...Заходжу в скверик за поштою біля станції Героїв Дніпра на Оболоні й шукаю очима ту лавочку, де щодня о цій порі відпочиває письменницьке подружжя — Дмитро Чередниченко і Галина Кирпа.

Галина Миколаївна гомонить із сусідами, а Дмитро Семенович годує голубів. Підходжу – зграя злітає.

• Ой, Дмитре Семеновичу, налякала я ваших пташок!

• А дивись, вони отам!

Підіймаю голову — а й справді: зграя чемно сидить на дроті, чекаючи, коли вляжеться хвиля взаємних привітань і почнеться тиха розмова, за якою можна неспішно ласувати зернятами геркулесу.

Біля Дмитра Семеновича завжди неспішно. Формується якесь таке особливе домашнє поле, де всьому навколо є своє ім’я. І дереву, і квітці, й пташці, і, звісно ж, людині.

У книзі спогадів Дмитра Чередниченка «Княжий краєвид із Лисої гори» дуже багато імен — здавалося б, і геть необов’язкових для запам’ятовування. Вона навіть починається не з розмови про себе: «Були у нас добрі сусіди. Якщо брати по колу, то насамперед маю згадати бабу Лукію. Її хата потопала в зарослях бузку та барбарису, тобто золотистої смородини...»

Адже історія Дмитра Чередниченка — це історія людей, які навколо нього.

...Коли хату спалили німці, Чередниченки перебралися в інше село, де поставили собі нову домівку в особливому місці: кожен четвер під вікнами вирував справжній ярмарок! І хата не зачинялася: той забіжить підігнати чоботи, той обмити обновку... Читаєш ці картинки — і згадується ціле повоєнне покоління українських письменників, особливо ж кортить перечитати Григора Тютюнника. «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові».

Здавалося б, любов до своєї землі — то вже такі загальні слова, стільки разів ужиті, що до них немовби випрацювався імунітет: чуєш — і не зачіпають. Але в цій книжці вони наповнюються справжнім сенсом, читаючи, ти відчуваєш, що автор і справді сходив своїми босими ногами усі навколишні стежки, та ще й водив ними своїх сільських учнів. Бо це теж про любов – після навчання у столиці повернутися у рідний край і вкласти всю свою творчу енергію в роботу з сільськими дітьми. Щоб їм було справді цікаво вчитися. Щоб вони озирнулися й побачили, яка навколо краса. Щоб вони загорілися творчістю, і не важливо, це вірш чи новий винахід, головне – їхній час буде живий, наповнений сенсом!

Дмитро Чередниченко робив свою маленьку творчу революцію – організовував уроки просто в лісі, поїздки на літстудію в райцентр, експедиції-мандри навколишніми схилами...

До речі, про мандри. Розповідь про подорож велосипедом до Криму можна б вдавати окремою книжкою. Знайомства з людьми та їхніми історіями, куштування абрикос чи огірків у полі при дорозі, милування неймовірними краєвидами, ночівлі в сіні чи в сільському клубі, гостини у дядька в Джанкої... Це хочеться читати і читати.

Коли оповідь переходить до київського періоду життя Дмитра Чередниченка-письменника і редактора, у книзі з’являється більше документів. Це листування з друзями. Знову ж таки – й оповідь здебільшого про них. Євген Гуцало, Петро Засенко, Віктор Близнець... У Дмитра Семеновича є рідкісний дар – цінувати дружні зв’язки, не губити їх у шумовинні днів, і не має для нього великого значення, чи друг той ходить із ним по землі, чи вже пішов у засвіти... Так і завершується книжка — покликом у засвіти до письменника Віктора Близнеця: «Так треба зустрітися, Вітю! Чи знає Сашко час і місце збору? Га?

Гукни.

Я прийду.

На звук павутинки прийду.

Твій квиток до Межиріча я бережу. Може ж поїдемо якось. Вийдемо у Навистці, і я тобі покажу княжий краєвид із Лисої гори».