Евген Баран народився на Тернопільщині у селі Джурин Чортківського району 60 літ тему.

Закінчив фільолоґію у Львівському універі імени Івана Франка.

Працював у Криму, зокрема у Сімферополи.

Закінчив аспірантуру ув інституті літератури імени Тараса Шевченка НАНУ.

Викладає фільолоґію ув Івано-Франківському універі імени Василя Стефаника.

10 років був головою обласної філії НСПУ ув Івано-Франківську.

Ми з ним познайомилися у часи його аспірантування у княжому Київі. Наше середовище – се тиглі українського духу а слова, програмування на майбутнє, вироблення моральних засад поводження себе у літературі, усвідомлення свого місця у ній а осмислення моральних імперативів наших великих попередників¸які через нас передали «вогонь ув одежі слова», як слушно мовив Франко,  потомним поколінням. Наше середовище – се Іван Андрусяк, Юрко Бедрик, Степан Процюк, Іван Ципердюк, Юрко Ґаджієв-Чигирин, Назар Федорак, Андрій Кокотюха, Максим Розумний, Сергій Руденко, Сергій Жадан, Ростислав Мельників, Олесь Доній, Сергій Дзюба, Олександер    Яровий, Марина Брацило, Юрій Нога, Василь Кожелянко, Юрко Ґудзь, Сергій Пантюк, Оксана Шалак, Олекса Софієнко, Іван Козаченко, Володимир Цибулько, Вікторія Стах, Олекса Доля, Вадим Коваль, Любомир Стринаглюк, Віталій Квітка, Михайло Бриних,Світлана Кирилюк, Інґа Кейван, Ігор Андрущенко, Руслан Фуфалько, Евгенія Кононенко, Петро Коробчук, Андрій Охрімович, Павло Вольвач, Богдана Костюк, Оксана Горкуша та инші… Наші літературні долі склалися вельми по ріжному – але так воно мусит бути: ріжні таланти а ріжні характери помножені на ріжні обставини приносять неоднаковий результат.

Евген Баран завше був – і є дотепер -- спокійним, виваженим, вартісним, непохитним, правдивим, доречним, ненав’язливим. Він завше був тоді і є тепер у літпроцесі з головою. Він мислячий а удумливий читач, що уміє містко, вартісно, доречно, учасно а несуєтно писати про літературу.

Пам’ятаю, як він мовив у кулінарці на Майдані Незалежности у Київі: «НЕ ОБСИРАЙМО СВОЇХ».

А ще ми тоді поклялися ніколи ані за яких обставин не ставати українськими радянськими  письмаками. Не усі з сією високою морально-духовною планкою зволодали. Він – зміг.

Потому були презентації МОЛОДОГО ВИНА  а ТЕКСТІВ ув Івано-Франківську. Евген завше був рушійною силою а основним орґанізатором наших там перемог.  

Потому ми віртуально перетнулися з Евгеном, коли я працював у київському бюрі львівської ґазети  POST-Поступ. Евген під псевдо (як істинний підпільник-бандерівець) видрукував невеличку заміточку ВІНОК НА МОГИЛУ БУ-БА-БУ. Прокуратори а підскарбії провели своє розслідування і виявили, же автором такого мерзенного пасквілю на трох ґеніїв міг бути тільки мерзенний писака Кухарук. І тогди метр на кільометр Андрухович розродився хамським пасажем, спрямованим проти мене, у СУЧАСНОСТИ, мовляв, «ріжні там кухарчуки розносять з літературних кухонь…» Не ремствую але і  не потураю. Бути Бараном в українській літературі не гріх, постраждати за Барана--теж.

Потім був Тернопіль, де Петро Сорока творив журнал СОВА а – відповідно – літсередовище. Розмови, дискусії, вечори, зустрічі, виступи.

Потім був з’їзд НСПУ, на якому обрали головою Ларіса Кіреса і на якому Евген скрушно мені мовив :«добре тобі бути поза сим». Важко переоцінити зроблене ним за 10 років на посаді голови спілки Прикарпаття: книжки, зустрічі, вечори, форуми, публікації, видання попередників у літературі. Здавалося б – 10 років потраченого на инших часу. Але коли постало питання лікування сина, то уся громадськість Прикарпаття прийшла Евгенови на допомогу. І се важко переоцінити.

Ми з Евгеном не є ані близькими друзями, ані в усьому однодумцями, ані залежними оден від одного особами. Але мені з ним завше легко спілкуватися, нам завше є про що поговорити, є чим обмінятися і чим освітити безпросвіття новітніх часів.

Я йому вельми удячний за відгуки на мої романи ЛЮБИТИ ХЛОПЧИКА а ПРИГОДИ КОТАМУРИ, а також за згадки мого імени в оглядах та статтях про инших. Дякую і за єдину згадку у соцмережах про моє п’ятдесятиріччя – се важко переоцінити і вартує щонайвишуканішого некрологу, на які ми, українці, вельми мастаки.

Що ж до його титанічної праці -- не з усім погоджуюся, не усе поділяю, але читаю усе, що пише, упорядковує, коментує, і зичу му здоров’я, радости, нових сподівань а звершень.

Колись Евген дещо комплексував зі свого прізвища, тепер -- ні. Навпаки, він несе фамілію своїх предків чесно, гідно, вартісно. Приходить час перебирати пройдене, перечитане, зроблене. Несамохіть приходиш до коріння свого роду. У Евгена Барана саме такий благодатний час зараз.

Тішуся тим, же він є – не шмок, не сухар академічний, не малорос, не приляшений-примадярений-прирумунений-примосковлений інтіліхтуальчик, не чувак, а рішучий, сміливий, правдивий запліднювач, поводир а тлумач-осмислювач нашої великої вартої світового рівня української художньої літератури.

Жити ув епоху Евгена Барана почесно а радісно.

Слава тобі, друже мій, не бануй, якщо щось не так і не тоді, усе перемелеться – мука буде: і курудзіна на мамаличку, і біла на паляницю.

Честь.