Такий далекий травень 1997-го, коли після презентації книжки прози Андруховича в обласній бібліотеці, до нас зі Степаном Процюком підійшов високий світолорусий бородатий чоловік, який назвався Антоном Морговським (1957-2001). Він сказав, що незабаром виходить його новий роман, і він хотів би, аби ми були на його презентації.
Книжка вийшла восени – роман «Фіфті-фіфті». Мені роман не сподобався. Про це я й сказав на презентації. Антон вислухав спокійно, з якимись моментами погоджувався, а про якісь просто сказав: «Ще поговоримо».
Вже пізніше, й не від Антона, я дізнався, що цей роман писався в екстремальних для Антона умовах. Він осліп, лікувався в Польщі, й писав через трафарет, аби лиш не збожеволіти.
Я прочитав усі його повісті і романи. Напевне, за винятком перших книг «І тоді я прийду…» (1983), «Свято білої сорочки» (1989), а також повісті «Смерть у золотих пісках». До деяких з повістей і романів мав безпосередній стосунок.
Так, повість «Тінь птеродактиля» (надрукована 1992 в журналі «Березіль») цікава тим, що я опосередковано став прототипом головного героя. Антон мені це казав сам. Прочитавши її – читач зрозуміє, про що йдеться. Особливо, коли знає мій «пунктик» майже судівський: говорити правду, одну лиш правду. Смішно і не смішно. Але щось в тому є.
Що стосується останнього роману Антона «Инший», то тему для написання підказав я. Це була весна 2001 року, Антон лежав у лікарні після чергової спроби самогубства, - довгі роки він хворів на цукровий діабет (в народі хворобу називають „антонів вогонь“), хвороба приймала все загрозливіші форми, і Антон, в якийсь із моментів втомившись від боротьби, просто прийняв величезну кількість інсуліну. В лікарні він був у жахливому стані, але мислив логічно і раціонально.
Ми прийшли втрьох – Степан Процюк. Олег Криштопа і я. «Все, хлопці, - сказав Антон, - я свою письменницьку програму виконав. Більше не знаю, про що писати». І тут у мене вирвалося: «Пиши про людину, яка вмирає». Чому так вирвалося? Треба знати наші з Антоном стосунки і бесіди. Це був сильний і мужній чоловік. Ми не загортали в папірці розмови про літературу, і коли мені не подобалося щось у його писаннях, я відкрито йому це казав. Так само відверто говорив зі мною Антон про мої критичні опуси. Антон уважно глянув на мене і побачивши, що я не жартую, відповів: «Про це вже писали інші». «І що з того, - заперечив я. – У кожного свій досвід»…
Був ще один аргумент мого перманентного конфлікту-діалогу з Антоном, якого я йому теж наводив: «Якби ти був здоровий, ти б ніколи вже не писав, а нас на поріг хати не пускав». Антон промовчав, лише кинув фразу: «Ти помиляєшся». Нині знаю, що я був зарадикальний. Мені пощастило, що в Антона витримка і поведінка були чоловічими.
24 грудня 2001 року Антон зателефонував мені додому і сказав: «Євгене, я Твоє замовлення виконав. Тільки-но поставив крапку в романі». Домовилися, що я повернуся з села, зателефоную і він дасть мені рукопис для прочитання. Ще просив мене допомогти надрукувати повість «Тінь птеродактиля». Я відповів, що спробую, а потім зателефонував і повідомив, що домовився із Володимиром Науменком, він візьме повість у журнал.
29 грудня увечері мені зателефонував Степан Процюк і повідомив, що хвилин десять тому у лікарні помер Антон Морговський. Прощалися ми 31 грудня, з будинку трауру гріб виносили Степан Процюк, я, Олег Криштопа і Тарас Прохасько. Машиною Антона повезли на малу батьківщину, містечко Баранівка на Житомирщині, де й він похований.
Ще декілька років після смерті його молодший брат Віктор скликав нас на поминальні обіди на річницю смерті Антона. І Вікторова дружина розповіла хвилюючий епізод: коли вони влітку приїхали вперше на могилу Антона, то зі здивуванням побачили, що біля дерев’яного хреста якась пташка спорудила гніздо і вивела пташенят.
З Антоном у мене склалися непрості стосунки. Я не кажу, що він мене любив, а я йому симпатизував. Але я розумів, попри свою спадкову запеклість, що в особі Антона має українська література талановитого прозаїка, якого чомусь не знає. Цей стан інколи зачіпав і самого Антона. Пригадую, як одного разу сказав мені так з притиском: «Нічого не розумію, що в цій літературі відбувається. Я – добротний прозаїк. Андрухович і Процюк такими не є. Чому про них говорять, про мене – ні». На що я відповів, що крім таланту, треба мати везіння і працювати на створення свого іміджу. А Степан одного разу мені сказав: «Знаєш, виходив я від Антона, і раптом оглянувся. І таку в погляді побачив зневагу і ненависть, що аж мороз поза шкірою пішов». Таке сприйняття і такий настрій в Антона був хвилевий і викликаний тяжким фізичним станом.
Він пішов від дружини, винаймав квартиру, рідко спілкувався з десятирічним сином Еліазаром. А в останній місяць жалівся Степанові і мені, що дружина не пускає сина до нього. Я не пхаюся у причини таких стосунків сімейних, але факт настільки промовистий, що оминути його в розмові про Антона – не можу. Коли Антон помирав, то останніми словами були: «Еліа…Еліа…», і брат Віктор так і не знав, до кого звернені слова – до Бога чи до сина.
Влітку 2001 року ми з Антоном домовилися, що я напишу нарис про його творчість. Обумовили ціну роботи. Це була його вимога – все обумовити: «Ми не є друзями, але ми колеги і партнери. Зрештою, на якісь речі творчі дивимося однаково», - таким був його аргумент. Нарису я не написав, але зате видав роман «Инший» в своїй редакції, бо Антон залишив лише чернетку з правками, які розбирав я; видав фрагменти Щоденникових записів, декілька оповідань з ненадрукованої збірки «Лекція», і провів з ним розмову, яка виявилася останньою.
Листування Антона не збереглося. Брат Віктор казав, що є листування із ним, а це – родинне листування і до літератури стосунку не має. Щоденникові записи я переглядав уважно. Принаймні ті, які мені давав читати брат Віктор. Краще з тих матеріялів я відібрав, не забуваючи і про певні делікатні речі в оприлюдненні. Де сьогодні оригінали цих записів, - не знаю. Можливо, їх вже нема.
Минулого року я кинув клич писати спогади про Антона. Він вчився на українській філології Київського університету на межі 70-80-х років минулого століття. Але відгукнувся лише Дмитро Кремінь, який у журналі «Перевал» (2017, ч.3-4) подав короткий спомин про перебування Антона в Миколаєві, де він короткий час жив і працював після закінчення університету.
Антон із родини польських виселенців, що перебралися на Житомирщину в середині ХІХ століття після якогось із польських повстань. В середині 80-х був референтом відомого психотерапевта Віктора Кашпіровського, про останнього навіть написав книжку «Феномен Кашпіровського», яка вийшла польською мовою в 1990 році. Бібліотеки Антон не збирав. Книжок не зберігав. Навіть своїх. Що у нього було з книжок - словники. «Прозаїк повинен постійно вчити мову», - таким було його правило.
Про себе Антон говорив мало. Принаймні, мені говорив мало. Більше його знав Роман Киселюк, бо був період (1987-1997), коли Антон жив у Яремчі, збудувавши величезний будинок. Там тепер якась католицька місія. Займався бізнесом, починав із «фінансових пірамід», таких популярних на початку 90-х. Коли ми познайомилися, Антон був власником кількох маршруток-«пежо», які курсували по Франківську. Ми приходили до нього пити червоне вино, якого у нього було вдосталь, йому привозили його з Болгарії. Він його пив мало, з лікувальною метою. А хлопцям, які до нього вчащали, а це, крім Степана, мене, Івана Ципердюка й Олега Криштопи, були ще Сергій Борис і Святослав Кут, казав: «Що ви бідними ходите. Гроші валяються під ногами. Зігніться й підніміть». Крім вина, любив грати в карти. З нами грав хіба що „в дурня“, а так у нього були постійні клієнти гри в покер. І ставки там були немалі.
Основна тема творів Антона Морговського – морально-етична. Він тонкий психолог і знавець людської душі. Його проза жорстка, моментами жорстока і відразлива. Інколи видається цинічним. Особливо, коли говорить про стосунки чоловіка і жінки. Тут теж є своя особливість, викликана невиліковною хворобою.
Колись я з ним сперечався про мову його роману «Аве, Маріє, аве» (видрукований окремою книжкою 2002 року). Я дорікав йому за вульгаризми, ненормативну лексику. Антон в запалі мені крикнув: «Як ти можеш писати про книжки, коли ти не чуєш мови. Невже ти не розумієш, що всі мовні партії у моїх книжках викликані внутрішньою логікою і поведінкою персонажів, а не моїм психічним збоченням». Ми тоді добре «погиркалися», але спілкувалися. І частіше телефонував він, а не я. Одна з причин, неймовірна самотність Антона. Одного разу він впав вночі в кімнаті і не міг порухатися, до ранку лежав на підлозі, аж поки не прийшла людина, яка доглядала його. Він добре промерз і розповідав нам з гіркою іронією: «Знаєте, хлопці, що я тоді думав, лежачи голим на холодній підлозі? Як шкода, що навіть злодій не заліз у мою кімнату. Я би його попросив підвести мене до ліжка, а потім би дав йому гроші. Вони мені не допомагають»…
У запропонований том увійшли всі його повісті і романи, які друкувалися в журналах («Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Березіль», «Перевал», «Кальміюс») і які не виходили окремим виданням. Тобто твори, які були фактично написані у франківський період життя Антона Морговського (1997-2001). Лише повторюємо збірку оповідань «Свято білої сорочки», вона вийшла наприкінці 80-х і загубилася у період розпаду совітської імперії. І роман «Фіропа єси…» друкувався наприкінці 1996 року в журналі «Сучасність». Залишилася збірка оповідань «Лекція» і сатиричний роман «Максим Шпак пішов». Збірка датована 1989-1990-ми роками. Роман – серединою 80-х. Думаю, ще колись і ці твори підготую і видрукую. Бо в особі Антона Морговського ми маємо – маємо, а не мали – талановитого українського прозаїка, який все своє творче життя досліджував і описував феномен людської НЕЛЮБОВИ, залишаючись останнім великим українським трагіком кінця тисячоліття. Антонів вогонь ЛЮБОВИ і нині пече тих небайдужих, які знають ціну життя.
Євген БАРАН, літературний критик
