У розмові про Віктора Конєцкого а його книжку ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ я уже згадував про свого сусіда по гуртожитській кімнаті Миколу Данильченка, який переадресував мені повагу а увагу до двох малорозкручених московитських письмаків -- Віктора Конєцкого та  Олєґа Куваєва.

Конєцкій поваги а уваги не утратив, бо його антиукраїнство спорадично-вимушене. А от Куваєв...

Якщо Конєцкій винятково мариніст, то Куваєв любитель геологічних мандрів.

Тепер прийшла черга на книжку Олєґа Куваєва ЧЕРЕЗ ТРИСТА РОКІВ ПІСЛЯ РАЙДУГИ, що побачила світ уже після смерти автора у 1981 році.

Про себе у 1968 році (у сей рік автор сих рядків лише насмілився народитися) він писав так: "Народився у Костромской области у 1934 році, проте уважаю себе вятичем, бо прожив аж до інституту у Кіровській области -- спочатку у селі Кузьмінкі, а перегодом на залізничному роз'їзді Юма. Узимку вовчі зграї звіріли. Улітку мама нічим не відріжнялася од сільських жінок. до сьомої кляси  я уже твердо знав, куди мені жити. Десятирічку завершив ув інтернаті для дітей залізничників у місті Котельничі-на-Вятці."

ЧЕРЕЗ ТРИСТА РОКІВ ПІСЛЯ РАЙДУГИ. Мова про якутський край. "Узимку вікна низеньких домочків у сьому селищі і по сей час запираються на віконниці, убрані оленячим хутром -- якутський мороз неухильно пробиває і подвійні віконні рами", "Дерево у тутейших краях гниє непоквапно".

"Чоботар-фотограф" -- "обидві посади у ньому економно виконував одна людина".

А ось і перший чудернацький герой -- Мельпомен. "він не заслужив географічної слави". "Якщо якийся лобуряка мовив з оксфордським акцентом, то уже будьте певні, же лобуряка колись то ходив серед сильних світу сього і тільки потому скапцанів".

Коло Мельпоиена притулився Міха, що успішно а цілеспрямовано терпляче роздобуває гроші а алкоголь.

Потім -- екіпаж летунів. "другим пілотом був дехто юний". Бортрадист -- "був циніком до мозку кісток. Правдиво мовлячи, йому просто подобалося видаватися циніком, але коли людині  перевалило за сорок, то оболонку уже усерйоз сприймають за сутність".

Опріч цікавих розмов є тут і достовірне відтворення реальности, "коли солодко переживаєш коло вогню денну утому".

На цвинтарі приходить усвідомдення сторічної давности буття тих, же відійшли -- "рибарювали багату рибу кропивними сітями і земля ще заховувала їхні сліди на собі".

Побут геологів ув одній фразі: "час з'їдала робота".

Про узаємостосунки селищ а лісу автор мовить так: "тутейші селища збувають до лісу неужитливих любителів вільного життя".

Лісоруби Север'ян а Поручик, що заблукали до Мельпомена, зацікавили Куваєва: "Цілу ніч вони говорили про життя за літрами чорного чаю і цілу ніч нестримна цікавість змушувала мене слухати і розпитувати їх". Люди цікаві з цікавою мовою: "умизґала", "сильний звір коняка. Я з нею мовлю, як він з людьми" -- Север'ян кивнув на Поручика.

Міха додає своїх п'ять копійок: "Я сивий уже і слухати виховальних слів не можу".

Вітер -- моряна.

Міха утік.

Наступного дня Мельпомен повернувся додоми і "усміхнувся з печальним розумінням факту".

Назви риб звучать як поема: чир, шокур, хаханай, пелядка.  Справді, поема: "час усе набував свого аромату, у нього заходив запах рибної юшки".

"Про багато що можна було думати, як думаєш так щоліта".

Робота у полі  рухає далі сюжет.

"хаос плавуна".

"обрали приглибе місце".

"Північний вечір непоквапно падав на землю а воду".

Робота має не тільки фізичний вимір, а і психологічний: "рішення легше ухвалювати , коли наплювати на усе, але, видко, у нас ще щось та трималося", "у сьому реготі ми потрохи переставали ховати одне від одного очі, ставали собою".

Повернення.

Мельпомен "здалеку утямив".

"уперебіч".

Мельпомен про себе: "не вірив у свій розум, але дуже любив людей", "упевнений, правником треба народитися, а я не народився ним, тому чесно став рибарем". А далі го філософія, нехитра але глибока, спороджена глибоко пережитим життєвим досвідом: "треба вірити у людей а їм", "рибар на своєму місці дорожчий за поганого судию", "в усякій людині -- Людина з великої літери. Инколи її важко вийняти, инколи і неможливо, але намагатися треба завжди".

"верхів'я тисячолистя вибухнули кров'ю": "нестерпне щастя хвилини" -- "запах мами а усіх жінок, яких любив".

АНЮТКА, ХИШ, СВИРІПИЙ МАКАВЄЄВ. Хиш як живий -- "можна було подивитися на обличчя і не читати біографію": "Хиш би розум у людей був, хиш би трошечки".

"Вийнята земля сповзала навспак у канави з єхидним кипінням".

На геологів працюють зеки.

"Коли спала людина, запитайте у тутейшого бога".

Автор бачить Макавєєва так:"Примружив Макавєєв розкосі азіятські очиці, і, чорт, видалося, як щось людське промайнуло у нього на лицю", а Хиш инакше: "Макавєєв наш простий. Він,як бик, тільки стінку бачить, а ворітець не помічає".

"З тихим дзвоном тріскають мої нерви" -- мовить Куваєв.

Анютка -- дівчинка "у невеличких торбасах", "начебто маленький рачок-бокоплав". Вона "серйозно жує пряник".

"На горнятах полишився присмак морської води. Їх мили у морі".

ТРОШКИ-ТРОШКИ НЕВЕСЕЛЕ ОПОВІДАННЯ. "квітень -- місяць соняшних холодів".

Герой оповідання Льонька "поганяв свою запряжку гучно а нецензурно".

Побут походу жорсткий: "Одяг заполонив киплячий піт", "голова видавалася великою, мов подушка, тіло чужим", "я був увесь чужий і неприємно м'якусій", "і не вмивалися вранцями, жеби менше мерзло лицьо".

"на заструґах".

"музика монгольської мови".

З ТИХ ПІР ЯК ПЛАВАВ НОЙ СТАРИЙ. "Одна дорога тручала наперед иншу".

"Ґвинтокрил полетить над тими місцями, де ми маєме бути.  А потому над тими, де ми не повинні бути".

Історія Джеймса Брука.

Письмак перемагає геолога: "Крепко ой же крепко задумана людина, якщо вона може опинитися без нічого і ніде, і усе ж не забути, же уміє писати".

Легка іронія не покидає Куваєва: "У пса чорна меланхолія. Альбо він сумує без людей, альбо розмірковує по псячому про сенс буття".

Залупатися на Бога при  совітах було кошерно, проте навіщо? Се ж неправда. "Надія на Бога віднімає дію". Та ні, ґаспадін пісатєль, скоріше навпаки.

Совіцька дійсність пробивається у невинному тексті, далекому від реалізму -- "сон тільки по картках" -- і стає антисовіччиною.

Вивершується се оповідання філософськи вартісно: "У будь-який час людина мусить уміти повторити те, же чинили до нього. Пам'ятай про се. А при нагоді давай вип'єме за те, жеби диваки а донкішоти ніколи не щезали. Воно добряче запомагають любити життя.  І запомагають цінувати те, же було до нас а буде опісля. Тільки занудні народи у занудні часи  можуть обходитися бе диваків".

ВЕСНЯНЕ ПОЛЮВАННЯ НА ГУСЕЙ. Тут Куваєв ляпає собі на письменницьку гідність одверту бридню-брехню-невіґластво: "цілий табірний світ одностайно ненавидів а зневажав бандерівців, зневажаючи більше за них, можливо, тільки уласівців". Се твердження суперечить істині, правді життя. Але воно і малопоясниме, бо що тобі, московите, до бандерівців, які не діяли на твоїй землі -- тільки у себе дома. За що ж їх тобі прєзірать? За мужність? За гідність? За любов до України? Але такі закони окупаційного режиму Московії -- жодної прозової книзі без каки проти українців а України.

Трохи далі знову: "з вишневими хохлацькими очами". Се якби якийся українець написав "з аґрусіними кацапськими очима", хіба ні?

Поряд з українцями -- у неґативі, чукчі. Теж неприємно. Героїчний народ, кий московити так у відкритому бою і не здолали.

ДИВАКИ ЖИВУТЬ НА СХОДІ. Норковий розплідник"був організований усього рік тому і не устиг ще урости у непоквапну течію тутейшого життя".

"Дзеркало чесно мовчало".

Герой оповідання Сєрґєй Крапотніков "вирішив поїхати так далеко на схід, аби далі і їхати було нікуди", де "береги океанів дихають вічністю".

"несерйозного значення риба наваґа".

Мовлячи про "семантичний примітивізм Даля" Куваєв знову ж удається до антиукраїнських випадів, бо ж відомо, же СЛОВНИК ДАЛЯ мало стосунку має до московитської мови, а більше до староукраїнської. Вам, московити, до нашої семантики ще  рости а рости.

Наступний антиукраїнський випад -- проти якогось Мироненка, кого називали Баядерою "за уміння добре змисно мовити".

Сі антиукраїнські безпотрібні випади відвертають від автора і його не хочеться більше читати.

Він уживає гарне староукраїнське слово забереги, але не тямить суті людяности у стосунку до чужих народів. Се, певне, одвічна а невиліковна хвороба московита.