ОСІННІ ПСИ КАРПАТ
Василь Герасим’юк як поет – щасливий. Він прийшов раз і назавше ув українську культуру зі своїм характером стилю і стилем характеру, прийшов, щоби бути поетом.
Він народився 18-го серпня 1956-го року у Караґанді, куди вислано було батьків. Дитинство минуло у Карпатах. Згодом – Київський університет імені Тараса Шевченка, редакторство у комсомольському видавництві, робота на радіо.
Початок вісімдесятих ознаменувався приходом у поезію ґенерації молодих – Іван Малкович, Ігор Римарук, Юрій Буряк, Світлана Короненко, Наталка Білоцерківець, Людмила Таран... Герасим’юк був серед них. Ув обоймі. З часом обойма утратила актуальність, а от Герасим’юк залишився, кожною своєю наступною книгою засвідчуючи свою невипадковість у літературі.
Перша книжка Герасим’юка побачила світ у тому ж комсомольському видавництві, проте «Смереки» – се мінімум комсомольського гарту, вимушені нюанси, які не псують основного – поезію Карпат. Молодий поет із самого початку ставить собі високу планку:“Я хочу писати ці вірші так, як розвиваються буки, як стоять смереки.”
Органічність, природність вислову – основна риса поезій Герасим’юка. Пластика переходу слів і словосполучень з чотиривірша у чотиривірш (яку знаємо ще у Шевченка) творить самобутню структуру віршування, яка дозволяє автору передати найтонші нюанси у відтворенні настрою та у створенні свого художнього світу.
Герасим’юк у першій своїй книжці передає пластику колисання колиски (у однойменному вірші), робить цікаві художні
відкриття у низці творів – «Аркуш льоду», «Весілля», «Незрима тінь» (1, 2, 4, 5, 7, 9, 11), «Жолоб», управно наслідує стрій народної пісні: “не одну нічку на черешні ночувала на розквітлій – непомітна”
У «Смереках» з’являється мотив, якого від Герасим’юка ніхто не чекав – деідеалізація Карпат. Поряд з пейзажами, атрибутами гір і полонини, маємо вірші «На весіллі», «Ватаг», «Запалили діда», де Карпати постають дещо инші, нетуристичні. Як виявляється, тут теж живуть звичайні люди, і їхня людяність не тільки у ніжності, але й у жорстокості теж. Читач може фізично відчути жах від картини з’їденого хлопчиком коров’ячого коржа... Такий натуралізм уражає, бо дає можливість відчути фактуру слова, його глибинний підтекст.
У першій книжці усе тільки намічено – пунктиром. У «Потоках» голос поета стає упевненим, а очі бачать більше а глибше. Тема потоку пронизує усю книжку. Знак чистоти і прозорого світла – як першоджерело поезії: “і коси над потоком – то не вірші й не музика. А губи і гриби... Підпухнуть...”
Гриби і губи – природа у людині, людина у природі – се світ буття, у якому Герасим’юк шукає непрості істини. Він зауважує, як «Виходили до вітру і чули як у потоках діти плакали», як «Чита «Мойсея» геній в Коломиї, а син перегортає сторінки», “Учиться спати ягня. Учиться вовк завивати.Шастають звірі кругом, Сині, немовби у снах.”
Герасим’юк намагається витворити міт (вірш «Ахіллесова п’ята»), проте то є важко, бо «Прадіда знають, а хто скаже про його тата?» А от симфонія таки виходить – «Оглядаючись» – правдива вербальна симфонія, звуки у ній переливаються з рядка у рядок, як вода у потоці.
Від симфонії – до пісні-приповісті один крок: «На тому боці осінь, Анно. Одною рукою одну сорочку переш на потоці.» Здається, спокійний голос, розважність у слові – характер Герасим’юка. Проте раптом звідкися зринає вітер нестриму: “Обдурять – заболить. І краще видно. Образять або зрадять – запече. По всякому було тобі – а стидно бувало?– Раз... давним-давно. А ще? А вчора? Нині? Завтра теж не буде. У кабінеті, в натовпі, в гаю в собі зречись ґонорної паскуди, обмивши стидом голову свою.”
І уже після сього – «Я у лісі ховав лице» – але далі – «Ти знаєш ким я став...» – мотив нещасної, нерозділеної любови. Саме така любов у культурі є продуктивна, бо дає світові справжні шедеври.
Завершуються «Потоки» мотивом творчости. Про вірші Василь Герасим’юк мовить:“Та не шкода навіть дорогих. Найдорожче те, що їх єднало.”
А єднала їх молодість, якій скласти справжню ціну найважче, хоча: “Це не провал. Ти не поет поразки. Це юність догоріла як свіча.”
Виплодом зрілости стала наступна книжка «Космацький узір». Попри численні передруки з попередніх збірок, тут з’являються «Осінні пси Карпат», де автор каже: «Іду – немов траву чиюсь толочу». В иншому творі – ритм, експресія: “ З обійм чужих мов вирваний із плоті, – Летиш, падеш крізь морок, а насподі гуркоче поїзд, пахне молоком.”
Масними мазками малює автор у віршах «26.04.89» та «Я терпів...» –тепер се його стиль. Рветься у невідоме, хоче збагнути сутність світу, світла а тьми.
Книжка «Діти трепети» – вершина. Герасим’юк знайшов у сій книжці глибину теми – життя і смерть, совість і правду природи: “Вже я знаю про себе ту правду, яку я хотів. Я знаю ту правду, що врешті подібна на правду.”
У вірші «Невже...» автор твердо говорить усім: «Подивись, що творять пророки». Що робити поетові у час продажний, в час неуситимий? Ось відповідь: “ Ще кажуть: світ спасе краса, Мій брате-пташе, й розгорне ангел небеса і ми майнемо в небеса(Туди, де наше).
Наше – у церкві, до якої мати заходить жінкою, а виходить дівчинкою (метаморфоза зміщених площин – часу і простору), у двох посланнях душевнохворого («Страх ваш я збагнув тоді, коли мовчав, а ви говорили»), у хлопчикові, що цоркотить і грає, бо «одна на всіх на ньому сардачина, Яку ніхто не може одягти», у гірких, але чесних істинах (найбіліша сорочка на мертвому тілі, полонина звикла бути химерою), і у вірші «Ми на камінь...», де геройство і зрада – поряд. Се усе наше. Се все ми. Герасим’юк жорстокий – до усіх, та до себе найперше. Епос міту «Пси Юрія-Змієборця» («І ми зимували так, як зимують вода і вогонь») за визнанням самого автора – та планка, яку він сам собі поставив. Вона дійсно висока, ся планка. І тримати її може тільки упевнений у собі автор:“Є ти. І тільки ти. І доки ти – оці кущі, потовчені і голі в своє важке волосся заплети.”
На сій вагомій ноті завершимо наші хаотичні роздуми про осінні пси Карпат Василя Герасим’юка. А продовження буде. Згодом.
1 березня 1998р. м. Київ.
ТРИ ПОТОКИ МІСЯШНОГО СВІТЛА
Ігор Римарук прийшов ув українську поезію давно. Його упевнені кроки твердо відлунювали у часописах і критичних розправах – час був такий, він сприяв.
Ігор Римарук народився 1958-го року на Хмельниччині у родині учителів. По закінченні факультету журналістики Київського університету імени Тараса Шевченка працював у видавництві “Молодь”. Зараз – у журналі “Сучасність ” і у видавництві “Дніпро”.
На його першу книжку “Висока вода” у пресі з’явилося близько десяти рецензій. Ріжні погляди і підходи критиків, проте усі вони сходилися ув одному – Римарук поет неперебутній і від нього слід чекати нового поетичного слова.
Чи виправдав Ігор сі надії?
1. Ковток високої води.
Римарук прийшов навально і самовпевнено. Несучи у собі досвід української поезії – мордованої і терзаної не раз – він насмілився продовжити її часоплин на якісно новому рівні – і йому се удалося.
Програмні вірші, що стосуються ідентифікації поета зі своїм поколінням, ставлять високу планку – “Дай, доле, нам високої води”. І ся планка не тільки художня, але й моральна. Автор відчуває відповідальність за усе, що було до нього у сій країні і у сій культурі. (“Ти ж – повернувся. І тишу, як жбан, спорожнив”). Цікавим прийомом є розмова з собою, але відсторонено – автор (а разом з ним і ліричний герой) звертається до себе, як до стороннього. І се роздвоєння доволі красномовне – “Трави розсунь! – хай зігріється, хто не дожив. Води розсунь! Не руками – губами: на водах відблиски ранніх ракет і свячених ножів”, “Вже не розгледіти рук – пальці влилися в живицю”, “…і – нікого ніде… Лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метро, защемили рукав”, “Ми сліди на воді замели. Вічні трави без нас покосили. І шугає, мов зірка, з імли жовте око нечистої сили” – поет сягає поетичним зором углиб своєї духовної історії. Образи заморської птахи, що висиджує у скляному гнізді камінь та порятунку у чужих човнах – гіркота від вічної української неприкаяности у розламах сторіч. Апотеозом сієї гіркоти є “Політ Гоголя”: “Золота середина солодка і звабна, як диня, а по цій середині шмагають солоні дощі… Середина ріки, середина, іще середина – де ж той берег, щоб звити нарешті гніздо для душі?” І фінал – як світло в очі, як одкровення: “І пролинула тінь. І позбавив ума водяного обгорілий листок, що упав в середину ріки”.
Поетична палітра Римарука сповнена звукопису, непоквапного ритму і багатства метафор (“Двосічний промінь золотисто сяйнув, ударив напрямки і, перетнувши нить ріки, розсипав місто, як намисто”, “…в забитому роті вікна…”, “Лице лежить, мов камінь у воді…”, “…сидять опеньки над горнятами роси…”, “…мед і терпке молоко під твоїм язиком!”).
Автор “Високої води” переймається своїм призначенням у світі, дошукується першопричини своїх творчих шукань і осяянь (“…бо вколеш душу – а розколеш слово і онімієш – вільний, як ріка…”, “Зміліло зелене повітря. На споді – луска візерунків, уламки пісень… Вже пальці покраяні ними. І годі.”, “…чом же я бачу в лісі осіннім білу сорочку вишиту синім…”, “Як, питаєте, гра? Як на мене – це зовсім не гра, це – таке, ніби повз, а затим полетів! Це навала! Це як бігти босоніж у першій траві за село! Це, мов спогад, болить… Пам’ятаю, як батька ховали – я заледве поспів з літака… а якраз зацвіло, і над ямою вишні цвіли…”) І Римарук не просто говорить про творення нового, він його творить, і творить так, що читач може сміливо “… забути вічне протиріччя між словником і почуттям…”
Є у книжці короткий вірш, у якому Римарук досягнув сплаву думки і почуття, образу і внутрішньої стихії слова і в якому накреслив свою поетичну перспективу: “Може, так би невидимо й жив, та котроїсь липневої ночі впала зірка з високих верхів у дитячі незамкнені очі пропекла борозну межи брів і засіяла пам’ять золою…Затулитись од неї хотів – та долоня була замалою.”
2. Упродовж снігопаду.
Задивленість у минуле, розпочате у попередній книжці, набирає своєї сили і гостроти, – гостроти у національному: “Щоб час не плив крізь пальці… щоб за нами раптовий вибух не підмів столи… щоб ми під вогняними небесами, немов під Берестечком, не лягли”, “У місті замовлянь і мук твоїх колишніх повечоріє сніг – і з’являться з імли і той, що був хрущем і жив колись на вишнях, і той, кого в чужій сорочці погребли”. Виходячи з такого розуміння минулого, Римарук будує світобачення свого покоління: “Важко йти? – та ж не викинеш, ніби з бесаг зайвий мотлох, ці дальні кути, ці видіння, зашиті в старих небесах, як у шапці таємні листи…”, “Ця пісня “ні весела ні сумна” –омиє ще котресь із поколінь? Вони прийдуть у тишу боязку і, може, вгледять у проломах стін легкі сліди на мокрому піску, вузькі очеретинки наших спин…”, “Йдем по хмиз – можливо, розігрієм сургучеві темні небеса…”, “Ти прийшов до нічної ріки. Ти ще віриш у води незмінні, в добру силу, – й тобі невтямки, звідки падають тіні.”
У книжці є чимало гарних віршів, але вони зливаються у єдиний потік, формуючи сим добротний середній рівень у творчості поета. Самоназва “Упродовж снігопаду” досить чітко відбиває сей стан.
На сьому тлі другий вірш “Триптиху” сприймається як одкровення :“Пісню завели – та не твою. Ти в кутку принишк, немов дитина.В цьому домі –в білому раю –навіть пісня мертва,як латина…Душно між рум’яних душ…А все ж їхні щирі усмішки –мов лати.І бездомну руку не зведеш добрі душі ці пошрамувати.”
Але одкровень не може бути багато і у сьому найвища художня справедливість.
3. Сніг у нічних голосах.
У третій книжці Ігор Римарук торує шлях далі у пошуках свіжого і нового.
І се свіже і нове у нього є – “Один”, “Оком, чи словом, чи співом…”, “Старим обрусом…” та инші. Проте є і чимало публіцистики, і навіть самопародія. Римарук начеб на роздоріжжі.
Наступна книжка “Діва Обида” ставить усе на свої місця – автор вибирає Поезію як плід художности і утілення краси. Нові твори справді “…стоять – як форелі в потоках”, але не дисонують з давніми, а вивершують і доповнюють їх.
Поет є. Поет відбувся. І се головне.
Весна, 2000. м. Київ.
Малярство Давида БУРЛЮКА