Книжка поезій Павла Коробчука ДИНОЗАВР побачила світ у видавництві Слабіка 2011 року (ще до війни з московитами, ще при Януковичу) -- і вельми ошатно. Овальний корінець, стончка у якости закладки, кольорова обкладинка з матовою припресовкою. Чудові ілюстрації Марисі Рудської. Наклад, щоправда, не указано, що дивно.

Та менше з тим.

ЛІХТЕНШТЕЙН. Вельми штивно. Гра мапами а з мапами. Натяк на любов. А мо і її спроба.

Є удалі рядки а образи  у геть нездалих віршах "А без сієї впертої юрби Що б ти робив?", "вібруючі кахлі", "пару зустрічають за дівчиною, а проводжають за хлопцем", "промовляти потоки думок", "дехто спивається тільки для того, щоб не звучати хором", "повнолітні слова".

НАШІ СУХОЖИЛЛЯ -- КІЛЬКА СТЕБЕЛ. Особливо вартісно виглядає отсе: "я дивився тобі услід і мені здавалося, же я розумів: якщо під тобою проламається лід, то далі ти крокуватимеш по землі".

РЕЖИСЕРСЬКІ БАЙСТРЮКИ. Тут -- майже сентенції, хоча і підступні: "діти, котрі мають повагу до книг, аби їх не читати", "Се твої діти: доньки обрізаних і чорних, як коси, членів".

Вірш СКРОМНИЙ ПРАЦІВНИК СПЕЦПІДРОЗДІЛУ дивно однобокий а одновимірний. Монолог-самохизування нич не дає мистецтву. І як тут не згадати повнокровний, сильний, вартісний монолог беркутівця Андрія Чабана у фільмі Андрія Шевченка ОБЛИЧЧЯ ПРОТЕСТУ, кий мовить: "Я робив чесно свою роботу, я виконував наказ. Якщо вони герої, то я тоді -- хто?" Документалка переграла художній твір. І се не є добре для автора художнього твору.

ЗЙОМНІ КВАРТИРИ ЗАВЖДИ СЛАБШІ ЗА СПОМИНИ. Файна версета.

У СПОСТЕРЕЖЕННІ ЗА КОРІННЯМ ПРОСТОРУ хіба "Нігті з'являються нізвідки" вартий читачевої уваги.

"заматрьошений у себе" -- якийся дивний московитський треш. На...зачємь? Так само московизм "смута". Так само московизм "похоронити".

Чимало у книжці ДИНОЗАВР художнього несмаку -- аж до огиди: "я розкривав її сідниці, ніби розламував свіжий хліб", "час, се ріка, якій ти змінюєш памперси". Туалетна риторика пасує виходку, а не поезії.

ТАКСИСТ. Симпатишна історія.

ПРОНИКАЮЧІ РУШНИЦІ. Чудово.

БОГ ВИТТЯ. Вивершуєсь десь після "але лонами". Далі -- руда, балаканина.

БОМЖІ НА ЦВИНТАРІ. Повна хуєта опріч сього шедевру поезії: "учора сидів на Лук'янівському цвинтарі і навпроти мене хтось сидів на Лук'янівському цвинтарі і сидів непомітно і сам себе не помічав у насправді відсутньому натовпі таких же непомітних і спостерігав чи його ніхто не помічає". Таїна, неоднозначчя, багатозначчя, настрій, загадка, матеріял читечеві для домислення а дотворення. Усе, що далі -- лайна варте, галіма публіцистика, же личить районній ґазеті на останній шпальті у кутичку.

НЕ тішить і авторська глухота: ТЕ ЩО, ПО ПІдВАЛАХ, ПО ПАлаті.

КОЛИ ТИ ШУКАЛА СВОГО КОХАНОГО. Добре а психологічно точно.

ЖОВТОБЛАКИТНІ ВУСТА -- поглиблення огидного випаду нобеліянта Йозі Бродского на Україну, на українську націю. Не тямлю, навіщо українцеви з Луцька срати собі на голову і розмащувати по лицю? Ув иншому вірші :"Бив на фестивалі мужика у вишиванці". Мужик -- се такий тупий московизм, же до вишиванки геть не пасує. А бив, бо у вишиванці -- се війна зі своїм неусвідомленим українством. Се, напрежаль, чи не основна відміта сего дивного покоління літературних мажорів: то саме маєме у прозі Олександера Михеда а у поезії Олега Коцарєва, Ігора Мітрова та инших. Олег Романенко називає се коц-модернізмом.

"про пізнання друга у ліжку не знаю". А чого ж? Се як тароторка у Артема Чеха -- мовлялечки, я гетеросексуальний кент -- навіть у біографії се пише. Трохи далі знову ся ж тема: "у трубці вона упізнає голос рідного брата, же вимагає аналу".

ПОДРУГА ВІЛ-ІНФІКОВАНОГО. Добре, особливо завершення вірша.

ТРЕШ НЕ ВИ ТРЕШ. Добре, але замість "нас" останнім словом у вірші так і проситься "тебе".

ЛЮДИ. СЕРГІЙ. Спроба оповісти цікаву історію -- з героєм -- проте понадто балаканини зводить сю спробу на пси. "семикрилими матюками" -- файно.

Я=ПІД'ЇЗД. Спроба поезії, але чогось посутнього -- вартісного-- бракує.

СТУДЕНТКА І РЕЦИДИВІСТ. Спроба історії, але тільки спроба.

НЕРОЗСТРІЛЯНЕ ВИРОДЖЕННЯ. Спроба не тямлю чого. Се таке -- для читання у вузькому колі на його -- кола -- ржаки. Єдине, з чим не годен погодитися -- "Скиба -- алкоголік". Скиба хворий з дитини, алкоголь з його хворобою не вельми сумісний. А поет безперечно сильний а неповторний -- своєю художньою а безперечно стихією.

ВИДИХ ПРО СОРОЧКУ КОЛЬОРУ ГОКУ. Се уже не спроба а сама поезія -- стихія, художність, краса, емційна насиченість, непоквапність вимислення із себе. Ось на такому високому рівни художности і варто автору закріпитися. Пора.

Поряд з сим СТАРІСТЬ?! -- просто тупа балаканина, а СОЦІЯЛЬНА ЗАТРЕБУВАНІСТЬ ПОЕТА балаканина ні про що. Там поезія і не ночувала.

ВІРШ НІ ПРО ЩО -- та ото ж. Їх більшість у сій ошатно мажорській книжці. Напрежаль.

 Отакі мої думки про сю книзю.