Не знаю, може б і звікував свій вік, не знаючи, що по­ряд живе великий поет, який зумів неповторно пов­торити високу радість справжньої поезії – у слові. Але лучився мені – цілком випадково – у сусіди на Шевченківських днях у Луганську поет Микола Шостак з Борисполя. Він прочитав на­пам’ять низку любовних віршів, а відтак, побачивши щире за­хоплення у моїх очах, назвав ім’я автора: Петро Засенко.

Петро Засенко народився 5 червня 1936-го року у селі Любарцях на Київщині. По закінченні філологічного факульте­ту Київського університету імени Тараса Шевченка працював на видавничій роботі. Зараз – у журналі КИЇВ. Видавши у шістде­сятих роках три книжки віршів і один мандрівничий нарис, та­лановитий поет випав з літературного колообігу – на довгі сім­надцять років. Після “Вибраного” у вісімдесят шостому – знову тринадцятирічне мовчання. Що ж такого зробив не так Петро Засенко, що його яко поета належно не поціновано і досі?

Перша книжка лірики “Зірниця” засвідчила – в літерату­ру прийшов поет, великий патріот рідного краю – Київщини – і талановитий послідовник маминих пісень та поетичних попередників.

Попри колгоспно-виробничі поезії, напоєні ленін­сько-комсомольським задором, у “Зірниці” бачимо ритм висо­кохудожньої лірики, яка цілком уписується у поетичну естети­ку шістдесятих і разом з тим осібна а неповторна.

Образ матері – наскрізний у творчості поета. А починаєть­ся він із “Казок”, де “А я такий маленький чоловічок На квіт­ці маку радісний сиджу”. Є у першій книжці поета і пастель­

ний вірш “Надвечір’я”, і прихильні рядки, присвячені Арсенові Іщуку, і пристрастна любовна лірика (“Гадав я: все забуду сти­ха”, “Скільки цвіту розсипано долі”, “Сміюсь і плачу мов дитя”).

Але  се тільки початок, зав’язь, що у наступних книжках дасть красномовні і безперечно вартісні плоди.

Другу збірку названо звукописно-рвійно – “На ярмарку вітрів”. ся рвійність і нестримний ритм заполоняють з першого рядка книжки. До ритму долучається незвичне слово, яке автор вишукує у київській говірці, якої ми достеменно і не знаємо, якщо говорити щиро а по правді: “Вмочає день окрайці теплі В медяний сонячний настій, Чарки налиті тонкостеблі Із дзво­ном ставляє на стіл”. Оце “ставляє” творить дивовижу, після якої двовірш “І радо так – Сльоза народна Потроху входить в береги” монументально вивершується у фіналі.

У вірші “Вона” знову матір, але як: “Вона прокидається рано. Ще гімну Не чує держава ранковий мажор (…) Ще сплять у столицях велично міністри… Вже й піч протопила, Прибрала житло, Сипнула за хатою з попелом іскри – І наче від того сві­тать почало. А небо високе, А день величезний, А в неї роботи на тисячі літ, Над нею літак прогуркоче і щезне…”. Матір і у вірші “Пісня моєї матері” та у инших творах.

У любовній ліриці, яка не позбавлена штивного але смі­ливого еротизму, читач спостереже і химерні образи (“Сидять коти на призьбах, наче маги, Із місяцями жовтими в очах”), і образи земні (“Сонна осінь виходить з човна”, “Ти цілунком лі­сів не буди”, “Війне тюльпаном юного лиця”). Та найнесподівані­шим і нестримносміливим є “Сон-трава”. Дозволю собі трива­лу цитату з сього боже-вільного вірша :“…Приходив він. А ти давно вже спала, Блакитний сон під віями сховавши… Дививсь на квіти на столі в горщечку, Старечо довго і настійно думав: “Невже і нині квіти розквітають?”Між нами ж – довгі кіломе­три ночі Лежали тихо. Нам обом з тобою Все снилися одні і ті ж картини, Як рвали сон-траву у прохолоднім лісі, І біля кожної синіючої квітки Ми цілувалися, А квітів було море…”

Вершинною для Петра Засенка стала книжка “Князівство трав”. Звільнившись від радянської потерухи поет сягає глиби­

ни людського і висоти рідного (“Зеленіє слово трави”, “Мій лі­так”, “Час відстань краде” тощо).

Поема “Країна матері” – про рідну матір і матір-природу, які невичерпні у своїй приземленій красі. Саме у сій поемі ав­тор звертається до себе і до читача з проханням “І неповторно повторіть себе”. Образ матері красномовний і у вірші “З ди­тячої уяви” :“Скрипіли нишком образи, Боги боялись розмовля­ти – В лабораторній тиші хати Матуся била гарбузи. І ми із братом з-за лози Боялись навіть виглядати. Щоб не наклика­ти грози, Стелилися в соломі спати. Під крила всунувши носи, Качата стихли край загати…”

Хвилює автора і тема поета, і вирішує її він не зовсім звич­но – “То все пусте, то все забава, Шурум-бурум – нічим не біль­ше. Аж поки кров – червона слава – З грудей не вибризне у вірші” (“Поетові”), “Веселий пастуший бог (…) Розцвів на межі епох, А межі тоді орали” (“Єсєнін”).

“А ми зовсім не у світлиці світу…” – ся гірка фраза може бути епіґрафом і до сьогоднішнього дня українського суспіль­ства, хоча адресувалася радянському. Після неї уже некоромоль­но сприймається здоровий еротизм у вірші “Дідугани”. Сей еротизм як одвічний двигун продовження роду, здоров’я нації, її душі і тіла.

У “Весняному” – дивовижної сили громадянський мо­тив:“А сонця біле покотьоло Примерзло в неба на щоці. І хтось на луг, і ліс , і поле Шматує білі папірці. У січня влада пересіч­на, Тож він свою докаже мить! І зел держава героїчна Вся під паперами мовчить. Мороз вітрам накаже видуть Із трав зеле­ну їхню суть… А трави полчищами вийдуть, Зелену воду поне­суть. І піде криги розтавання, І небо викотить громи… Ще день – і вибухне повстання В лихій імперії зими.”

У вірші, що дав назву книжці – автор мислить природу як людську суспільність і намагається показати спільне між ними. І се спільне не завжди у рожевих тонах.

Фінал “Гей, доленько” за своєю силою нагадує фінал філь­му “Пропала грамота” Бориса Івченка: “Селюченя устало на світанні, Іде в поля, За обрій загляда… Над Альтою у пояс у тумані Гуляє світлий наш Сковорода.”

Петро Засенко бачить, як “Десь, кудись там бігли білі коні. Десь там хтось там випав із сідла.”, як “Корови п’ють зелене пиво трав”, як “дядько слуха, як їдять народи Його хліби по всіх материках. Він випиває слави повну склянку Терпкої, хлібороб­ської – до дна”.

У “Вечірньому” – розгомін діточої безпосередности, ди­тинности поетової душі (“Кучерявий травень-вечір Крочив ти­хою стопою, Гнав корови до малечі, Сам ішов до водопою ”).

У “Звичайному” і “Проводах” Петро Засенко досягає того одвічного спокою, що пасує при добрій згадці про тих, же ві­дійшли. Пам’ять у Засенка невіддільна від рідного, свого:“Бузок зацвів – густий і синій видих – Земля вві сні зітхнула на межі… Я дома знов. І знов душею витих, Хоч сійте мак у мене у душі.”

Та найкоромольнішим, як на мене, було твердження пое­та:“Коли ні спокою, ні битви, Поет, мов птах, за небом тужить.”

На превеликий жаль, сі слова Петра Засенка стали про­рочими для нього самого – десятиріччя неспокою і мовчання, аж до недолугого вибраного у вісімдесят шостому. Недолуге, бо нема у ньому написаного за роки мовчання, якщо не рахувати низку цікавих віршів (“Я їду в Київ”, “А рік новий”, “Мамо – віку ти мій” тощо).

Підсумовуючи сказане про Петра Засенка, дозволю собі за­уважити –не цінуємо наших першорядних поетів – належно не поціновані пішли від нас Василь Швець а Михайло Клименко, живуть серед нас належно не поціновані Андрій М’ястківський та Михайло Ігнатенко. На жаль, Петро Засенко також належно не поцінований. А чому? Невже не можемо сказати йому при житті, що він великий поет? Невже?

19 листопада 1999. м. Київ.