Письменник Олександр Гижа прислав мені два романи. Хоч у телефон говорив про один. І це дуже добре. Бо знаю автора давно, завжди називав Сашком, та з двотисячних втратив з ним зв"язок, і останньою була зустріч біля Сковороди, на Подолі.

Ходили чутки, що Олександр Романович потонув у богошуканні та заснував якусь Церкву. Я збирався про це дізнатися з перших вуст. Бо чутки завжди мають два джерела: добрих людей та спецслужби. Однак ми проговорили тоді зовсім про інше. Інформаційне суспільство відрізняється від совєцького тоталітарного. Чим, цікаво? Потужнішим насиллям над людиною.

У Фейсбуці моє життя місцевим цереу й кагебе здасться кухонним меню. Суцільні борщі, голубці, салати, млинці... Ні відгуків, як раніше, про політику, економіку, насильство " братання" або пригоди в лісі та біля води.

Такий висновок вже є! Роботизований фейскульт шле мені під рубрикою "Для вас" відео. З простенькими сюжетами: дівчатка знімають трусики, коні спарюються з віслюками, а песики трахають свинок.

І раптом озивається патріарх! Та ще й зі " Зламаним мечем" і "Четвертованим храмом" - вслухайтеся та вдумайтеся в назви! Подія збентежує. Читаю твір історика, митця й мислителя, ділюся з друзями радістю.

Відгук Galyna Ugryna вразив мене. Одна з найобізнаніших в культурі людей , написала, що й " не чула про такого". По хвилі роздумів , я зрозумів у чому діло? Адже й сам ( стосовно Гижі) залишився в минулому, а молоді... Тоді чіпсів не було... І я відповів жартома:

"БО мала ще Олександр Романович - письменник з 60-х минулого ст., а людина - з вічності. Не просто лише назвати його твори, і пояснити: чому такого масштабу люди пригнічені бісенятами."

Отже Олександр Гижа, за всіма ознаками, нібито мав належати до письменників - шестидесятників.

Довідка з Вікіпедії більше інтригує ніж інформує: "Олекса́ндр Рома́нович Ги́жа — український прозаїк, священик Церкви Християн Віри Євангельської. Закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Був поранений під час військових подій 1956 в Угорщині. Потім працював прохідником на шахті в Луганській області".
Читати Гижу - насолода для розуму та мовної естетики. Пізнання дає гіркі факти, які відкривають героям і читачеві нову енергію.
У газеті " Демократична Україна" за січень 2016 року дізнаємося:
"Ха­рак­тер­ни­ми є на­зви кни­жок: «Двіс­ті мет­рів до сон­ця», «Щер­ба­ті дні до се­ре­ди», «Кру­тий по­во­рот», «Зна­йо­мі з ве­рес­ня», «До­ро­га», «Ніч літ­ньої по­ве­ні», «Чо­вен для лю­дей», «Ти­тан», «Гли­бо­ка ме­жа», «Гір­ська ро­са», «Жит­ні пла­чі», «Об­ло­га Кар­ма­лю­ка», «По­клич­те ме­не, до­ро­ги». (Володимир Коскін - інтерв'ю та фото).
У сучасному доробку письменник залишається вірним Правді й Вітчизні, а ті ідеї, котрі замолоду мусив ховати в одежі романтичної метафори чи алюзії, набувають афористичної сили в художній довершеності та пророчій простоті.
Тепер так можна. Якщо знаєш та вмієш. КОЛИСЬ за це карали, всіляко й нещадно. Нас познайомив Михайло Слабошпицький в студентсько- молодогвардійські часи, наприкінці шестидесятих років. Всі мої старші друзі були просто геніями, окрім тих, котрі пішли до влади " покращувати зсередини". Ці стали лауреатами.

Пишеш, наче квіти саджаєш. На Фейсбуці - у горщики. Через економію площі не повторюю бібліографію Олександра Гижі, вказану Володимиром Коскіним і інтерв'ю для " ДемУкраїни".

З таким доробком йдуть прямою дорогою в класики вітчизняної літератури. Якщо сходяться зорі. В небі їх розташував сам автор, на Землі... Тут метушаться довкола Глорії слуги диявола й бюрократи. Темного й таємного більше ніж гласного й світлого.

Нині це призвело до скорочення в культурній суспільній програмі країни літературного процесу як явища. Ніби то є видавництва, є конкурси різних рівнів, є книжкові ярмарки, а національної літератури немає. Нещодавно в радіві слухав бесіду Сергія Жадана з " членкинею " журі конкурсу " Краще оповідання за 30 років Незалежності". Співрозмовники сипали чужоземною термінологією, бачили не типове в написанні, відчували "синергію текстів" і не назвали жодного автора.

Зате було про " конкурентність". Економічний термін зробивсь

мистецьким критерієм. Кон"юнктура на службі Кумира.

У нашій літературі є кілька міжчасових проваль, де зникають письменники. Вони утворюються внаслідок " Розстріляного Відродження", через " ідеологічну зачистку" в 70-х минулого століття - нове розверзлося в наш час з вини бездержавного олігархічного правління.

Як пише Оксана Забужко, плачеш від " ЗНИКОМОСТІ цієї краси".

Олександр Гижа зникає з літературного обрію, майже, на два десятиліття. Є ще одне важливе інтерв'ю. Микола Славинський бесідує у журналі " ВІЧЕ" з Олександром Романовичем на богословську тематику. " Один в любов, а другий - в містику..."

"- Не людина вибирає Бога, а Господь – людину. Так-так, заприязніться ближче з Біблією – довідаєтеся про цю високу істину. А в мене все розпочалося давно, з пошуків джерела, з якого мусив напитися відповіді: що таке людина, хто й навіщо її створив? " - починає ab ovo Гижа, хоча йому вже 60.

На поверхні грає барвистим оперенням молодь. Вони також " творять". Багатьом вже не потрібні словники, граматика, художні засоби... Цифри, випадковий набір слів не є мистецькою вартістю. У часи зародження літературних жанрів були пародії, жили епігони й плагіатори, авангард залишався в минулому, абстракціоністи переставали придурюватися. Все минає , " Очікуючи Годо".

Влада може, але не зобов'язана бути

всім доброю. Її найгірший варіант в Україні забезпечили ті, хто погодився на зорі Незалежності " скористатися новими можливостями". ( Вислів належить академікові Ігореві Рафаїловичу Юхновському - патріотові Батьківщини, лідерові потужної Народної Ради у ВР). За гіркою іронією важливі її засідання проходили у камінній залі Спілки письменників України. Іноді я слухав там про політичні наміри ,за " нових можливостей".

Жодною з них не скористався письменник і громадський діяч Олександр Гижа. Одного разу, вже в 2008 році, на засіданні уряду його запитали: " Що він хоче за переклад Біблії? " Нічого!"- відповів Олександр Романович...

Бог не лише обирає. Він також говорить про Віру, що по ділах пізнається та про знищення Кумира. Чому ж ми їх не позбуваємося, а плодимо нових?

" Не додавати й не віднімати від Слова Божого (Притчі 30:5-6; Откр ..22:19-20)"

Недоречно сюди влізати мені, невігласу. Твори змушують. "ЗЛАМАНИЙ МЕЧ" розповідає про визвольну війну часів Богдана Хмельницького. " През незгоду всі пропали - самі себе звоювали". ІВАН МАЗЕПА, Крик недолі ..., (Розділ тринадцятий).

А " ЧЕТВЕРТОВАНИЙ ХРАМ" - про народне повстання, котре Тарас Шевченко поетизував у "Гайдамаках", а Пантелеймон Куліш та інші Кобзареві друзі називали "Коліївщиною". Через це вони сварилися. А служитель Церкви П"ятидесятників ревно захищає та " героїть" Івана Богуна та Залізняка з Гонтою.

Тридцять літ Україна йде та грузне в болоті, неначе під Берестечком. І ніяк не вибереться ні з перших (СНД), ні з других (ОРДЛО) МІНСЬКИХ угод, як і з Переяславських, не визнаних полковником Іваном Богуном. Ні колись, ні тепер світ ще не знає, на що здатні богунці, коли воюють.

Там, де глобалісти - неокомуністи починають, на словах, піклуватися про людство, там люди мруть, як мухи. В утопічній ідеології, побудованій на уяві, немає місця реальній людині. Дуже шкода, Сашко ( Гижа - Ред.), як жаль, Толю ( Чердаклі -Ред.), що ми не в змозі протиставити цій слизі інтелігентський протест пияцтвом. Смертельні загрози вимагають тверезішої реакції.

У світі залишається нерозв"язаною і заретушованою проблема народів - жертв колоніалізму. Міграційна лавина - це похід Ганнібала на Рим. А для українців наслідки чужоземного панування, їх подолання, опір загарбникам мають стати щоденною політикою уряду.

Діти України Незалежної, з вини батьків, що оглядалися на Москву, не сприйняли її цінності: вірність народним традиціям, мужність захисника Вітчизни, збереження православної Віри та козацької честі. Вони зраділи Свободі, як подарованій цукерці . Ніхто їм не сказав, яку криваву ціну за неї сплачено.

Ось про це високохудожні романи Олександра Гижі. Вони розкривають нашу історію не як таємну книгу, а визначають як українську долю.