Сю книжку маю з рук автора із го автоґрафом, загадковим для мене: «Романові Кухаруку, який зробив свій вибір». ЧИТАЦЬКИЙ ЩОДЕННИК-2005. Тернопіль, СорокА, 2006. Чо ї-м не читав так довго? Читав, гортав, але не дозрів до осмислення. Сегорічний ювілей автора спонукає до осмислення зробленого ним у минулі роки. Та й і я до тої розмови готовий. Чого гріха таїти – я не живу літературою. Читаю, пишу, але подекуди мене література дратує – надміром макулатури, дурноверхими авторами, щербицькими хероями, сексотами а негідниками, антиукраїнськими на догоду московитам, румунам, мадярам, ляхам випадами ріжних бондарів а лучканинів. І тоді я нич не читаю а нич не пишу – відпочиваю від літератури. Потому знову приходить голод – і усе починається спочатку.
Отже, книжка літературних рецензій Евгена Барана. СЛОВИНИ – назва книжки тернопільського поета Богдана Бастюка. Евген Баран добре го розтлумачує: «у нашому галицькому варіянті се слово трактується як конкретна розмова батьків наречених перед весіллям (скільки гостей, кого просити, де посадити, звідки музики, де молоді будуть жити)». Як на мене се чудернацьке а вагоме слово добре підходить мені до сего відгуку.
Книжка складаєсь із трьох розділів: рецензії на поезію, рецензії на прозу, рецензії на критику.
Богдан Андрусяк з Бережан – ментовський поет, великий друг Наталі Околітенко, автор трьох книжок поезій – «Заповідник розстріляних лебедів», «Ментовський хрест» а «Повістка на любов». «Пробач мені, якщо прощати вмієш»-- се рядок з нього.
Богдан Бастюк з Тернополя. СЛОВИНИ. «уся філософія його творчости міцно закорінена у селянський ґрунт», «уміння у сконденсованій формі висловити квінтесенцію думки, почуття, настрою».
Ігор Павлюк постає у доволі критичному спозирі. Автор називає го талановитим поетом, а я би і поетом не назвав. Колись ми презентували МОЛОДЕ ВИНО у Львові. І та презентація запам’яталася двома речами – Цибулько розсипав на підлогу насіння соняшника, а Ігор Павлюк прочитав поему про корову. Ми ґоґотіли з того читання, а Ігор, підійшовши до мене, ображено мовив: «А чого ви сміяли?» «А ти що, серйозно про корову?» «Так». Потім Павлюк почав писати прозу. У розмові з чудовим львівським прозаїком Ярославом Павлюком мовлю му: «Українська проза має нового поповненця з Павлюків». «Він соромить нашу фамілію» -- мовив Ярослав. Коли читаю самохарактеристику Павлюка на вікіпедії – хочеться плакати від сміху: перелік зірок літератури про нього – се щось. Але се і вірна ознака комплексу меншовартости сього автора. До речи, мовлять, же він племінник бездарного заЛУПІЯ.
Василь Слапчук. Помарнчева книзя поезій ТАК. «У дні революції (навіть якщо вона буде спрофанована новою владою, се усе одно народна революція)». «Не тямлю, хто більше ризикує – Василь Слапчук, який написав сю книгу, присвятивши її Вікторові Ющенку, чи Віктор Ющенко, якому присвячена книга». Слапчук пише: «щоб Господь народ мій визнав» а я му кажу: Господь створив тобі націю і уже кілька тисяч літ береже її, примножує а дарує майбуття. Се варто урешті усвідомити усім яйцеголовим, як се у свій час учинив Тарас Шевченко, який визначив націю як єдність мертвих, живих а ненарожденних. Евген Баран пише: «ніхто з письменників 90-х ХХ століття не вірили у потенційні можливості українського народу встати з колін». Не тямлю про инших, але саме у 90-і оприлюднено мій вірш ГОЛОС написаний 1988 року з епіґрафом з Василя Симоненка «Хай мовчать америки й росії, коли я з тобою говорю».
Богдан Чепурко. «Авторська післямова ширша (не кажу глибша) авторської поетичної мови у книзі, а тому справляє враження самодостатньої». І се відповідає літературній дійсності, бо для мене особисто Чепурко є передусім автором народознавчих трактатів УКРАЇНЦІ та НЕБЕСНА РОДИНА. Поезія слабша за сі безперечні шедеври українського глибинного мислення через розщеплення мовних утворень на первинні складові.
Отець Ярослав Лесів а його спадщина. Евген Сверстюк: «Лесів написав тільки те, же прорвалося як стогін», «форма його поезій пливе як молитва, як подих душі».
Отсе й усі поети 2005 року.
Прозаїки:
Дмитро Білий. Заложна душа. Три романи. Гарне визначення присутности героя: «який знає хто він, знає чого хоче, не відступає перед труднощами і не здається на милість ворога», проте твердження «власне, такого героя українська література за великим рахунком ще не знала» видається пересадою, досить згадати тетралогію Володимира Малика, чи роман БОГУН Олександера Соколовського, чи той же роман МИКОЛА ДЖЕРЯ Івана Нечуя-Левицького.
Рецензія на москворотого Ґєннадія Буйдіна містить невиправдані цитати по московському. Нам пора звикати до того, же українець може і не знати сеї мови та й не зобов’язаний ї знати. Відтак яйцеголові мусять подбати про належний переклад.
Спомини Івана Гнатюка. Про дисидентів-борців за права абстрактної людини. «мене дивує не здивування Гнатюка – пише рецензент –дивує, як легко відмахнулися від його непростих риторичних здивувань». Спомини метра викликають до життя спомини Евгенові – про Плюща-Яворівського ув Енеї (потім, будучи головою НСПУ Ларіс Кірес знищить сей живий музей літератури з фресками Анатолія Базилевича), про перипетії з’їзду НСПУ 2001 року, на якому драпіжно обрано головою ненаситця а діючого офіцера ҐРУ, який 10 літ розпродуватиме письменницьке майно.
Любко Дереш. Роман КУЛЬТ. Чудовий а неповторний розбір станиславивського парвеню з-під широкої матні Андруховича. «сюжет роману – се такі собі кальянові бздури, у яких розібратися можна тільки самому обкурившись», «такий текст марґіналізує літературу, зводить її, за влучним спостереженням ІВТ, до «неактуального виду мистецтва»». Роман Дереша – «спроба крику про порятунок від зла, яке уже нищить Людину», «людське обличчя як таке узагалі зникає з літератури».
Анатолій Дністровий. Роман ПАЦИКИ.
Роман Іваничук. Роман ЧЕРЕЗ ПЕРЕВАЛ. Слушно мовить рецензент про неслушне переназивання знакового для Іваничука роману МАЛЬВИ на ЯНИЧАРИ. Але саме переназивання тут доречне слово, а не переіменування, бо ж ідеться таки про назву.
Микола Карпенко. ДЕСЬ НА ДНІ МОГО СЕРЦЯ.
Мемуари Андрія Кокотюхи а Максима Розумного (а де загубився Сергій Руденко, здається, він теж там був?) про своє покоління спородили спомини самого Евгена Барана. Цікавий епізод з виявом перед Андруховичем свого авторства ВІНКА НА МОГИЛУ БУБАБУ, за який отримав хамське виграбонство Андруховича азмь безгрішний. «Тоді я вилікувався від КОМПЛЕКСУ АНДРУХОВИЧА, і реакція головного бубабіста мене уже не обходила». Ну і вельми особистісна декларація приналежности: «я се літературне покоління приймаю таким, яким воно є: зі усіма проблемами, негативами а позитивами. Бо завдяки йому я позбувся багатьох комплексів а набув інших, я став тим, ким я є: шанувальником а популяризатором української літератури. Я став людиною, яка уміє цінувати найголовніше у літературі – людське спілкування, цінувати а дорожити ним».
Юрій Луцький. РОКИ СПОДІВАНЬ І ВТРАТ. Влучно мовлено про родовід автора: онук Степана Смаль-Стоцького по мамі, син Остапа Луцького. «Може, я часами писав загостро і навіть злобно, але так я все се відчував. Невже мої почування нічого не варті?» Мудачні признання Луцького про радість від того, же го діти не читають українською та тупорилі претензії до дияспори, у якій українці передусім українці, а потому уже люде. Ай вей, і шмоків не треба – українець сам себе обсере з ніг до голови. Дивний вираз про теє, же Луцький домовлявся в Україні про видання своєї спадщини. Та був бо живим на той час, отже – домовлявся про видання доробку. А от файне у нього визначення: «сама Україна каже правду про себе».
Марія Матіос. Роман СОЛОДКА ДАРУСЯ.
Віктор Мельник. Детектив ДВІЙНИК НЕВІДОМОГО КОНТРАБАНДИСТА. Не тямлю, яким боком до української літератури дотичний москворотик Андрєй Курков. Ми непрєчком си дограєме, же сей пронирливий шмочок отримає Нобелівську премію замість українців і ми запопадемо білоруського полину з їхньою комсомольскою москворотою журналісточкою, ускормльонной на масковской літєратурє. Не треба нам такого льосу, най Бог світий борони.
Тарас Прохасько. З СЬОГО МОЖНА ЗРОБИТИ КІЛЬКА ОПОВІДАНЬ. «Сей художній прийом не так знайдений Прохаськом, як знайшов Прохаська».
Степан Процюк. Роман ТОТЕМ. «Дидактизм (свідомийпідсвідомий) переміг у Процюкові творця, і він пише, як колись висловлювався Кухарук, «нікому не потрібні повісті»? Щоправда, у такому випадку сей радикальний закид стосується не одного Процюка, а більшости українських літераторів, які ніяк не не можуть навчитися говорити зі своїм читачем нормальним тоном нормальною мовою на конкретні житейські теми, надаючи їм універсального звучання». О, як завернув. Молодець.
Микола Симчич. Роман про маляра а дисидента Опанаса Заливаху. «Звинувачення ув антипатріотизмі –се така форма галицької псевдонародницької ностальґії. Андрухович – патріот а письменник. Инша справа, який він письменник (себто наскільки великий у власній творчости, а не у власній популярности)». «ориґінальність співрозмовника у певній мірі залежить від ориґінальности його візаві».
Василь Слапчук. ДИКІ КВІТИ.
Олег Соловей. ТАНОК, ЯКИЙ ВИКОНУЮТЬ УСІ ДІВЧАТКА.
Олександер Стусенко. ЧОРНІ ВОГНІ. Сю книженцію Евген Баран розглядає як «тугу за справжнім». «Учитися на письменника не обов’язково. Ним треба народитися. І найголовніше -- бути».
Третій розділ, се критика критиків (виглядає як літературний канібалізм). Мовиться про книжки Григорія Зленка, Віталія Дончика, Миколу Ільницького, Михайлину Коцюбинську, Леоніда Куценка.
Дещо про літературу: «література – се завжди вибране коло, вибране а стійке коло шанувальників (се не елітність, се -- льос, доля)», «процес мовлення вимагає процесу думання. Думання провокує дію», «написана книга – птаха, яку ти щойно тримав у руках, а за мить вона зникла у небі. І тільки твої руки ще відчувають тепло живого створіння, а ще через якийся час і се відчуття зникає», «хоче залишитися Творцем, забуваючи, же се місце уже давно зайняте Тим, же наповнив нас ілюзією творення».
Дещо про духовне буття: «Є речі, які у силу ріжних причин повинні бути канонічними, аби уникнути хаосу у власній душі», «чужий досвід ще не означає помилковий», «світ-бо не любить скромних, тим більше не знає їх».
Цікаві неолоґізми, що тягнуть на літературні терміни: взаємоперегуки, конґломерат політично сильніших культур, необов’язкові передмови, біль пам’яти.
Цікаві цитати, же можуть слугувати інтелектуальним набутком подячного читача: «якби у мене була віра, то я б ніколи не став письменником» Віктор Єрофєєв. «Усамітненість ще не означає озлоблености» Мартін Гайдеґґер.
Автор про себе: «доводиться жити з відчуттям, що справжнє у житті проходить повз тебе, і ще добре, коли ти услід устигаєш скинути шапку а уклонитися», «мені, як погано, не треба кальяну, просто напиваюсь (люблю домашню самогонку), потім відходжу декілька днів».
Неґативи світоглядні: безкритична цитація антиукраїнських по суті бздур Юрія Луцького, «сізіфове українство».
Неґативи стильові: забагато не. Автор не показує, не пише про, не висвітлює тощо. Сього прийому варто уникати, до того ж, він у свій час доволі дотепно а уїдливо висміяний Миколою Рябчуком у журналі КИЇВ. Пиши про те, же є, а не про те, чого нема і не може подекуди бути.
Разом з тим чтиво пожитечне і не одноразове. Минуло 16 літ – а усе живе, дихає а си воруши.
Було би добре до 80-річчя автора автору ж видати повне зібрання своїх писань. Се було би неперебутньо.
Нє?
