Перша книжка Мирослава Лаюка ОСОТЕ! (назва така ж гидомирна як і НАМІР! Дереша) довго лежала у почекальні на прочитання а потому і писанину про се.

Нарешті відраза до макулатурної літератури відступила і автор сих рядків знову узявся до читанини а літературної критики.

Розпочну з післямови Василя Герасим'юка. У ній на диво нема традиційних уже для сього автора цитацій з Чорана. Але є завищені аванси дебютантови "зі своїх країв": "поет для людей книги а не тільки для людей ґазети". Поетка для людей книги -- чи не Ліна Костенко? Абсолютно книжна і для книжкних, хіба ні? Герасим'юк далі: "У ті роки часто думалося: невже ніхто з дебютантів так і не спонукає перечитати свої твори? (...) Я не назву жодного". Дивна позиція заради того, аби возвеличити не найпроривнішого поета сучасности (станом на 2015 рік). Альбо Василь Герасим'юк аж понадто вимогливий до поетів а поезії, альбо він ну дуже лінивий читач. Іван Козаченко, Василь Кожелянко, Іван Андрусяк, Юрко Бедрик, Віктор Шило, Ростислав Мельників, Борис Щавурський, Роман Скиба, Маріанна Кияновська, Олег Романенко, Сергій Осока... Нема що перечитувати? Та облиште, пане післямовнику.

Тепер про Лаюка та його дебют.

Московизми та залітературені дистиляти  натомість живій розмовній мові того краю, звідки автор, а також і літературній :

Саранча -- сарана.

Кінського посліду -- гімняк.

Мишачий послід -- мишички.

Холодно -- студено.

Форель -- пструги.

Гебрейський цвинтар -- жидівський.

Купці -- покупці.

Спотайна -- потаймиру.

Хлів -- стайня.

ДзІґар, бо дзиґАр се таки годинник.

Димоходу -- комина, бовдура, димаря.

Смугла -- смаглява.

Блистітимуть -- блищатимуть.

Після багатьох віршів автора можна поставити запитання -- ну і що? ВІдповідей у самих віршах не є -- РОСЛИНА, МУЗЕЙ АТЕЇЗМУ, ПЕЙЗАЖ, ВИДИХАТИ --  а  вірші ПІСЛЯ, БІЛЬ КАМЕНЯ -- просто абракадабра.

Ісуси у множині та ще й з малої літери -- святотаство.

"бо бракує" якийся новотвір.

Цікаві поодинокі образи: "сни мого коріння", "у притишену ріку", "треба слухати воду", "пам'ять розмокає", "рої бездомних мух".

Є і цікаві аж цілі шматки: "пробираєш зелені зарослі а там -- качка-дичка--сіро-коричнева з дзеркальним переливом вона перелякано здригається але не летить не втікає вона прикована до гнізда своїм інстинктом вона дивиться тобі ув очі поглядом богородиці ", "шкіра осоту мені до душі під шкірою осоту немає нічого навіть легенів і бронхів навіть печінки навіть нирки хоча б однієї а собливо немає серця".

Вірш СЕЙ СХІД -- перший, повний несподіваного ритму.

У вірші ГРОМАДСЬКА ЛАЗНЯ маємо характер занепаду свого дитинства.

У ПРИДУРКУВАТОМУ ІВАНІ маєме перше наближення автора до предметности у поезії.

У ЖОВТОМУ НЕБІ -- ритм.

І ритм, і предметність у поезіях -- НИКОЛА, П'ЯНИЙ ДІД, ГІШПАНСЬКИЙ ВІРШ (крапка після "я залижу сей вірш"), СТАРЕЧА ГАСТРОНОМІЯ, КОЛА-1.

Вершинним для книжки а для Лаюка-дебютанта є цикл ЦИГАНСЬКИЙ ТЕАТР. Тут і художність, і ритм, і предметність сплавлені ув одну нерозривну поетичну реальність. Квінтесенція: "коли наші запахи зустрілися і запала мертва тиша".

Отака перша книжка, повна літературного мушію -- осоту, з натяками на талант а осібний голос.

Тепер шукатиму наступну книжку сього автора, кошегно видану у Львові, а потому уже і за його прозу си озму.