА. Роман 1951 року.

Альфред Жюсьом, він же Фред Понурий: "він уважає, же йому достатньо однієї удачі, одної-єдиної, і він її заслужив", "глибока самота сеї людини, у сумі котрої не було жадної аґресії".

Меґре а шпик Буасьє люблять себе побавити трунками: "Кабінет наповнився ароматом перно, же ніжно полискував у чарках. Оса несамовито кружеляла, оп'янЕна сим запахом".

Кумедний діалог, од якого у реальности зовсім не кумедно: "--Се не зовсім законно. -- Се зовсім незаконно".

Красномовні деталі: "Над дверми висів бруднющий прапор", "кривоного холітливі  столи".

Пані Меґре "мала розгублений вираз обличчя -- вона, мовлялечки, нич не чує ба навіть не слухає".

Меґре буває ріжним -- жива людина: він "не був у такому доброму настрої, як сьогодні уранці а учора увечері", "додавав їм штиву  не стільки голосом, скільки усім своїм виглядом".

Цікаве психольоґічне спостереження: "Жінка більше спроможна ненавидіти иншу жінку, аніж чоловіка", "отруєння у дев'яти випадках з десяти -- справа жіночих рук".

СМЕРТЬ БЕЛЛИ. Роман 1952 року. Слабенький. Але і у ньому дещо є вартісне: "Сніг -- лапатий -- немовби утілюючи собою тишу", "у сій звичайности навіть є щось нереальне", "грає у наростаючий подив", "різке світло сніговистого ранку, же не полишає ні тіні, ні таїни", "убивство було безмотивним", "поле пошуків", "пахло кавою з молоком а промокашкою", "провів рукою по шкірі старого крісла, неначеб вона була живою", "час тік наче краплі, же зриваються з даху".

МЕҐРЕ ШУКАЄ ГОЛОВУ. Роман 1955 року.

Знову любий Жоржу Сіменону Париж: "у сей ранок у ритмі Парижа було щось молодече а радісне -- розпочиналася нова весна, і люди робилися оптимістами".

Деталі технології правосуддя: "для присяжних двоє свідчень важать більше, аніж одно", "тюремні машини -- салатниці".

Деталі звичайного щогодиння: "скрип корка у пляшковому горлечку", "тупіт стрімкучих ніг",

Антуан:  мав "свіже міцне тіло молодого селянина".

Пані Калас: "На губах її з'явився не усміх, а вираз, же міг бути і насмішкою, і співчуттям", "вона не посміхнулася при виразі їхнього подиву".

Дєдонє Пап: "Колір го очей си манав на блакитну лаванду".

СИН. Роман 1956 року.

Роман написаний у вигляді листа-щоденника-життєпису-сповіди тата для сина. Мета сеї писанини: "хочу побачити себе твоїма очима"

Мовить він про свого тата а синового діда: він присвятив себе хворій дружині і "мовчки терпів її страждання". Відтак "чи не чулося му у сій діточій жорстокости нагадування -- пора склеїти, ставати на Божу -- умерти", праця у своїй юридичній конторі "дозволяла йому зберегти бодай ілюзію причетности до життя", по смерти дружини "він полишився самий, йому ні для чого стало жити, от і він дозволив собі померти".

А далі мовить про себе: "У мені нема нич такого, же могло би викликати твій захват, але нема і нич такого, же уселяло би тобі жалощі", "я жив і не жив, усе було якимся тимчасовим, нічого мене більше не зв'язувало, я одчував себе од усього і в усьому вільним", "Знов я ішов на війну, але на сей раз було кому помахати мені хустям на вутлім двірці", "бути людиною "порєдною" не тільки у твоїх очах, але і у своїх уласних", "моя мама ув один прекрасний день замкнулася у собі -- і се уже назавше", "і без усякого стриму спостерігав той світ, у котрий увіходив", "Я причинив вам чимало зла, але дозволь сказати тобі наостанок: се од того, же ми були дуже чисті. Ми були вельми чисті -- Мод і я. І мій тато, котрий жив нашою любов'ю, був найчистішим з нас. Мабуть тому він і заплатив дорожче за усіх".

Деталі обстави: "вікна задумані так....", "з диванчиками, оббитими молескіном".

Деталі споминів: "Я довго порпався у своїй пам'яти і навіть на своїх книжкових полицях", "дивно пахло заношеною вовною", "запах вина, дивно сплітався з ароматами евкаліптів", "каварні, пропахлі пивом а ялівцівкою", "охоплений панікою Париж миттю спорожнів", "подібно тому як полишаєсь і після одливу запах моря".

Вічні істини, же приходять з досвідом -- до героя роману, а до почительника -- з досвідом го прочитання -- і не тільки а не стільки очами, а серцем: "Найзначніший день у житті чоловіка -- смерть його батька", "деякі думки притаманні певномому віку, і по них повесники пізнають один одного", "Чоловік, котрий не одягаєсь пристойно змолоду, ціле життя виглядатиме нехарапутно у вечірньому костюмі", "Кожен бачить життя своїма очима", "багатими ми видаємеся тільки людям направду злиденним", "Теорія вірогідности -- се наука. Проте вона стає і мистецтвом, коли її застосовують до окремих індивідів", "чим довше жиєш, тим роки летять чомусь швидше і робляться коротшими, хоча і менше подій приносять з собою", "жити якомога повніше, узяти якомога більше радощів од життя", "людина не помирає по своїй смерти принаймні ще літ сто -- поки не умруть ті, хто їх знав, а потому ті, хто чув  про неї од тих, хто ї знав", "сімейна пара (...) об'єднує не тільки дві індивідуальности але і дві сім'ї а два клани. Дух нової сім'ї, її атмосфера, її триб життя завше є копромісом  поміж двома ріжними атмосферами, двома життєтрибами, і один з них здобуває верх. Се битва, у якій завше є переможець а переможений", "Тільки переставши потребувати тата, син по справжньому усвідомлює, же тато був найкращим го другом", "як обманюють, примушені обманювати усі молоді, тому, же для них на усьому лежить печать заборони".

Жорж Запо: "У тебе теж був гість, я знав се тому, що бачив го раніше у твоїй кімнаті. Вельми смаглявий, з дуже густою шевелюрою  і темними ласкавими очами. Ви сиділи поруч перед одкритим зошитом. Коли я увійшов, він стрімко підскочив", "Він сміявся, і не тільки очами і губами, а і усим лицем (...) тепер він уже одверто реготав".

Сина звати Жан-Поль і саме до Жан-Поля звертаєсь його тато.

Мама Жан-Поля Аліна Шавірон очима тата: "справа перш за усе у якійся її орґанічній нездатности жити спокійно", "Ми жили" з нею "якби підкоряючися ритмові подій, же одбувалися у світі",  перелюб з паном Б., дохторем, і се не було новиною для го "жони, ка цілком пірнула у свою хоробу і нічим иншим си не цікавила", "У своїй активности вона шукає те, чого не знаходить у нас", "твоя мама, котра теж надає велике значіння традиціям -- тільки инакше. І зовсім иншим традиціям, аніж я", "Вона забула свою молодість, а я ні -- ось у чому ріжниця помежи нами".

Радість од вивершення війни -- бельґійський офіцер "нервово сміявся, лице го було мокре од сліз а дощу".

У французьких школах щочетевер занять не є. Ви про се знали? Тепер, завдячуючи месьє Сіменону, знаєте.

А тепер батько мовить і про сина -- синові ж: "чому я так настійно ставлю тобі одне а те ж запитання, же тебе так денервує: у тебе новий приятель?"

Після сього сакраментального таточко знову повертаєсь до себе коханого: і про свого шкільного приятеля: "Очі у нього були світло-блакитні а дуже ласкаві".

ГНІВ МЕҐРЕ. Роман 1962 року.

Починає Сіменон з улюбленої, тонко одчутої природи: "після гнилої весни".

Знов Меґре і знову Париж: "легкий шум Парижа", "У Парижі кожен рестораник має свій особливий запах, і тут, до прикладу, на тлі аперетиву знавець міг би розріжнити дещо терпкий аромат молодих вин Луари. Що ж стосується кухні, то у ній панували естраґон а цибуля-скорода".

Деталі поводження на людях: "кинув спозир углиб залі, як деякі одвідувачі, котрі, перше ніж увійти, хочуть переконатися, же вони знайдуть тут те, же шукають".

Не без практики криміналу теж -- Меґре ж комисар: "допит нікому не пошкодить", "у найгірші хвилини розслідування, коли не тямиш, з якого краю си брати, і хапаєшся, сам ні у віщо не вірячи, за усі версії одразу", "Се бувало з ним багато разів, ставалося часто, але ніколи ще не було настільки характерно. Чим менше ти упевнений  у собі, чим менше фактів у тебе на руках, тим з більшою наполегливістю ідеш обраним шляхом".

Еміль Буле: "Виходить, же Еміль узяв шлюб з усією сімейкою".

Марина: "вона уже не клопоталася ні фігурою, ні уберями, а просто щасливо жила ув оточенні мами, сестри, дітей а чоловіка, і ніщо у світі більше не хвилювало її".

Пан Резон, бухгалтер, про покійного Еміля Буле, задушеного невідомо ким: "Ремесло у йОго трудне: у сих колах пощади не знають".

І знову -- укотре -- вічні істини, базовані на досвіді невічної людини: "Чужий успіх ніколи не приносить радости иншим".

Старий єнерал: "Я пам'ятаю усі вечори, же їх дарував мені Господь".

Красномовна деталь обстави: "У приймальні метра Рамюеля стіни були завішані картинами з автографами метрів малярства".

Меґре- до Люкаса: "Нема потреби розпочинати од потопу".

Моран: "У ньому одчувалися хитрість а наїв уводночас".

ПОТЯГ. Роман 1961 року.

Добрий початок, соняшний: "Соняшне світло дрижало на сірій підлозі".

Досвід війни -- гіркий, але вартісний, актуальний нині для України: "богачі, кі можуть перечекати". Марсель Ферон: "Я раптом утратив коріння", "Я почав одчувати не особисту, а усезагальну вібрацію. Жив не у своєму ритмі, а у ритмі радіо, вулиці, міста, же прокинулося раніше, аніж звичайно", "Норм більше не існувало, не існувало ніяких точок відліку. Ніхто уже не був спроможен, що дороге а що дешеве", "одчував якуйся темну радість", "Там, у горах, я жив як у потязі. Тобто, мовлю, же мене зовсім не зачіпало ані минуле, ані майбуття, ані те, же одбувалося у долині, ані -- тим більше -- життя у великих містах", "Час ішов швидко і разом з тим непоквапно. По сути, часу більше не було". Епізод Жюлі а двох чоловіків-сусідів обабіч неї. "Ті смерті були иншими. Там не було сонця, трави, квіток, кудкудакаючих курей а мух, же літали при нас доокруж", "Пам'ятаю когось чоловічка, же виліз на насип з куркою у руках, сів і почав її скубати. Я нич не змагав до утями. Усе чинилося не так, як у звичайному життю і тому було природнім", "непомітно уповз на свою сусідку. Ми знаходилися так близько одне од одного, увага моя була такою гострою, же я навіть одчув мить, коли він проник у ню", "я завше був устидливим, навіть у мислях своїх", "Уперше у житті я  проказував слово "люблю" ось так, з глибини душі", "Як приємно було опинитися на справжньому майдані, на справжній бруківці, серед людей, котрі ще не боялися літаків", "Я одчував себе молодим. Альбо, скорше, геть не одчував віку", "Ми жили немов ув антракті, поза простором, і я захланно насолоджувався сими днями а нічми".

Деталі побиту: "Одна селянка узяла з собою велику головку сиру і одпанахувала од неї ножем лусту за лустою", "Зшитий кулком утираник на патику почорнів а смердів псиною", "Чорні ледеринові корінці книжок блищали як лікті старого піджака", "тут понадто більше гусей а качок, ніж у нас, а домочки такі низесенькі, що до даху мона дотягнутися рукою: здавалося,  тутейші люде бояться, же їх здує вітром".

Деталі побиту духу: "Лики з різкими рисами, начеб на іконах", "і тих же скавтів, схожих на перезрілих дітей чи недозрілих дорослих", "але се було небуденне щастя. Се було так, начеб, водячи струнами скрипки не  тим боком смичка, раптом видобудеш нормального звука".

Істина: "Не боїшся життя".

Природа а людина -- один великий неймовірно вартісний усесвіт: "і сонце, же сочилося крізь брудні шкла, утрачаючи яскравість через пилюку, творило з сієї тиші а безлюддя щось ірреальне", "я зміг би мовити тільки про соняшні плями а тіні, про ружове оквіття дня, про зеленеття виноградів а осмородин, про своє оціпеніння, про майже тваринне блаженство. І я запитую себе, чи не був я у той день близьким до повного щастя. Запахи доокруж нагадували дитинство, повітря леда дрижало, чулися неуловимі звуки життя", "напівосліпнувши од сонця а фарбів", "чайки пролітали у двох метрах од наших голів".

Леруа: "здатен усе замастити одним тільки спозиром".

Сіменон -- майстер короткого, експресивного, точного діалогу: "-- Про віщо ти думаєш? --Про тебе. --Се я тямлю. Але що думаєш ти?"

Анна: "Слова їй були безпотрібні. Вона їх не любила. Думаю, навіть боялася", "і я подумав, же вона знову одна, начеб утеряна собака".

МЕҐРЕ А УБИВЦЯ. Роман 1969 року.

Париж і Меґре: "буйабес", "запах злиднів", "у незатишному мовчанні", меблі "з вельми світлого дерева: лимонного чи кленового", "луста лимона", "по сірій Сені", "запах тушеної макрелі", "пружинний ніж"

Антуан Батійль: "збирав голоси людей".

Жюльєн Блонд: "Приятелі кличуть мене Блондинчиком, бо я серед них наймолодшіший. У їхньому віці, сподіваюся, займатимуся чимось ліпшенним".

"Се не хлопчики з церковного хору" -- уже не уперше Сіменон мовить таку фразу.

Телефонний співрозмовця Меґре: "А от я з чотирнадцяти років не був щасливим ніколи -- ані дня, ані години, ані хвилини".

Слідчий Пуаре: "промовив се з легким осміхом, хоча у душі геть не осміхався".

ТЮРМА. Роман 1967 року.

МЕҐРЕ І ПАН ШАРЛЬ. Роман 1972 року. Слабонько.

І УСЕ ТАКИ ГОРІШНИК ЗЕЛЕНІЄ. Роман 1967 року.

Присвячено дохторю Самуелю Крюшо, другові.

Спомини? Мемуари? Автобіографія? Щось таке.

"Мені начебто кинули у лице моє минуле, і я одчув, же земля у мене тікає з-під ніг", "Я навіть чую шурхіт сірника", "я потратив значну частину свого життя, аби оточити себе предметами, кі мені са подобают, і од сього одчував, та і тепер ще одчуваю, неймовірну радість", "і ніхто ніколи не одчував самоти", "А що зміниться після моєї смерти?", "більшість людей до того ж одтручують одне одне, аби рухатися по життю ще май борше", "Я повідомив їй, же полишив 5 тисяч долярів у конторі шпиталю, і вона прошепотіла: -- На похорон?", "-І вона буде жити нормальним життям? -- Вона буде жити", "Неуже мені так само брехатимуть із такою ж безпосередністю? І я так само інятиму віри", "Хіба жінок обирають за уміння вести бесіду? Зате вона мала те, же я поціновую понад усе: життєрадісність а рівний настрій. Прокидаючися чи лягаючи у люлю, вона завше була веселою. Для неї не існувало ніякої важкоти буття, вона приймала своє життя таким, яким воно було направду", до жони: "ми ж не тільки коханці, але і друзі. Коханці пощезли, так як і шлюб. А друзі си полишили", "-- Чому ти перестав літати? Я не знаю ні одного летуна з моєї ескадрильї, кий би продовжував літати по війні. Мабуть, нам ще на тій війні се остобридло", "Я усе ходжу а ходжу. І думаю. Вельми багато думаю. Забуваю дивитися на людей, але ж я обіцяв собі на них са дивити. Щоправда, у мене є неприємне ураження, же більшість облич сірі а невиразні. Люди ідуть уперед, а очі у них порожні", "заперечення, кі нич не варті", "-- сучасного мистецтва. -- Сучасного кому?", "я жив уже иншим життям", "Життя збіднюєсь. Се невідворотно, проте кожен раз, коли із неї викреслюється якейся слово, коли мені щойся забороняють, стає троха сумно","теперішня молодь мало чим одріжняєсь од молоди наших часів: ті ж інстинткти, ті ж надії, та ж одраза до деяких речей. Ріжниця у тім, же нам  не дозволялося се висловлювати", "ми ідемо з життя, дізнавшися про нього зовсім небагато", "Життя було у мені, і воно не зводилося до бажання полишити на землі хоч би щось після себе", "Легка зупа. Півголуба", "щонайбільше у неї постарів рот", "-- долю людини не мона змінити. -- Ти же змінив мою", "листи професійних випрохасьок, кі не тямлять, же при певному досвіді їх мона спізнати з їхніх перших рядків", "Моя адресна книжка нагадує кладовище", "село завше лякало мене. Там природа постає  ув усій своїй жорстокости, з вітрами, грозами, повенями а зсувами. Навіть польові квіти, та і трава, там нагадують цвіль. І поряд із кожним селом -- кладовище", "Я заходжу до хати і чую крик дитяти".

Підсумовуючи: я одкрив собі сего письмака через роман КІТ у польському перекладі -- у подивунку -- як? Як можна так добре, щільно, стильно, просто, діалоґічно, ніжно, жорстко, психольоґічно точно, духовно піднесено, радісно, світло, свіжо, мудро ....писати?

Любов до Сіменона змусила мене перечитати двадцять томів го писань по московському.

І я не розчарований.

Навпаки.

Трупи, розслідування, хто убив? -- усе отсе не має ніякого значення. Для нього. І для читача теж. Основне -- глибина буття живої несуєтної людини, її досвід, її радощі а страждання, її тимчасовість у вічности.

Про кращі твори і могутніх героїв сього письмака хочеться мовити його ж образом  ПОЗОЛОЧЕНІ СОНЦЕМ.

Дуже хочу, аби Жорж Сіменон на повну свою художню силу зазвучав українською. Він того вартий. Та і ми з вами, дорогі українці, варті сього не менше за нього.