ЖДАНИЙ РАНОК

 

Холодний легкодухий жданий ранок!

Цієї довго я чекала миті...

Ще п’ять хвилин і, задивуюсь сприті,

в обличчя сонце вранішне загляне.

 

Стерню на полі, бороду небриту,

запінив березень м’яким беручим снігом.

Розкришує в лелітки-стрази кригу,

підштовхує струмочками до літа.

У прибережжя вгризлись гострі брили...

 

Тримайтесь не тримайтесь – час ваш вийшов!

Бентежно так спливає повінь... В тиші –

зажата громовиці дужа сила.

Й мені в весну! Де нас чекає стріча?

На роздоріжжі, чи доріг узбіччі?

 

легкодухий – боязкий, тремтячий;

беручий – липучий;

лелітки – іскри;

громовиця – гроза;

 

 

МОРОЗ УЩИПЛИВИЙ

 

Мороз ущипливий, а тиша – мов німа.

Безсила. І не знаю хто і де ти...

Лютує і засніжує зима,

а сонце вже пропалює замети.

 

Під гірку йти – перехопило дух.

З гори – неначе гойданка під небо!

Живе сховалось. Ледь помітний рух

тепла з очей, коли дивлюсь на тебе.

 

І дні, і ночі – білі. Сніг рипить,

виблискує, покваплює додому.

Як я жадала наздогнати мить,

в твоїх обіймах приховати втому.

Не зраджу вітру – сенс мого життя!

Розтане сніг. Спливе. Без вороття.

14.02.2012

 

 

ОДА ВЕРБАМ

До картини «Верби» художника Цезарiя Ганушкевича

 

Прадерево життя – верба,

водойм родюча сила,

дівочий смуток і журба

на нецілованих губах,

приспущені вітрила.

 

Від сонця сховок потайний

під віттям верболозу...

А ти – не мій і сам не свій,

в обіймах сполоху сувій

поезії і прози.

 

В нім материнська ворожба –

мов думка легкокрила.

Хай замилується юрба –

прадерево життя верба,

водойм родюча сила

 

 

ПАВУЧИХА

 

Хапаюсь павучихою за стелю –

земля з-під ніг...

Все ж вірю, що вода подрібнить скелю –

продовжить біг.

У натовпі ступаю у бистрянку –

стікає слід.

Мій власний голос стиха спозаранку

струмить у світ.

У той, де не Святі і не Великі –

є кров століть.

Хоч пересічні ми, та не безликі

На цій землі.

Тримаюся, не підкоряюсь силі

тяжіння й зла,

та падають, щорічно, заметілі –

на край чола.

У пахощах задушливого хмелю –

земля з-під ніг...

Хапаюсь павучихою за стелю –

продовжу біг.

 

 

СОРОКОНІЖКИ

 

Дав Бог чомусь лиш дві ноги

та три доріжки.

Стають в пригоді, до снаги

сороконіжки

моїх думок, моїх бажань

нестримна сила.

Хоч спотикаються, на жаль,

є руки-крила,

що застережливо несуть

у вимір часу –

шукати зміст буття і суть

прийдешню Спасу.

 

 

ІКСДЕСЯТЬ ЛІТ

 

Іксдесять літ моїх, скажіть, ви де?

Втікаєте, чи хтось штовхає в спину?

Допоки сніг на голову впаде,

ви біженці по долі, без зупину.

 

Ви проросли в мені, мов горицвіт,

його зі степу привезла для мами...

Лічити весни не втомився світ –

квітує сонцем щедро біля брами.

 

Я з тих, хто повертається. Я з тих!

У час, події, до людей – покличте!

Запал ще тліє, голос не затих,

забути хочу про біду і відчай.

 

Буття відлуння досі ще гуде,

ще намагаюся іти уперто.

Іксдесять літ моїх, скажіть – ви де?

Сліди життя у дітях, їх не стерти.

 

 

КЕЛИХ ГІРКОТИ

«А воля – такий гіркий трунок...»

(Анатолій Горовий)

 

Воля – трунок гіркий... Та нап’юся,

Ще й умитись залишу ковточок!

А життя в хаотичному русі

Між старечих бажань та дівочих.

Між можливостей: Спати – не спати?

Зберегти – розірвати стосунки?

Чи розбити той келих на свято,

Як на щастя гіркого гатунку...

 

 

СВЯТА ТРІЙЦЯ

(До картини київського художника Анатолія Горового)

1

Святої Трійці три особи –

У погляді життя жадоба.

Три постаті Живого Бога –

Усім живим пересторога?

Три іпостасі Божества

В червонім кольорі єства?

В одному триєдинім лику,

Подібні громовому крику –

Отець, і Син, і Дух Святий.

І не почує – лиш глухий...

 

2

Чому сумні у Трійці очі?

Збентежені, мов сни пророчі.

Три пари дивляться на мене –

І серце стукає шалено.

Пронизливий чи войовничий

Той погляд на її обличчі?

Життя минуле і майбутнє

У тому позіру присутнє?

Окіл Христова гусне кров –

Надія, Віра і Любов.

 

 

МОЯ КУМА

До одноіменної картини художника Анатолія Горового

 

І хитрюща, і зваблива,

і весела, й жартівлива?

Не напружуйте ума!

Це – кума! Моя кума.

І розрадить, і розсудить –

так про неї кажуть люди!

Пиріжки пече – сама!

Це – кума! Моя кума.

Хоч без брів, та білолиця.

В жар кидає, як присниться!

Що тут скажеш... Слів – нема.

Це – кума! Моя кума!

 

 

ДОЩ. ОСІННЯ РАПСОДІЯ.

(до картини Цезарія Ганушкевича)

 

Цей срібний дощ закоханий у осінь.

Я – полонянка у його красі!

Купаються в нім верби тонкокосі –

Мов сонце золотаве у росі.

Мені того дощу було замало.

Як і тебе. Він, як і ти, сліпий.

Краплини-перли по одній збирала...

З долонь відкритих хоч ковток відпий!

Рапсодії мотиви стоголосі –

Мазками пензлів линуть звідусіль.

Цей срібний дощ закоханий у осінь...

Я – полонянка у його красі.

 

 

ЦВІТУТЬ АБРИКОСИ

 

Цвітуть абрикоси –

привабливо, біло.

У тому цвітінні –

купатись хотіла.

 

У тому цвітінні,

у тому розмаї –

де серце гаряче

любові шукає.

 

Цвітуть абрикоси –

чекатиму плоду

й вустами п’янкими

зніму насолоду...

 

Цвітуть абрикоси!

 

 

ПОРТРЕТ ХУДОЖНИКА

Анатолію Горовому

 

І щирий, і наївний – мов дитя.

Ідеї фонтанують – мимохіть.

Твоїх картин свідоме каяття,

то погляд давнини тисячоліть.

 

Прихованих – не маєш почуттів,

нестриманість – зненацька промина

і вибухає на межі світів

яскравих фарб співзвучна глибина.

 

Що не переболіло – відпусти!

Думок, на згарищі, чорніє ліс,

а пагони гіркої самоти,

як сталактити виплаканих сліз.

 

Сестрою одинокості – печаль

за тим, що втратив, що не віднайшов...

Ховається між голосних мовчань

довірлива, невичерпна ЛЮБОВ

 

до дня і ночі, сонця, до життя,

до жінки – хай нуртує і п’янить!

Твоїх картин свідоме каяття,

то погляд давнини тисячоліть.

 

 

ПЕРЕДНОВОРІЧНЕ

 

Ще день готується до втечі.

Ховаюсь під його крило.

На землю насуває вечір

сумне, нахмурене чоло.

 

Ніч – тихомир’ям заколише,

вві сні – надія защемить...

Настояна на думах тиша,

дарує ранок, днину... Мить?

 

 

ЗАЛЮБИ МЕНЕ, ДОЛЕ

 

Полюби мене, доле, знічев’я*.

Йду і краю не бачу стерні.

Поміж маків відцвівшого червня,

ще шукаю слова вогняні.

Ще шукаю, так довго шукаю!

Ще шукаю слова вогняні.

 

Відлюби мене, доле, вдостачу!**

Не ховаюсь, не треба куліс.

Я ніколи собі не пробачу

безнадійних, нестриманих сліз.

Ні собі, ні тобі не пробачу –

безнадійних, нестриманих сліз.

 

Залюби мене, доле, доп’яна.

Поривання душі – вівтарю...

У коханні сліпа... Де-ре-в’я-на!

Не підпалюй мене, бо згорю.

Якщо маєш у серці жаринку,

підпали вже нарешті – згорю!

ЗАЛЮБИ МЕНЕ, ДОЛЕ!

 

*знічев’я – просто так, без причини;

**вдостачу – вдосталь, досхочу;

 

 

МІЙ КИЇВ

 

Що для мене Київ?

Київ – це Дніпро

і високий берег

в золоті церков.

Запал і натхнення,

прихисток і шлях,

благість повсякдення,

Сонце у руках.

Київ – це Хрещатик,

пагорби й мости.

Золоті Ворота

в давніх днів світи.

Це Свята Софія

і Андріїв спад,

у бузкових мріях

ботанічний сад.

Київ – сни пророчі

і фунікулер,

і відкриті очі

паркових озер.

Київ – щастя-доля,

хвилі літепла.

Над Cпівочим полем

Лаври купола.

Київ – щирі друзі,

віра у добро,

різнокольорові

лінії метро.

Запал і натхнення,

прихисток і шлях,

благість повсякдення,

СЕРЦЕ у руках.

 

 

ТЕАТРАЛЬНИЙ СЕЗОН

 

Щоб співала душа,

у театр поспішай –

декорації, сцена і маски.

Зачаровує хор,

танцюрист і актор,

плин життя – від трагедій до казки.

 

Приспів:

Театр – арена!

Тут Мельпомена

і Терпсіхора, тут – карнавал!

Пильнують дійство,

спішу в дитинство –

у королівство кривих дзеркал.

 

Театральний сезон –

дивовижний полон.

Ми в обіймах у тому полоні.

Тут прихисток для Муз,

їх щасливий союз,

глядачів щирий плескіт в долоні.

 

Приспів:

Театр – арена!

Тут Мельпомена

і Терпсіхора, тут – карнавал!

Пильнують дійство,

спішу в дитинство –

у королівство кривих дзеркал.

 

За аншлагом, аншлаг.

Чудодія розваг

і фантазій уявні химери.

Ледь приглушений сміх

і сліди без доріг...

Відпочиньте, нарешті, гримери.

 

Приспів:

Театр – арена!

Тут Мельпомена

і Терпсіхора, тут – карнавал!

Пильнують дійство,

спішу в дитинство,

у королівство кривих дзеркал.

 

 

ЧАС СІЯТИ ЖИТО

 

У час тяжкий матуся нас ростила.

Всміхатись вчила в колі безнадій.

І ми неспішно розправляли крила

Під мамин приспів: «Помирай, а жито сій!»

 

Час сіяти жито

І днині радіти.

Хай наші нащадки

Зберуть урожай.

У чистому полі,

Де вітер на волі,

До кращої долі

Шляхи відшукай.

 

До осені моєї недалеко.

Я розгортаю спогадів сувій.

У вирій зазбиралися лелеки

Під тихе мамине: «Вмирай, а жито сій...»

 

Час сіяти жито

І днині радіти.

Хай наші нащадки

Зберуть урожай.

У чистому полі,

Де вітер на волі,

До кращої долі

Шляхи відшукай.

 

Втомилася і жити, і втрачати.

Нема краси в розплетеній косі.

Та чую слізний голос онучати:

«Бабуню рідна, не вмирай, а жито сій!»

ЧАС СІЯТИ ЖИТО...

НАЗАРІВСЬКА  21

За спогадами Тетяни Павлівни Дмитраш, диктора українського радіо

З осені 1896 року до весни 1897 року, після складної операції на ногах,  Леся пролежала прикутою до ліжка.

 

Тілесні муки. Ще й душа горить…

Єдині ліки – влучне, гостре слово.

Таке, що здатне упіймати мить,

Щоб не згубилась в часі випадково.

Назарівська  двадцять один. З вікна

Пожухла осінь і зима – навічно? –

І візерунків брами дивина.

Надії вогник чи вогонь сторіччя?

Уява лине в ботанічний сад,

«Дзвінки трамваїв», «гомін паровозів»…

Весну віщує соловей улад

Й поезії зринають стоголосі:

Відваги громадянської - запас.

Любові й болю згусток – мов свічадо!

І заповіт для кожного із нас –

Як боронить народу волю й зладу.

Ось дошка пам’ятна. Дитячий гурт.

І люд тече – нема кінця і краю.

Вже без кайданок, і хода – без пут.

І Леся за вікном. Я відчуваю.