Іван Бандурка з Яблунова на Тернопіллі попрохав мене написати зо пару речень про мою несподівану приватну мандрівку на святкування 150-річного ювілею Василя Стефаника до Русова.

Гірке то писання і не усім буде до вподоби, але, як мовлять східняки, ЛЮБИ, БОЖЕ, ПРАВДУ.

Рішення їхати було спонтанним. Жінка відраджувала, грошей не було, справ у Київі багато.

Але поїхав.

І не шкодую.

Потяг летів як спис проз зелені дерева, ліси, посадку-защіту. Душа співала.

До Івано-Франківська приїхав поночі.

Кум Олег Яновський  зустрів а прихистив.

Поки кум їхав на двірець, шукав на сайтах ОДА а ОР програми свят, потім плюнув і глипнув на слуп. На слупі була уся програма. Ай вей, Маск, заховайся у свою американську неясить.

ОДА подивувала, же пожлобилася на автобус до Русова. Спакували до службового самоходу кілька душ прислуги а начальство і поїхали.

Обласна рада на чолі з ніяким Сичем (СВОБОДА, сер) учинила так само.

Якби не Університет імени Стефаника (ректор Ігор Цепенда) та не Евген Баран, то іти б мені пішкома штрикою.

Але-смо поїхали.

На жаль, у Русові ніхто нікого не реєстрував, програм не роздавав, -- температуру заміряли, руки дали прошпиртувати, маски на рила -- та й пензелюйте на майдан.

Попензелювали-смо.

Файно грав камерний ансамбль з Івано-Франківська -- і добру музику.

Священики стояли гуртом, школярі тримали короги.

Було много люду. Кого знав, з тими витався, кого не знав, з тими знайомив мене Евген Баран. А з ким Евген Баран не мовить -- то й не знайомив.

Почалися банальнощі.

Голова ОДА читав з листочка, начеб Брєжнєв, хоча із вигляду ще молодий.

Голова ОР Сич мовив про Бандеру -- 5 разів наголосив на Бандері а себе проголосив бандерою сучасности. Стефаник десь загубився.

Файно мовили Ігор Цепенда а Микола Княжицький.

Мер Снятина мовив про дороги, лиш забув повісти, же селяни пригрозили владі, ка за три роки нич не зробила з дорогами, куди гроші діла -- невідомо, аж за три дні до свята взялася до роботи --так от, русівці мовили владі: буде дорога-- буде свєто, а нє --то нє.

Виступив один зі Стефаників від родини. Зі Львова сам. Ветеринар, як я утямив.

Від НСПУ ніс дурню Михайло Сидоржевський. Суміш меншовартости а глупоти.

Багато у виступах лунало єлею у бік влади. Аж забагато.

Потому пішли на цвинтар.

Відправа на могилі.

На садибі Стефаника, ка належить родині, -- виступи, грамоти, медальки, трохи фольклору.

Все.

Полудне.

Начальство пішло до школи си гостити.

Родина а причетні пішли на страви з печі.

Селяни розійшлися по обійстях.

А я лишився, як муха на цідилі -- не родич, не начальство, не русівець. Таке собі -- потороча.

Та нічо.

Повидів церкву, пам'ятник Шевченкови -- добрий -- музей Стефаника у домі, де наролився Тарас Мигаль, автор неперевершеної повісти БІЛИЙ ГУЦУЛ. Музей вилизаний на европейський штиб -- незатишний а порожний.

Коло школи два маґазини-кахфе. Се, як я утямив, культурний центр села.

Купив морозиво а набір гарних зграбних керамічних горнят на вечірнє молоко з медом.

Потому були ще фольклорні ансамблі (найтриваліший з Городенки), а потому два театри, же ворогують поміж себе -- Коломийський а Івано-Франківський.

Враження неоднозначне.

Коломийський традиційний, Івано-Франківський -- для кінокамер, а не для глядача.

Було студено. Змерзли актори і глядачі.

Задоволені полишились хіба що друзі Руслана Держипільского -- Княжицький а В'ятрович.

Чого бракувало?

Бракувало письменницького маратону: поставте вільний мікрофон, най читають -- своє, чуже, Стефаника. Бо письменники суть продовжувачі Стефаникового слова, а не депутати чи начальство.

Бракувало представників наукових установ НАНУ -- істориків, філософів, соціологів, літературознавців а мовознавців.

Бракувало чиновників міністерства культури.

Бракувало партії ГОЛОС.

Бракувало малярів. Ні одного. Хоч нажився на го творчости не один.

Бракувало тетаральних діячів. Бодай Дмитро Богомазов би приїхав, кий отримав Шевченківську премію з рук Януковича за постановку новел Стефаника.

Бракувало композиторів -- їх представляв Сашко Козаренко, кий не знати відки приблукав -- чи зі Львова, чи з Мюнхена. Слова му не дали, музики го не виконали.

Бракувало кіношників а кіна.

Бракувало сучасної української музики -- вона б краще прогучала за театри.

Але найголовніше -- бракувало Стефаника. Про нього забули. Його не було.

Усе дихало го творами: небо, сади, озера, люде з їх говіркою, церква, цвинтар, садиба, трава, стави. Але його дух був неприсутній на сьому святі.

150 років самотности Стефаника треба було видіти. Усвідомити. І рухатися далі.

Мав дві книжки свої з собою. Подарував одну незнайомому мені Ярославові (по місцевому Славіку) Бигарю, же тримав корогву -- був живий а нестримний, наче вибіг з якоїсь новели Стефаника, а другу -- зятеві Стефаників на прізвище Децик, же працює у Львові кардіологом. Калимна робота а перспективна знайомість, нє?

Не шкодую, же поїхав. Се мої треті відвідини Русова. Відчуваю, же приїду сюди ще не раз.

Наговорилися з Евгеном Бараном усмак -- про усе а усіх -- за 30 років неговоріння.

Як вийшов з автобуса -- сів телефон.

Трета голина ночи у немоєму місті.

Якайся пізня пані виручила -- відкрила під'їздні двері.

Потім був Львів.

Київ.

150 років самотности Василя Стефаника -- се звичайна річ для письмака.

На 200 років мене у Русові уже не буде. Буде Русів.   Буде Україна. Буде начальство. Буде родина. Можливо, буде Славік Бигар та  -- чи -- його нащадки,

Мене не буде.

Стефаник не самотній у літературі і у моїй душі.

Бо він мій.

 на світлині: пан Михайло Научук