ОСІННІ ПСИ КАРПАТ

Василь Герасим’юк як поет – щасливий. Він прийшов раз і на­завше ув українську культуру зі своїм характером стилю і стилем характеру, прийшов, щоби бути поетом.

Він народився 18-го серпня 1956-го року у Караґанді, куди вислано було батьків. Дитинство минуло у Карпатах. Згодом – Київський університет імені Тараса Шевченка, редакторство у комсомольському видавництві, робота на радіо.

Початок вісімдесятих ознаменувався приходом у поезію ґенерації молодих – Іван Малкович, Ігор  Римарук, Юрій  Буряк, Світлана  Короненко, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран... Герасим’юк був серед них. Ув обоймі. З часом обойма утратила актуальність, а от Герасим’юк залишився, кожною своєю наступною книгою засвідчуючи свою невипад­ковість у літературі.

Перша книжка Герасим’юка побачила світ у тому ж комсо­мольському видавництві, проте «Смереки» – се мінімум комсо­мольського гарту, вимушені нюанси, які не псують основного – поезію Карпат. Молодий поет із самого початку ставить собі високу планку:“Я хочу писати ці вірші так, як розвиваються буки, як стоять смереки.”

Органічність, природність вислову – основна риса поезій Герасим’юка. Пластика переходу слів і словосполучень з чоти­ривірша у чотиривірш (яку знаємо ще у Шевченка) творить са­мобутню структуру віршування, яка дозволяє автору передати найтонші нюанси у відтворенні настрою та у створенні свого художнього світу.

Герасим’юк у першій своїй книжці передає пластику коли­сання колиски (у однойменному вірші), робить цікаві художні

відкриття у низці творів – «Аркуш льоду», «Весілля», «Незрима тінь» (1, 2, 4, 5, 7, 9, 11), «Жолоб», управно наслідує стрій на­родної пісні: “не одну нічку на черешні ночувала на розквітлій – непомітна”

У «Смереках» з’являється мотив, якого від Герасим’юка ні­хто не чекав – деідеалізація Карпат. Поряд з пейзажами, атри­бутами гір і полонини, маємо вірші «На весіллі», «Ватаг», «Запалили діда», де Карпати постають дещо инші, нетуристич­ні. Як виявляється, тут теж живуть звичайні люди, і їхня людя­ність не тільки у ніжності, але й у жорстокості теж. Читач може фізично відчути жах від картини з’їденого хлопчиком коров’я­чого коржа... Такий натуралізм уражає, бо дає можливість від­чути фактуру слова, його глибинний підтекст.

У першій книжці усе тільки намічено – пунктиром. У «Потоках» голос поета стає упевненим, а очі бачать більше а глибше. Тема потоку пронизує усю книжку. Знак чистоти і про­зорого світла – як першоджерело поезії: “і коси над потоком – то не вірші й не музика. А губи і гриби... Підпухнуть...”

Гриби і губи – природа у людині, людина у природі – се світ буття, у якому Герасим’юк шукає непрості істини. Він зауважує, як «Виходили до вітру і чули як у потоках діти плакали», як «Чита «Мойсея» геній в Коломиї, а син перегортає сторінки», “Учиться спати ягня. Учиться вовк завивати.Шастають звірі кругом, Сині, немовби у снах.”

Герасим’юк намагається витворити міт (вірш «Ахіллесова п’ята»), проте то є важко, бо «Прадіда знають, а хто скаже про його тата?» А от симфонія таки виходить – «Оглядаючись» – правдива вербальна симфонія, звуки у ній переливаються з рядка у рядок, як вода у потоці.

Від симфонії – до пісні-приповісті один крок: «На тому боці осінь, Анно. Одною рукою одну сорочку переш на пото­ці.» Здається, спокійний голос, розважність у слові – харак­тер Герасим’юка. Проте раптом звідкися зринає вітер нестри­му: “Обдурять – заболить. І краще видно. Образять або зра­дять – запече. По всякому було тобі – а стидно бувало?– Раз... давним-давно. А ще? А вчора? Нині? Завтра теж не буде. У кабі­неті, в натовпі, в гаю в собі зречись ґонорної паскуди, обмивши стидом голову свою.”

І уже після сього – «Я у лісі ховав лице» – але далі – «Ти зна­єш ким я став...» – мотив нещасної, нерозділеної любови. Саме така любов у культурі є продуктивна, бо дає світові справжні шедеври.

Завершуються «Потоки» мотивом творчости. Про вір­ші Василь Герасим’юк мовить:“Та не шкода навіть дорогих. Найдорожче те, що їх єднало.”

А єднала їх молодість, якій скласти справжню ціну най­важче, хоча: “Це не провал. Ти не поет поразки. Це юність до­горіла як свіча.”

Виплодом зрілости стала наступна книжка «Космацький узір». Попри численні передруки з попередніх збірок, тут з’яв­ляються «Осінні пси Карпат», де автор каже: «Іду – немов тра­ву чиюсь толочу». В иншому творі – ритм, експресія: “ З обійм чужих мов вирваний із плоті, – Летиш, падеш крізь морок, а на­споді гуркоче поїзд, пахне молоком.”

Масними мазками малює автор у віршах «26.04.89» та «Я терпів...» –тепер се його стиль. Рветься у невідоме, хоче збагну­ти сутність світу, світла а тьми.

Книжка «Діти трепети» – вершина. Герасим’юк знайшов у сій книжці глибину теми – життя і смерть, совість і правду при­роди: “Вже я знаю про себе ту правду, яку я хотів. Я знаю ту правду, що врешті подібна на правду.”

У вірші «Невже...» автор твердо говорить усім: «Подивись, що творять пророки». Що робити поетові у час продажний, в час неуситимий? Ось відповідь: “ Ще кажуть: світ спасе кра­са, Мій брате-пташе, й розгорне ангел небеса і ми майнемо в не­беса(Туди, де наше).

Наше – у церкві, до якої мати заходить жінкою, а виходить дівчинкою (метаморфоза зміщених площин – часу і простору), у двох посланнях душевнохворого («Страх ваш я збагнув тоді, коли мовчав, а ви говорили»), у хлопчикові, що цоркотить і грає, бо «одна на всіх на ньому сардачина, Яку ніхто не може одяг­ти», у гірких, але чесних істинах (найбіліша сорочка на мер­твому тілі, полонина звикла бути химерою), і у вірші «Ми на камінь...», де геройство і зрада – поряд. Се усе наше. Се все ми. Герасим’юк жорстокий – до усіх, та до себе найперше. Епос міту «Пси Юрія-Змієборця» («І ми зимували так, як зимують вода і вогонь») за визнанням самого автора – та планка, яку він сам собі поставив. Вона дійсно висока, ся планка. І тримати її може тільки упевнений у собі автор:“Є ти. І тільки ти. І доки ти – оці кущі, потовчені і голі в своє важке волосся заплети.”

На сій вагомій ноті завершимо наші хаотичні роздуми про осінні пси Карпат Василя Герасим’юка. А продовження буде. Згодом.

1 березня 1998р. м. Київ.

ТРИ ПОТОКИ МІСЯШНОГО СВІТЛА

Ігор Римарук прийшов ув українську поезію давно. Його упевнені кроки твердо відлунювали у часописах і кри­тичних розправах – час був такий, він сприяв.

Ігор Римарук народився 1958-го року на Хмельниччині у родині учителів. По закінченні факультету журналістики Київського університету імени Тараса Шевченка працював у ви­давництві “Молодь”. Зараз – у журналі “Сучасність ” і у видав­ництві “Дніпро”.

На його першу книжку “Висока вода” у пресі з’явилося близько десяти рецензій. Ріжні погляди і підходи критиків, про­те усі вони сходилися ув одному – Римарук поет неперебутній і від нього слід чекати нового поетичного слова.

Чи виправдав Ігор сі надії?

1. Ковток високої води.

Римарук прийшов навально і самовпевнено. Несучи у собі досвід української поезії – мордованої і терзаної не раз – він насмілився продовжити її часоплин на якісно новому рівні – і йому се удалося.

Програмні вірші, що стосуються ідентифікації поета зі своїм поколінням, ставлять високу планку – “Дай, доле, нам високої води”. І ся планка не тільки художня, але й моральна. Автор відчуває відповідальність за усе, що було до нього у сій країні і у сій культурі. (“Ти ж – повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив”). Цікавим прийомом є розмова з собою, але відсто­ронено – автор (а разом з ним і ліричний герой) звертається до себе, як до стороннього. І се роздвоєння доволі красномовне – “Трави розсунь! – хай зігріється, хто не дожив. Води розсунь! Не руками – губами: на водах відблиски ранніх ракет і свячених но­жів”, “Вже не розгледіти рук – пальці влилися в живицю”, “…і – нікого ніде… Лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метро, заще­мили рукав”, “Ми сліди на воді замели. Вічні трави без нас поко­сили. І шугає, мов зірка, з імли жовте око нечистої сили” – поет сягає поетичним зором углиб своєї духовної історії. Образи за­морської птахи, що висиджує у скляному гнізді камінь та по­рятунку у чужих човнах – гіркота від вічної української непри­каяности у розламах сторіч. Апотеозом сієї гіркоти є “Політ Гоголя”: “Золота середина солодка і звабна, як диня, а по цій се­редині шмагають солоні дощі… Середина ріки, середина, іще се­редина – де ж той берег, щоб звити нарешті гніздо для душі?” І фінал – як світло в очі, як одкровення: “І пролинула тінь. І поз­бавив ума водяного обгорілий листок, що упав в середину ріки”.

Поетична палітра Римарука сповнена звукопису, непо­квапного ритму і багатства метафор (“Двосічний промінь золо­тисто сяйнув, ударив напрямки і, перетнувши нить ріки, роз­сипав місто, як намисто”, “…в забитому роті вікна…”, “Лице лежить, мов камінь у воді…”, “…сидять опеньки над горнятами роси…”, “…мед і терпке молоко під твоїм язиком!”).

Автор “Високої води” переймається своїм призначенням у світі, дошукується першопричини своїх творчих шукань і ося­янь (“…бо вколеш душу – а розколеш слово і онімієш – вільний, як ріка…”, “Зміліло зелене повітря. На споді – луска візерунків, уламки пісень… Вже пальці покраяні ними. І годі.”, “…чом же я бачу в лісі осіннім білу сорочку вишиту синім…”, “Як, питаєте, гра? Як на мене – це зовсім не гра, це – таке, ніби повз, а затим полетів! Це навала! Це як бігти босоніж у першій траві за село! Це, мов спогад, болить… Пам’ятаю, як батька ховали – я залед­ве поспів з літака… а якраз зацвіло, і над ямою вишні цвіли…”) І Римарук не просто говорить про творення нового, він його творить, і творить так, що читач може сміливо “… забути вічне протиріччя між словником і почуттям…”

Є у книжці короткий вірш, у якому Римарук досягнув сплаву думки і почуття, образу і внутрішньої стихії слова і в  якому накреслив свою поетичну перспективу: “Може, так би невидимо й жив, та котроїсь липневої ночі впала зірка з висо­ких верхів у дитячі незамкнені очі пропекла борозну межи брів і засіяла пам’ять золою…Затулитись од неї хотів – та долоня була замалою.”

2. Упродовж снігопаду.

Задивленість у минуле, розпочате у попередній книж­ці, набирає своєї сили і гостроти, – гостроти у національно­му: “Щоб час не плив крізь пальці… щоб за нами раптовий ви­бух не підмів столи… щоб ми під вогняними небесами, немов під Берестечком, не лягли”, “У місті замовлянь і мук твоїх коли­шніх повечоріє сніг – і з’являться з імли і той, що був хрущем і жив колись на вишнях, і той, кого в чужій сорочці погребли”. Виходячи з такого розуміння минулого, Римарук будує світо­бачення свого покоління: “Важко йти? – та ж не викинеш, ніби з бесаг зайвий мотлох, ці дальні кути, ці видіння, зашиті в ста­рих небесах, як у шапці таємні листи…”, “Ця пісня “ні весела ні сумна” –омиє ще котресь із поколінь? Вони прийдуть у тишу боязку і, може, вгледять у проломах стін легкі сліди на мокрому піску, вузькі очеретинки наших спин…”, “Йдем по хмиз – мож­ливо, розігрієм сургучеві темні небеса…”, “Ти прийшов до нічної ріки. Ти ще віриш у води незмінні, в добру силу, – й тобі невтям­ки, звідки падають тіні.”

У книжці є чимало гарних віршів, але вони зливаються у єдиний потік, формуючи сим добротний середній рівень у творчості поета. Самоназва “Упродовж снігопаду” досить чіт­ко відбиває сей стан.

На сьому тлі другий вірш “Триптиху” сприймається як од­кровення :“Пісню завели – та не твою. Ти в кутку принишк, немов дитина.В цьому домі –в білому раю –навіть пісня мер­тва,як латина…Душно між рум’яних душ…А все ж їхні щирі усмішки –мов лати.І бездомну руку не зведеш добрі душі ці пошрамувати.”

Але одкровень не може бути багато і у сьому найвища ху­дожня справедливість.

3. Сніг у нічних голосах.

У третій книжці Ігор Римарук торує шлях далі у пошуках свіжого і нового.

І се свіже і нове у нього є – “Один”, “Оком, чи словом, чи співом…”, “Старим обрусом…” та инші. Проте є і чимало публі­цистики, і навіть самопародія. Римарук начеб на роздоріжжі.

Наступна книжка “Діва Обида” ставить усе на свої місця – автор вибирає Поезію як плід художности і утілення краси. Нові твори справді “…стоять – як форелі в потоках”, але не дисонують з давніми, а вивершують і доповнюють їх.

Поет є. Поет відбувся. І се головне.

Весна, 2000. м. Київ.