НЕНАЧЕ КРОВ ІЗ СЕРЦЯ

Він помер, коли мені було чотири дні. Помер раптово. Помер, бо був наркоманом. Але разом з тим був не­ймовірно талановитим поетом. Редактори боялися братися за його рукописи – такі неймовірні образи там були. Він знав собі ціну. Шкода лиш, що ми її досі не склали.

Іван Хоменко народився 29 вересня 1919 року у селі Зеленому на Кіровоградщині. Закінчив Дніпропетровське те­атральне училище, учився у педінституті. Працював актором. Був поетом. Помер 14 серпня 1968 року.

Його тягнуло в епіку – поеми, драматичні поеми. Але най­більше він уражає у ліриці короткого вірша.

Сей вірш завше у межах традиційного, проте наповненість його – яскраво образна і кольорово розмаїта (навіть синьо-жов­те поєднання його, ненависне радянській цензурі). Голос поета – певний, поривний, свіжий: “Карлючили тіло скрипучі моро­зи”, “Ніхто не здолає ніколи мене”, “Відчувши в грудях кулю ту вогненну, Нічого більш зробити він не встиг, Лиш землю цю по­цілував священну Та так у поцілунку і застиг. Він був солдат і комсомолець юний, І віддане землі своїй дитя, Його міцний ос­танній поцілунок Вітчизні дав і волю і життя”, “Мені здава­лось в час нічний , Що небо – миска темно-синя, А місяць – це вареник золотий. Коли ж наївсь у спаленій долині І ліг спочить у бур’яні”, “Та морозець босий Пробігав у полі І вінок блискучий Сплів на видноколі, На янтарних травах, На високих кручах, Погубив з кишені Копійки блискучі”, “А осторонь, у глибочезній

балці Потяг хвоста в розщілину туман”, “Кружляють чайкИ бі­локрилі, Рояться навколо човна, Об берег ударились хвилі, І сіті пірнули до дна”, “Я так хотів В січневі дні оці Упасти інеєм На ваші довгі вії Й скотитися сльозою По щоці”, “Сонячне полум’я з неба лилося... Сумно – журливий в саду бересток Тихо і ніжно вам на волосся Кинув з вершини жовтий листок”, “У далі покру­тилися Розливи синіх рік”, “А в тому полі Вечірні далі Кладуть на землю Вінки печалі”, “Я ходив у балці Там я рвав квітки, – Наче білі пальці Їхні пелюстки”, “У попелі перегорілих днів”, “Дві ягоди червоної малини До губ моїх із листям прилягли”.

Зайве казати, що усі отсі образи надто українні. Українний і темперамент поета – він нестримний і самовпевнений, ніжний і непоквапний, жагучий і розважливий – і се він, се Іван Хоменко: “Вічно, пісне, літай між людьми, Не вертайся до мене”, “І розплутать не під силу Плутанину дивну, милу”, “В очах твоїх відблиском стати”, “Я жадаю, буре, Без кінця кохатись”, “Я б кожен камінь твій поцілував І кожен лист на дереві твоєму”.

Хоменко достатньо психолог, щоб дати читачеві психоло­гію відчуття: вірші “Казали їй, що сина вже немає”, “Сльози ма­тері” .

У Берліні в 1945 поет витворює свою “Чаєчку”, яка невіль­но, позасвідомо перегукується з шедевром Івана Мазепи, що став чумацькою піснею: “Кров сушили макову В неї на крилі”, “Говорила плачучи: “Без води помру, Без тії, що котиться Вічно по Дніпру”.

Любовна лірика автора – виплав простоти, образности а почуття. Саме тоді маємо портрет дотиком слова (“Вишневим соком немов налиті Її вуста (...) Травневе небо таке бездонне В її очах”). Або лист до коханої (“З чим коси ваші порівнять? Вони Ясніють так, немов під сонцем хмари, Чи з тирсою, що блякне восени, Чи з порваними струнами гітари? Чи з житом перес­пілим, чи з вогнем, Та з чим би я їх не рівняв, байдуже. Я тіль­ки хочу вам сказать одне: Вони мені подобаються дуже”). Або квінтесенція справжньої палкої love story (“В кімнаті цій мені діставсь колись Налитий келих вашою рукою. Солодкого кохан­ня я напивсь, А закусив розлукою гіркою”).

Друга книжка поета дарує нам кілька яскравих образів (“З гіллястого каштана Повільно на пісок Метеликом багряним Спускається листок”,“Понад берегами вітерець вирує, Гладить качанисті Капусти. Срібними ногами По траві танцює І бі­жить до лісу Дощ густий”, “Калина (...) З висот блакитних жовтими руками Її яскраве сонце сповива”) і потужної сили самодостатню пластичну картину (“Далеко за кошлатими горбами Спадало сонце у вогненний рів Й хапалося червоними руками За гілля золотаве яворів. Немов хотіло втриматись за віти, Вернутись у блакитну висоту І полум’ям багряним зно­ву гріти Широку землю в райдужнім цвіту. Але сховалось, тихо догоріло, І вже навколо вечір зарусів. І чорною вовчицею несміло Осіння ніч виходить із лісів”).

У “Сході сонця” і в “Горицвіті” Іван Хоменко не розчаро­вує. До звичних рис його поетичного характеру (“Чорним не­гром вечорець розлігся, Запалала росами трава, Яснолиций про­менистий місяць В море неба тихо виплива. Загляда з висот у нашу миску, Де ми сіли їсти на стерні, і серпом, начищеним до блиску, З дна хапає галушки смачні”, “І повний місяць вили­ва Червону воду із барила”, “І стовпи злотаві місяць Ставить глибоко в річки”, “В похмуреній імлі”, “І доїть хмару чорноро­гу Осінній ранок у степу”, “Щоб розбити над землею Ночі тем­ноту, – Витяга з-за хмари місяць Шаблю золоту”, “Росу сип­нули хмари з чорних жмень. З шкарлупи ночі тихо з-за сугір’я Народжується жовторотий день, Вбиваючись у синювате пір’я”, “Чорну хмару блискавка червона Вдарила рукою по щоці”, “Розплющуючи витрішки скляні (...) Машини йшли”, “За селом вишневим У яру під кручею, Річка ногу вкутує Чорною онучею”, “Вже сонце у безодню За гори спать ляга Й малинову долоню До мене простяга”) додається чітке усвідомлення свого талан­ту(“Слово для мене – повітря прозоре”, “Хоч день за днем спадає в небуття, Як листя, що пожовкло на березі, Але з піску щоден­ного життя Я вимиваю золото поезій”, “Щоб я шматок від сон­ця відломив”, “Тільки той не блукає в путі, Хто по торених хо­дить дорогах”, “Мені життя навіки не дано, Настане час – пе­рерветься воно. Холодне тління спалить моє тіло. Лиш невми­рущим ввійде у життя Моє пісенне і священне діло, Що я живи створив від почуття”, “Бо сон це теж життя”, “Я хочу кинуть дати в забуття І вік зміряти не рахунком років А силою любо­ві до життя”).

Отакий поет Іван Хоменко. Його посмертна книжка не приносить чогось вражаюче разючого. А от вірш, що не увій­шов до книжок, а з’явився тільки в журналі “Жовтень” вражає – пластикою, силою, свіжістю і точним згустком поетичної долі поета: “Весна руками синіми В степу проміж травою Зростила квітку макову До сонця головою. Косар косою гострою Підрізав їй стебельце, Пелюстки з неї вилились, Неначе кров із серця. А я хотів життя й красу Тій квітці повернути. Поставити між травами, До серця пригорнути. Пелюсток я не міг зібрать В степу проміж стернею. Було б тоді, коли цвіла, Втішати серце нею. Давно вже зник і слід її В степу на сінокосі, Вона ж пала як вогнище, В моїй уяві й досі”.

Важко мати талант в Україні. Але варто.

1 серпня 2002. м. Київ.40

ДУША, ЩО ВІДКИДАЄ ТІНЬ

Він народився Шевченком. Не тільки за прізвищем, а й за духом. Але мав совість – і прибрав собі скрушне ім’я – Біливода.

Петро Шевченко народився 2-го серпня 1954-го року у селі Біловодськ на Луганщині. Одразу після школи з 1971-го року працює у районній ґазеті. У 1976-му році закінчив Луганський педінститут імени Тараса Шевченка. Після короткої педагогіч­ної кар’єри працює у пресі. У березні 1997-го року його знахо­дять завішеним у руїнах будинку на околиці Київа. Сиротами лишились двоє дітей.

Поезія Біливоди – се суцільне накликання смерти: “Я вер­ба, я сьогодні умру – з мене батько сопілку зробив”, “Як ота куль­баба, додолу обсипається мій рід. А втім – я сплю. Дружина ва­рить борщ. Я віники в’яжу. І знову сплю. На цвинтарі. А поруч стогне баба. ... Дме вітер. Коливається кульбаба... ”, “Я геть іду, а ти постережи мій дім, бо ночувать ночей я вже не буду в нім. Не ночувать ночей, не цілувать очей і вже не обіймать зсутуле­них плечей. Хай буде не чужим і не порожнім дім, вогонь – не зо­лотим і не солодким – дим”, “Провис у проваллі вікна”, “Мені да­рує спокій самота, коли останнє слово відліта і птахом чорним на плече сідає. Тоді від мене таємниць немає. Я знаю свою долю наперед, ось ти, наприклад, друже, завтра зрадиш – такий вже нещасливий збіг прикмет. І ти тепер, кохана, не така – те­пер ти, наче ластівка, легка, хоч я тебе в долонях відігрів, та й ти від мене відлетиш невдовзі, коли втомлюся я на півдоро­зі і стану помирати між вітрів”, “Ні пари з вуст не можу про­ронити, лиш з парою зроняю: “Мамо. Жити””. Але Біливода не тільки накликає смерть, він знає її в лице, відчуває і не боїть­ся її, а сприймає як даність і непереборну силу. Про се він мовить у “Меморіалі”, написаному за десять років до своєї смерти: “Я вмер учора, та моя душа мені лишитись серед вас звеліла, і я лишився –що я мав робити? І разом з вами їсти й пити я поса­див своє порожнє тіло. Ми поминали разом день вчорашній, ла­мали хліб за світлий день прийдешній, але душа пригубила вже чашу і хліб зламала інший, нетутешній. А я сидів і плакав ра­зом з вами, а я сидів і плакав разом з вами, а я сидів і плакав ра­зом з вами, від вас узятий чорними вітрами. Тепер я бачу, що я був незрячий, що і за мною хтось таки заплаче, що ви без мене, як душа без тіла ”.

У поезії Біливоди є чудові ритмовірші (“Овідій”, “Дощ”, “Витягнув з горища чемайдан”), а найбільше – непербутніх мі­ніатюр, що мають у собі силу вгризатись у пам’ять.

Боліло Біливоді українство. Як знущально і монументаль­но свіжо звучить у нього суржик (“Марківка. Торжество зем­леробства.” “На восьме марта маму поздравлять”), яка вселен­ська гіркота у мініатюрі – “Чи відомий вам Корбюзьє? Він міста ліпив, наче воду пив. А де ж наш кобзар? Кобзар є – тільки він сліпий...”, і яке самозречене усвідомлення своєї українности як чогось недоречного у тих суспільних умовах, але конечно по­трібного у контексті вічного: “В словах чужих ховався, як умів, і жестом зачинявся, як дверима, і за дверима тихо і незримо собі на втіху сам себе робив. Робив себе залізною рукою, неначе гнув і розгинав підкову, – уперто готувався до двобою не з кимось там – з самим собою. Так батько мій, коли ще був людина, наш двір стругав, рубав, копав, клепав на славу матері моєї – господині. Візьми собі, кохана, смуток мій. Я переміг. Хвала мені за це. Я так хотів – гарячий суховій моє мені обпалює лице. Торкається моїх залізних вій.”

Для поета життя має значення тільки у тому сенсі, щоб дати можливість самореалізуватися у слові. Усе инше належить вічности.

Душа для поета первинна, бо з нею – а не з тілом – гово­рить читач напряму через десять і сто років по смерти поета. По смерти тіло – сміття, ніщо, а душа – затаїлась у прожилках віч­ного слова. І як тільки ти доторкнешся до нього губами, голо­сом, світлом – шалена енергія стане леготом: “Чи я один, чи двоє нас? Така в кімнаті порожнеча... Сьогодні знов приходить вечір і завтра прийде – в цей же час. Та поглядом куди не кинь – від­битки скрізь душі твоєї: душа тут відкидає тінь, а тіло – ди­виться на неї.”

27 вересня 2001р. м. Київ

НАРОДЖЕНИЙ З ВИНА І ХЛІБА

Про Івана Козаченка мені важко говорити у минулому часі, бо я його дуже добре знав як людину і як поета.

Він народився 10-го жовтня 1961-го року у місті Калуші на Івано-Франківщині. По закінченні філологічного факульте­ту Київського університету імени Тараса Шевченка працював у журналі “Однокласник” та инших часописах. Виступав у жанрі авторської пісні та співаної поезії. Помер улітку 1999-го року в Київі.

Тяжко змиритися з тим, що його уже нема. У пам’яті – вуз­ликами: Іван запізнюється на свій вечір у Спілці, бо купував свою першу книжку у тодішньому маґазині “Поезія” для при­сутніх на вечорі – а присутні почекали та й розійшлися; Іван ніяк не може подати мені світлини для тернопільської антоло­гії і ми страшне лаємося з того приводу (на моє щастя по ви­ході його третьої книжки він пише в автографі “На відновлен­ня і нову перспективу”); на засіданні студії “Кобза” під орудою невтомного Володимира Забаштанського Іван серйозно і то­лерантно розбирає мій виступ, зауважуючи і добре, і зле; Київ облетіла звістка: Козаченко дав у писок прозаїку Пашковському. Питаю го про се. Но, а чого він лізе? – була відповідь; фестиваль “Оберіг” у Луцьку. Іван співає пісню на слова Василя Герасим’юка про лошєтко.

Він прагнув зреалізувати себе. У поезії, але так, щоби його слово дійшло до найширшого читача. Сього не сталось – часи змінилися. Початок вісімдесятих, коли у літературу прийшли так звані вісімдесятники, закрите суспільство, як не див­но, сприяло відомости в літературі і впливу поезії на масово­го сприймача. На початку дев’яностих суспільству було не до того. Натомість з’явилися барди, співана поезія. Іван опанував гітару і кинувся з головою у пісенний вир. Але мода на такі речі швидко минула – і до букету невдач додалася ще одна.

Попри те у 1992-му році у так званій братській могилі ви­ходить перша збірка Івана “Аркан срібний”. І перший же роз­діл автор називає виклично: “Не кличте мене грати у слова”. І правда, він не для грачки прийшов у поезію. Занадто болів йому світ, щоб мовчати. Але як уже казав – то казав нещадимо.

Він знав собі ціну і знав, чого прийшов: “Я вишив ніч на полотні. Я виписав автомобілі на тлі асфальту й скла, на дні, у місті райдужних дебілів. Я голосом, я сам собі біблейські небе­са вогненні торкав словами, що в судьбі не важать ніц, лиш го­лубі лишають шрами автогенні, мов у залізі, коли геній водою йде...”, “Уламок щастя, я живу і чую на квітах паперових – запах крові, і пальці в мокрій глині, і вогонь, що кисень, захлинаючись, ковтає, і панну смітників, що мокнуть сонно, зібгавши душу в кволім її тілі... і далі ще переливання вражень, заміна крові, Велелюдна Самота”, “Як важко летіти, себе несучи на руках”, “Я спав, як звір, мене моя Вкраїна сховала в снах, немов у спо­витку. Та шабля впала сива, мов пір’їна, і розколола голову тяж­ку”, “прокляття плакання дніпрове над берегами дощ вогнів ці­лую хрест клянусь мовчати хапаю з неба булаву”.

Але він не мислив себе поза своїм поколінням і поза сво­їм часом. Час не з кращих і до українства ворожий. Іван про це каже чітко й відверто: “Обсотав їх з голови до ніг, час, як пес ті кості кам’яні, що в труні народжують пісні.”, “бринить лице, як гладь озерна під шовком вітру, що спадає, витрушуючи з маку зерна”, “не вбереглися навіть бережені”, “Хотілось їсти, а зима лиш лід лишила. Голодна істина мерців не ворушила, живих не берегла. Побиті активісти, немов спожили скла тих безконеч­них істин”, ““Повіяв вітер степовий...”, а з того боку супротив­ний. Наїлися борщу з дощу, а дощик радіоактивний. Лошиці голі, мов жінки під ним гасають і згасають. Мов кості – зламані кілки і струни жилами звисають. Бандура хмарою горить у небі чорнім, наче вугіль...”, “Острови надії затонули. Все.”, “Коньяк обпалював гортані, тремтіли цигарки останні, і вже ніхто не ждав Христа”, “селяни відкашлюють кров’ю застиглі віки”, “Не  

перейти долину сліз! Хто вип’є цю холодну прірву...”, “сірим віт­ром тягне з вікон”. Окремішньо, і тому особливо сильно на тлі сього тлуму виринає гостра, убивча Іванова іронія, від якої хо­четься криком кричати і бити головою об стіну: “Борщ золотий, шовкове сало і часнику слонова кість – це в нас було, це ще й зо­сталось – хай кожен добре попоїсть”. У контексті сього часу покоління не має шансів збутися на свою повну силу, його тне сірий вітер, полоще радій і своя, доморощена занадтообереж­ність: “І вітер той, що нас ліпив, немовби воскові фігури. Він воду нашу мертву пив, і наше їдло їв похмуре...”, “Розковтуєм важкі глибини”, “ми – на грані. Згорання – наша суть подвій­на...”, “ми пізній квіт, в своїм згоранні, в своїй любові. На вули­цях, мов теплий подих проти морозу. Де металевий сніг на схо­дах, і голий мозок”, “е-ех обірвані, мовкнучі ґої! Відірвали вас – ще з немовлят од Вкраїни...”, “Нас нема, ми в зародках убиті, марення слабі безплідних лон. Ми струмуємо – дощі по житі, чи вогню забутого тепло. Ми живемо – вигадані часом...”, “Серед ночі вмираючі трави, ніби свічі, димують увись... Тінь хортами небесними править, травить нас по слідах...”.

Де вихід? Що робити? А виходу нема. Принаймні автор не бачить його на разі. У нього усе з присмаком крови на губах – і образи естетичного порядку (“в куточках губ безумний без за­пінився перегорів як попіл спалених морів”, “де пісня звихрена на вітрі тріпоче, як вогонь свічі, – у космос, в небо, у повітря, в кім­нату втаєну, вночі”, “людину обвіває, мов мураху”, “Википіло юне молоко, витекло зеленими руками”, “Гнізда в молоці пли­нуть по ріці, плачуть у гнізді очі молоді”), і навіть любовна лі­рика (“Може, не спиш... Уночі я приходжу до тебе. Руку на груди поклав би, та груди вже сплять. Може, самотнє, зітхає вві сні твоє небо. Може, то просто так солодко груди болять”, “... па­лець чийсь пірнає безборонний у вологий сховок... у глибінь... ... тільки плач лиши мені червоний, як вино на тріснутій губі...”, “пливеш, загублена в собі. Вуста земні – як згустки меду. Далекі очі голубі. Все відболіло білим цвітом. У грудях щезло молоко. Моє маленьке золотко, в собі блукаєш, як у світі”).

Перша книжка Іванова засвідчила – у поезію прийшов сильний голос, який буде палити і палить уже, зараз –  усіх.

 Поява Козаченка утішила безперечних авторитетів української поезії Ігора Римарука та Василя Герасим’юка – вони стали авто­рами передмов до двох наступних Іванових книжок.

“Відеохронопис” містить у собі усі найкращі твори попе­редньої книжки. Деякі з них доопрацьовані, але те доопрацю­вання їм не шкодить.

Уже немає мислення поколінням – воно відійшло і розві­ялось. Автор констатує “Всі вороги давно пройшли... й вернули­ся назад.” Але разом з тим приходить до розуміння, що усе ми­нає, усе стає на свої місця: “Та все мина, мов курява за возом, розвіється і вляжеться на шлях”. У контексті сих нових коор­динат Іван Козаченко усю свою увагу звертає на себе самого (“Я сам собі. Я сам. (...) Я сам собі рідня, я сам собі пустеля, з розпеченого дня на мене ллється стеля (...) Я весь у цих дощах, що не проллються двічі”) і зірко дивиться у глибину медита­цій – роздумує про смерть ( “Останні темнокровні очі вишні (...) Зіниці зимних риб, затоплені сльозами, ждуть мене”, “ніж по склі дощ у полум’ї”, “а кров – трава осіння”, “У череві дощів сплелись кущі вербові, як перші радощі останньої любові”, “тінь зорі паде на тінь людини”, “Злити віск і вже не розриватись”, “Та я не знаю... я вже звик пірнати в гидвороть пісну. Кого роз­молото у дерть... Кому нажертися! Сюди! Хто має віру, знає смерть, а поза нею Бог один. Та я не вмію більше ждать, коли на­стане Судний день. Рудий, немов гнила вода, іржавий дим мене веде. І я не хочу жити. Гріх. І я не можу більше...”, “... Скипає бли­скавка, збігає молоко... і все не те... вмирає на папері...”)

І смерть прийшла. Та до того була ще одна книжка – “Обітниця”. Якщо не брати до уваги віршів, знаних нам з попе­редніх двох збірок, то спостережемо найвищу духовну напру­гу у найновіших віршах Івана Козаченка. При збереженні усіх основних мотивів його творчости з’являється найвища нота, до котрої кожен поет іде усе своє творче життя. Що я маю на ува­зі? Я маю на увазі рівень розмови автора з читачем – з глибин він виривається ув инші глибини, творячи музику словом. І ся музика завше вогонь, спроможний лише запалити. Він гово­рить “Про дітей і тварин, що не винні у нашому горі” і зреш­тою видихає: “Ми вже маємо все”(вірш, присвячений Олексі

Сопронюкові), колообіг буття у мистецтві і світі неідентичний (“Немислиме згорає полотно, немислимі озера опадають, Мов попіл. Він шукає дна, а дно немислиме”), порив у позасвідоме – се прорив у себе самого – найглибше (“вікна наповню твоїми очима (...) Крила вчорашні – тінь за плечима”), він вишуковує губами “кров (...) що промерзла в корі заборон”, він бачить уну­трішнім зором “Бездонні води, сковані у лід”, він знову і знову повертається до теми пропащости свого покоління (“Задосить непотрібних нас”, “Сірниковою марно товкти головою в мокрі стіни, де мертву змішали з живою”, “а ми – стерня, колюча сві­жа рана”, “непроглядні мокрі манівці”, “і ти літав, бездомний, неозорами”), до коханої, мами і України він каже: “Тебе люблю, народжений тобою з вина і хліба”.

А смерть чекає. Ось вона – на дотик, на колір, на смак – “Мій прах пригорта у вітрині твого відображення пил”, “Перехворівши сірим днем, у високосний рік лишитись живим, і скільки нагрішитись, і скільки гратися вогнем”, “У мертвих руки не болять”, “Все поруч – бачу з-під руки... Та... Наче... з дна...”, “Галки сизі переживуть нас”, “Стихне тріск сухих апло­дисментів, що ціляють в тебе з темних лож. За вікном, крізь вилинялий дощ, знуджено проступить позіх смерті”, “Вдихни морозяного квіту, а з ним не видихни життя”. Але смерть не торжествує, бо є малесенький, але світлий – і свіжий – промінь: “Але віра ще є, вона вічна небога, що на поминках власних ков­тає гірку. Шелестить її слово, шукаючи Бога, по траві наших тіл у Непам’ять-ріку”.

Мотив смерти уладно перебиває мотив життя – доля укра­їнного в Україні. Автор уже не має стриму, його іронія стає жорсткою, злою – навідмаш: “Гойдає ніч холодні куполи, у чаші дзвонів вариться смолюка. З висотних невіджеврілих вуглин лунає світло. Хтось не спить. Падлюка.”, “Підвали, пропахлі щурами, і люди, промиті дощем. З віконної кожної рами стру­мує задавнений щем.”, “Коли ти приходиш у заячій шапці, всі прагнуть об тебе почистити капці. Коли ти приходиш у ли­сячій шубі – усі тобі раді, усі тобі любі”, “Які там друзі! Де ті вороги. У яблуці. Зерниною живою.” І раптом, як спалах – про­кричане в очі, майже безпам’ятне, але – правда: “І доки раює ганьба, як повія, і совість, і встид розпанахує в блуд, шкварчить веремія, мовчить Єремія і бидло зоветься “украинский люд”, і все починається з тихого співу, кінчається пуком з німої душі, і хочеться вранці лиш тиші і пива, й натхнення – вибльовува­ти вірші, не буде землі, ні свободи, ні миру, ні втрат, ні звитяг не буде без війни. Поскнієм по норах, як миші без сиру...” Після Стусового “Передруковуйте прокльони і переписуйте печаль” се значний крок уперед. І хтось має зробити наступний крок – вирішальний.

Сам автор зробив свій фатальний крок. А нам лишив хліб істини і трохи вина поезії – напою, як звісно, богів. А боги боз­на-що не пили. І Козаченків вірш тримає у напрузі – і дихає: “Вічний невдаха схожий на птаха. Вгору злітає, безмір ковтає, в просторі тоне, мов тінь. Небо його хата. Ніч – ковдра воло­хата. Сльози, як пил – золоті.” А далі сей схвильований голос переходить у музику: “Небо – його хата, ніч – ковдра волоха­та, сльози – мов пил, золоті. Вічний невдаха-ха, схожий на пта­ха-ха, в просторі тоне, мов тінь”.

29 вересня 2001р. м. Київ.

ПО ЗАСМУЧЕНУ ТРАВУ

Я вже писав про поетів, що накликають смерть (Петро Біливода, Іван Козаченко). Се ж стосується і проза­їків (Василь Левицький). Олександра Рихлюка я бачу у сьому ж ряду.

Він народився 1957 року на Житомирщині. З золо­тою медаллю закінчив середню школу у місті Джанкої у Криму. Працював водієм, журналістом. У 1981 році закінчив Літературний інститут імени М. Ґорького у Москві.

Всередині дев’яностих загинув ув автокатастрофі.

Перша книжка “Серце живого променя” побачила світ у Криму у 1984 році.

У сій благенькій збірочці бачимо початок досить цікаво­го поета: “Я долонями розігрію Голубі пелюстки дощу” – каже він читачеві. Він уміє бути пластичним (“На дно трави ступа­єш босоного – Немов у глині, ліпляться сліди”) і точним у слові (“А день упав, як грім, на береги”). Образна палітра автора до­сить багата на тони і навіть півтони кольору, звуку, фактури і почуття: “Навчи мене гордості, крижню, Мужній своїй само­ті. Плесо туманом скрижене.”, “Дзвін малесеньких монет з ме­тушливих рук”, “Лічити дні хвилинами мовчання”, “Тихий тин тиняється, мов тінь. День дощіє. День гуде громами. А мені на­гадує про маму Яблунева тепла заметіль”, “Мабуть, на тому тижні Жовто-холодним полум’ям Вересень потече”, “Вдома у нас осінь. Вітер в саду свище. Мама сама зносить Яблука на горище”, “Осінній холод вогко налякав Мої сліди, затоптані в дорозі”, “А хвилі синьо-солоні Накочуються на пісок”.

На превеликий жаль, у першій книжці Рихлюка немає

жодного повноцінного вірша – усе тільки удалі рядки, у кращому разі – строфи. Претендувати на звання віршів, цілком добрих, можуть тільки два: “Як на темній стіні Чи на шибці злегенька То зітре то напише Гілку сонної вишні Вітер в місячну ніч” та “І я в твоє ховатимусь волосся. І все зійшлось. І раптом розійшлося. (...) Дивлюсь на дно, де корені води Ввійшли в твої замулені сліди. Стою в собі. А хвиля набува. І це вже сон ”, та і то з великою натяжкою.

Через багато років автор прийшов до читача знову – зі збіркою віршів “Обвуглені літописи руїн”. Там він сам запропонував свій життєпис. Ось він: “Народився під знаком скорпіона у хатині діда 1957 року у селі Волосові на Житомирщині. Школу закінчив із “золотою медаллю”, у 1981 році – літературний інститут ім. М. Ґорького – із званням вільнодумця. Перша збірка поетичних трісок автора після цензорської сокири вийшла друком. Цією, другою, автор в основному реабілітує свої тогочасні літературні поневіряння, доповнивши їх низкою нових віршів. Живе і працює у Житомирі. Готує до друку нову збірку поезій. До зустрічі!”

Зустрічі не буде. Та він ще не знає. Він ще живе, пише, накликаючи смерть...

Друга книжка не стала реабілітацією, бо причина – у само­му поеті, а не ув обставинах його літературного шляху до чита­ча. Він не знав себе і себе не цінував, тому багато енергії і слова ішло на непосутнє, маловажливе, не його.

А що ж його? Тонкі образи, пластика, експресія переко­нань (язичницьких, наприклад): “Здивовані метелики пелю­сток У тихім вітрі схожі на дітей”, “Свічка дихала, розроста­лась, Витісняючи тіні в сіни”, “І жили між людей сади”, “В жит­ті у кожного немало В собі пригнічених ридань”, “А на картині блідла голова, І на очах олія розпливалась”, “Розлука – наче зму­шений ковток З пропахлої багнюкою калюжі”, “Опливають загу­слим полум’ям”, “По засмучену траву”, “І забувається потроху У снах ціловане ім’я”, “Рожевим цвітом ранніх абрикосів Пропахли наволожені сади”.

Він постає автором цільних, злютованих, цілком довершених віршів. Серед них багато настроєвих шедеврів –

ось хоча б сей: “Ховали діда навесні. Буяли цвинтарні черешні. Роїлись думи навісні За віями необережно. Мені дванадцятий ішов. Стомилась мама голосити. Невинний шерех підошов Завис розгублено над світом. Набожно плакала лоза. Хрести журилися похило. І наче висохла сльоза, Пелюстка впала у могилу”.

Є у нього і українна пристрасть (“Вірші приходять і душать за горло. Боюсь не страти, а німоти. Відводжу очі І зводжу вгору: Невже це правда? Невже це Ти? Пройшли епох соловки і кодні. Душа звикає ходить без оков. Та ще пасуться ординські коні Під вівтарями Твоїх церков”), і медитативна розважність (“В житті – не лише в коханні – є визнані і невизнані. Всі ми постійно в русі. І світлом погаслих зірок Нас переслідує слава фатальним фальшивим запізненням. Тільки можливій вдачі ніхто не швиргав зарок. Пов’яли без кореня квіти. Обсипались, наче цілунки. Проте не щезає надія, мов шерех швидкої ходи. На вулицях знову квітень. І краплі вриваються лунко У витеклі очі мовчання – в застиглі обійми води”)

Але попри усі свої удачі і чесноти Олександр Рихлюк штивно, сильно і страшно накликає смерть – инакше се не назвеш: “Прожовкла тінь від мене відірвалась”, “Чорні ангели сталися друзями”, “Десь на іншому краї безодні Ти стоїш і чекаєш мене”, “Довкола як в розкопаній могилі”, “Сьогодні я згадав про смерть свою”, “В безгучність – неминучу і німу Я ляжу сам. І загорнусь у ямі. І прийде хтось. І з квітами в руці. І квітами могилу обгородить”, “І важчою за цвинтарну плиту Здається хвіртка на однім завісі”.

Коли поет накликає смерть – смерть приходить. І забирає поета.

Шкода.

25 березня 2002р. м. Рівне.