Осінь пізнавали по небу - небовиди вересніли, всотували дим тліючого листя обіч шкіл і будинків, набували кольору злата, барви світла. Ми викидали календарі, палили газети з прогнозами погоди, бо небо - ось, що важило. Зело жовтіло ще в серпні, тому пізнати осінь допомагало лишень небо. Перегодом, аби не мерзло, тільки вдарять перші приморозки, баби збиратимуть його у квітчасті хустки, пожовкле й потріскане, загортатимуть у клуночки, в'язатимуть до сволоків, аби навесні не згубилося, не минулося. Та до того далеко. До того ще пів осені, ніби пів вічности, бо я малий і мені десять.

Сьогодні небо карамельне, отак-о торкни, а воно солодке-солодке і трішки липнуть пальці, як від справжнісіньких солодощів. Я, усівшись на задньому сидінні, мов цар гори, роздивляюся пожовклі краєвиди, безкрай спаленої стерні, вогнисті спалахи поодиноких перетик, стрибуче кружальце високого сонечка, полохливе кукурудзяне листя... і світ летить переді мною, мовби в прискореному режимі, як у безтурботних мультиках, як у безтурботних діточих жартах.

Мигцем. Кадрами. Сальвами.

Автівка котиться путівцями, позаду курявіє шлях, мовби піщана пустеля у східній казці, утім мене це не страшить - зі мною тато й мама: лельо кермує, неня тримає верейку ласощів. Боже мій, як багато сонця! Цілих три сонця! Одне - на небі, два - в серці.

Запах гарячої піци просочується, як давній всюдисущий дух, а я раюю, млію і мрію, бо я малий і мені десять.

Диви-диви, фазанчик!.. Диви-диви! Ма, він біжить! Уже заховався! Оно десь у терен забіг... Тату, глянь, це ж уже ставок?! Ставок! Синій! Довгий!

Автівка потроху гальмує, скочується до берега. Кршшш... Га-а-аррк... Днище машини шкрябає скрипучий лікоть закостенілого бур'яну, кістлява трава, котра росте тут від самого початку світу. Та де там! Усесвіту!

Гуп. Гуп. Гуп. Усі вийшли з автівки й заходилися витягати з багажника розкладний столик, стільці, паперові горнята, невеличкий ґриль і надувний човен.

Ху-у-х! Ху-у-х! Ху-у-х! З розпластаного шматка безформної гумової шкіри, тяжко-важко бубнявіє човен, набуває ознак, надувається й хекає, мов ковальський міх, ніби хлопці після втомливого шкільного футболу.

Плюсь! Магічні ставкові кола розходяться від човенця, снують заворожене коло води й неба, ламкі вигини літепла. Я обережно лізу до човна (не доведи Господи, булькнути на самісінькому березі), а відтак біля мене моститься тато й великі весла, мов руки велетня, зачерпують глибінь води, відштовхують нас від срібного берега.

- Бери, - каже тато. - Спробуй, - і подає мені два весла, два чорних весла.

Малі долоні хапаються за держална й помалу-малу гребуть. Шу-у-ух... Зашуміла тихо вода, зашелестіла. Хлюпнув теплий безмір... Я не відпускаю весел і бачу татову посмішку - бачиш, усе виходить. Обабіч нас проростають дерева, заливчасто тьохкають горлиці, хиляться береги, повняться води, повноголосо шумлять верби й чути, як межи очеретів оранжево шепочуться мавки.

Я весело ментиляю долонькою матусі, махаю їй, мовляв, бачиш, як далеко зміг запливти! Неня привітно сміється й махає нам у відповідь, закликає до вербного берега.

Добрий сміх. Добрий усміх.

- Звертай, - каже тато. - Чуєш, звертай!

Йо-о-ой!.. Трясця, я заплутався веслом у безконечній плутанині водоростей і гілля. Так завше! Тато обережно переймає весла й леда я вліз у ту шалину, як наше човенце знов випливає зі ставкової хащини. Слава Богу! Нас не схопили акули, човен не пробився і нас не з'їли амазонські піраньї.

Знов я веслую. Хлюп... Хлюп... Хлюп... Уявляю себе справжнісіньким веслярем. Корабельником! Скільки води! Скільки неба! І сонця тепер чотири: одне - у небі, друге - в воді, два - в серці. Мавок уже не чутно. Певно, ми своїм гомоном і жебонінням сполохали їх. Тільки он ген далеко лебедіють лебедоньки.

Білі лебеді. Кришталеві лебідки.

Ми добуваємося берега. Матуся чекає нас біля столу й запашна ниточка смакоти духмяніє прямісінько до нас.

Обійми. Посмішки. Солодко.

Я відкушую кусень піци й мені страшенно смакує. Як смачно, матусю! Як тепло!..

Хлюпотить ставкова вода. Скочується помаранчевий день. Вересніє осінь. Багряно потріскує ватра. Ми сидимо, ласуємо, сміємося калиново. Навкіл мене височіють сонця.

А небо! Гляньте, яке карамельне небо!

Такий небовид буває лишень у жовтні й лише в дитинстві, бо ж я малий і мені десять.