Евген Баран самовизначився у літературі, яко критик, літературознавець а есеїст.

Яко критик він зарікся ґарувати на поли української крови.

Яко літературознавець працює сливе щодня, оскільки і викладає, і публікує, і упорядковує далеку(Франко, Стефаник) а близьку (Антон Морґовський) українську клясику

Яко есеїст вів колонку у місцевій пресі а подекуди пише щось принагідно.

А як, властиво, визначити жанр З «КНИГИ ЖИВИХ»? Я се називаю фейсбучним мамротанням, коли яйцеголові чи не щодня рефлексують у соціяльних мережах. Потому їм стає шкода, же така мудра а емоційна інтелектуальна учта пропадає, збирають то на своє фільолоґічне цідило, проціджують. Дзер іде до інтелектуального віходку, а  сир (котрий московити чомусь називають  твароґ, теж мені тварці, бляха (улюблене слово Андрія Охрімовича)) – читачеви. Вам не подобаєсь слово мамротання? Гаразд. Потік фейсбучної свідомости підійде? Гаразд.

Ся книжка за доброю щербицькою традицією має двох рецензентів та авторів передмови а післямови. Бракує для повного фаршу середмови. Очевидно, же се усе зайвина.

Жанр фейсбучного мамротання вимагає нових форм подачі.

Є цікаві а неперебутні речі: «Є дві речі, які я хочу, і не можу: усамітнитись і усамітненому набутись», «Самість виповнює творчістю. Самотність -- страхом»

Дещо є і з літературної кухні: «Між писанням літературного портрета і проговоренням позалітературної правди – межа. Перейти її зможе не сильний і не талановитий. Тільки чесний», «Як трудно сим закарпатським хлопцям залишатися українськими поетами у пустелі чужих слів а чужих світів», «Література убиває неофітів, не тому, що жорстока. Тому, що хода її тверда».

А є і глибоко особиста самохарактеристика: «не можу пробачити невдячности», епізод розмови-нерозмови з мамою.

Великоцінні спомини: ніч ув Охрімовича а розмова з незабутним Іваном Козаченком, спілкування з Петром Сорокою («Я помру раніше, я се відчуваю, і тоді ти зрозумієш, що я хотів сказати», про зустріч з американським духовним ренегатом у Тернополи: «я просто не пішов на зустріч із ним. Якось нараз зрозумів, же се – чуже, і не треба себе ґвалтувати, аби там бути для годиться. Світи наші чужі і уже не зійдуться. Коли я для себе се вирішив, мені стало легше», «Сумно а трагічно, але з роками двоє людей спустошують а випивають одне одного», «Се діялося так давно, коли ще наші діти були нашими поцілунками»), трагічна смерть Ростислава Міщука.

Імена українського а світового мистецтва: Василь Стефаник, Іван Бунін, Василь Турчиняк, Михайло Левицький, Михайло Ґафія Трайстра, Богдан Бойко, Василь Ганущак, Галина Пагутяк, Оксана Забужко, Василь Задорожний, Генрик Ібсен, Василь Симоненко, Тарас Мельничук, Павло Добрянський, Федір Маківчук, Павло Тичина, Юзеф Баран, Юра Шкрумеляк, Іван Лисяк-Рудницький, Оксана Пахльовська .

Добра цитата з Антона Чехова – українця у московитській літературі: «душа смакує холодний сон»

Мовлячи про тих, же відійшли у 1968 року(року мого народження) варто згадати про чудовного поета Івана Хоменка, кого пора упорядкувати а видати.

Мовлячи про квадриґу української новелі десь загубився великий новеліст Микола Кравчук.  Але то уже буде пентаґон. Та й, поклавши руку на серце, і Олесь Гончар передусім талановитий       новеліст, бо і рання його новелістика, і пізня вельми вартісні, та і найкращі романи го – у новелях, принаймні ТРОНКА. А ще ж ранній Іван Керницький. Незглибима літературознавча тема.

Я би не цитував абсолютно невитриману витинанку з Ігора Качуровського (і кому він пише – чоловікові, же нині протирає своєю брудною матнею дзеркала а у часи московської окупації сраколизив Загребельному яко літературний критик а їздив разом з Дончиком у концтабори аґітувати дисидентів зректися себе. Яко хто? Звання не тямлю. Але при Януковичі видав кніґ про українську контррозвідку на гроші а з передмовою риґів ) «У підсвідомість народу Україна не увійшла». По перше, се хлусня. По друге, се неповага до української нації. По третє, се повне – глибинне – нерозуміння української нації. Якби українські цінності не увійшли у свідомість нації, то ніякої України давно би уже не було. У тім то й річ, же кожен українець – свідомо чи несвідомо, в Україні чи поза нею – є носієм українських цінностей. РАЗОМ НАС БАГАТО НАС НЕ ПОДОЛАТИ – ся ющенківська кричалка актуальна як ніколи. Ми вербовий народ – гнемеся, але си не ломиме.

При перевиданні сеї книжки я би радив гріб (московизм ґроб) перетворити на українську труну, трумну, трунву, статок тощо, вийняти з мосоковитсько-щербицької заборони нашу славну а працьовиту літеру Ґ.

З полички заборонених книг я би вилучив постать Тані Малярчук. Не тямлю, як вона туди потрапила, проте се чи не поодинока авторка, яка від книжки до книжки росте і могутнішає яко прозаеса: ГОВОРИТИ, ЗВІРОСЛОВ,    БІОГРАФІЯ ВИПАДКОВОГО ЧУДА, ЗАБУТТЯ. Народжена у Івано-Франківську вона жиє у Відни а шукає себе у німецькомовному світі. Я писав про усі її притомні книжки, які прочитав,:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=7143

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=5912

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=3482

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=2891

Мовлячи про Андрія Кокотюху яко письмака а кіносценариста я би не оминув позитивним словом його чудовий роман ПОВЗЕ ЗМІЯ:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=2752

Не тямлю фільму за сим твором – не бачив – а от роман таки чудовий.

Мовлячи про книжку ОКАЯННІ ДНІ Буніна я би не перекладав сю назву.

Литовсько-руська кров автора можлива, але певно можна казати і про його шмокоріння.

Поділ трьох поетів – Пушкін, Міцкевич а Шевченко – на імперських а національних не вельми коректний. Вони усі національні, але кої нації? Шевченко поза сумнівом української. А Пушкін? Не тямлю мовити. Міцкевич – литвин з роду – поет зради за слушним визначенням Івана Франка – але пішов у престижну культуру, аби прорвати свою у світ. Дорога Гоголя-Яновського. Але Гоголь-Яновський помножив імперію на нуль, познущавшись з неї і піднявши на високу художню висоту світового рівня свою українську націю коштом і засобом окупанта, а Міцкевич леґітимізував  своїм даром Божим окупанта своєї нації. У сьому ріжниця межи ними.

Дискусійною є теза Распутіна про розквіт московитської літератури з досвідом українців Чехова а Гоголя-Яновського у 19 сторіччі, так само як малоприйнятною є теза Евгена Барана про розквіт української літератури у двадцяті роки двадцятого сторіччя. Маючи кількатисячорічну високохудожню літературу, досі не зібрану, не осмислену, не запущену у щоденний обіг нації, не варто поспішати з висновками на сей темат.

До сентенції: «Там, де правда, там нема страху» вартує додати – «смерти».

Автор не тямить, ким читається АНДРІЙ ЛАҐОВСЬКИЙ Аґатанґела Кримського. Мною, пане, мною, читаєсь а перечитуєсь. Щодо перевидання роману Шпитка – хто ж проти. Перевидаваймо. Про його я дізнався з книжки Петра Карманського УКРАЇНСЬКА БОГЕМА.

 Вельми вагомим громадянським а політичним застосунком автора є позиція: «Доти, доки не розкриють бодай одне політичне убивство – ся Держава приречена на політичну уторинність ».

Отож, підсумовуючи: навіть у фейсбучному мамротанні яйцеголовий  не зраджує собі – є рушієм літературного процесу через дискусію, діалог, розпросторення культурних контекстів.

Оприлюднюючи  фейсбучні рефлексії, Евген Баран відкриває літературну скриню пандори: відтепер кожен посполитий, не будучи письмаком чи журналістом, може сміливо горнути намислене-нарефлексоване у книжку а чимчикувати до читача. Як мовив ЗеЛупа, ви усі президенти. Тепер мо мовити посполитим: ви усі автори книжок.

Але Евгенові Баранові до того байдуже – йому своє робить, як писав Павло Тичина у відомому марші української піонерії.