(поезорозкадровка ірраціонального простору)

 

 

 

поезія

цикл

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів-2020

 

- 1 -

*****

Цю зустріч зумовлено

Полем кармічним.

Скороминуще триватиме

Вічно.

В золота віршах

(Багрянокриком)

Ти озовешся

Словом і ликом.

Втопиться в листі

Біль падолиста.

Душе сакральна,

Древнього міста!..

Де тобі, хлопче,

Усе це пізнати!..

В барвах барвистих

Криком кричати.

Укрилася осінь

Полем кармічним.

…Усе, що минає,

Триватиме вічно.

 

 

 

 

- 2 -

*****

…І вулички тісні, і Львів як світ,

Наздоганяє сам себе та більше, –

Як неостуджений, нестриманий „болід”,

Що я його „засік” й опишу в вірші..,

А разом з тим, тут спокій, як магніт,

І всяк сюди повернеться, я знаю,

…І стільки часу, мо’, найліпших літ

Ще запізнає в Замковім розмаю.

Високий День і Замок Золотий.

І Дух-Кав’ярень так лоскоче ніздрі!

Ти тут живеш. Ти – різний. Ти такий, –

Що водночас і ранній, і вже пізній.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 3 -

*****

…І знову це літо, як вперше

У червня зелених пасах.

Й ти, невпокорений верше,

Як завше, здіймаєш свій шлях.

Гамселять зелені бубни

Й світиться чиста роса.

І навіть стовпці зашкарублі

Напитися сонця спішать.

Вколисує снів верховіття

Теплий настояний дух.

І так – нескінченні сторіччя

Не нишкне цей лагідний рух.

Я, втаємничено надіюсь,

Знов споглядаючи на це;

Спонтанно й блаженно вірю

У Вічне Золоте Кільце.

 

 

 

 

 

 

- 8 -

*****

Незнайомий голос

З телефонної слухавки

Розпитує мене про вулицю

Нічних Трамваїв,

Що на ній мешкаю

Уже багато років;

Про рудоволосу зграбну

Жіночку:

Пані Маргариту, –

Мою давню сусідку;

Про породистого сен-бернара,

Що його в мене ніколи

Не було.

Такий дивний голос…

Запалюю свічку

Теплого слова,

Аби зігрітися

Посеред світу.

 

 

 

 

 

 

- 5 -

*****

Спинилась мить. Цей дворик

Темний.

(Не навмання моя печаль).

І ностальгія. І таверна.

І сходи – вичовгана

Сталь.

Чергова осені причина?..

Чи кепський випадок дощу?..

Тут все – стильóво; безпричинно.

Не квапить Час Ріку свою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 6 -

*****

Дивний вечір і, направду,

Літо за вікном стоїть.

Ґанок дивиться Освáльду

В очі та з собою гомонить.

Літепло за розливсадом

Причаїлось і мовчить.

А Боженка на гойдáлці

Подолала цілу мить.

Знову десь майнуть століття.

Обізвуться солов’ї.

А оце старе обійстя

Все стоятиме. Чи ні?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 7 -

*****

На тому березі, на тому:

Дерева зовсім вдалині.

Вони не бачать мою втому,

Бо зовсім не близькі мені.

Там зачаїлися почвари

Серед скелястих берегів.

Вони даремно світлом марять,

Благають марно у вітрів

Перенести їх на цей берег,

Щоб учепитись обіруч…

Та шовковисті трави стеле

Могутній золотий обруч.

Він берег цей не дасть ніколи

Спаплюжити вогнем потвор;

А ще: за ним горби і доли –

Все золотитиме колор.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 12 -

*****

Я зовсім не знаю,

Звідки ця хмара,

Подібна на чорну

Пантеру.

Скрадається тихо,

Мовби вишукує

Найпевнішу нагоду

Напасти.

…Я тільки знаю,

Що очі її ось-ось

Заіскряться вогнем

Блискавкóвим.

І це буде початок

Чогось.

Напевне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 9 -

*****

Негода. Зранено-печальна.

Стежка сну, що висне до небес.

Так докладно все.., але й загально;

Неначе – у процесові процес.

…Але що це; що воно за дійство,

Наче коромисло на плечі:

Трохи недоважено – злодійство,

Дещо переважено – ключі?!. –

То – ключі, що зринули з водою,

Води ті, що у ключах були…

Все печальне – зронене сльозою.

А сльота закінчиться. Зажди.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 10 -

 *****

Вздовж огорожі зі штахетника

Скрадається ніч, як циганка. –

Чи це понипування бешкетника,

Бо, ось же, – горить цигарка?..

Я зачаївся в лоджії

Своєї давньої вілли.

Як воно й личить художнику:

Спостерігати і мріяти.

А ще, – забрати в ночі її пріоритети:

Не спати до самого ранку.

Та, врешті, спитати: „Де ти,

Зникла чорнява бранко?..”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 11 -

*****

Три деревá – три липи давні.

Розмова у нічній пітьмі.

Про подвиги та справи славні?..

Ні! Батярські перчені пісні.

Отож собі цих троє хлопців,

В охмелінні липових алей.

Додавши ще й вокальних опцій,

Скликатимуть птахів й людей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 16 -

*****

Ялиці похмуро звісили

Брови.

Вогнем закипав на схід сонця

Горнець.

А там, трохи нижче, – надзим’я

Діброви

І річка, як стрічка, що

Не навпростець…

Триматися стежки, верхів’я

Не видно;

А скелями дертись – потрафити

Слід…

Я все ж – навпростець, таки звик

Очевидно.

А слизькість гори?.. – Я розколю

Цей лід.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 13 -

*****

Схил з обривами,

Покущавлений;

В тихім сонці блищить

Роса.

Ця картинка джмелями

Пожвавлена.

Літо, чую, уже пригаса.

Якось терпко так, наче

З пригоршні

Ти не воду, самотність

П’єш.

Та думки твої учорашні

Щось нашіптують. Ти ж ідеш...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 14 -

*****

Минають хвилини, години

І дні…

І тільки в заозер’ї,

На терені старезного

Кедра,

Ніщо не минає.

Хто знає?

Хтось знає.

Години, хвилини

І дні.

Праве-дні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 15 -

*****

Жасмину нагріті кущі

І пристрасті очі великі.

Жужмелять собі щось

Під ніс охоронці-хрущі.

І віття схопило усе тут

Так цупко, неначе ліани дикі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 20 -

*****

І заридати серед снігу,

Серед накликаних завій.

Все менше пристрасті й бігу.

І світ довкіл, як сам не свій…

А там: прогалини чорніють.

…І вітер з криками скрадавсь.

У цю сподівану неділю

Писались вірші. Вечір бравсь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 17 -

*****

Ви зрозумійте. Це не складно.

Копиця сіна. І дві жінки,

Такі собі, прості з простого;

Як у художника: нізвідки.

Ось вже на бурю навіває,

Навіть накрапують дощинки,

А вони їжу розкладають

Й мене запрошують до шинки.

– А, може, пляшка ще до цього,

І, мабуть, ще щось, як годиться?..

– Та ж ми не з цукру, що такого,

Що там потроху вже дощиться.

Отож я і підсів до гурту

Та не з порожніми думками…

Такого чебрецю та нурту

Повірте, не знавав роками!..

 

 

 

 

 

 

 

 

- 18 -

*****

Вітер вночі у галуззі

Під вікном моєї хатинки,

Винайнятої у лісника,

Притих й заночував,

Напевне, не маючи іншого

Сховку

У цій місцині.

Не смію на світанку

Його будити,

Аби не приглушив барв

На моїй картині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 19 -

*****

Нечутний політ Сови

Наздоганяє вже сріблястий

Легіт неба.

Тоді стаєш собі малий

Й навшпиньки тягнешся

До себе.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 24 -

*****

Горланить хтось у нічку пізню:

Чи захмелів, чи просто так?..

Трапляється, що аж залізно

Стискає в грудях; як кулак:

І хочеться так заволати,

Аби почули небеса.

Це співом не назвеш; співати, –

Коли розкрилена душа…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 21 -

*****

Ця жінка – очі з мигдалем,

В Едемі.

Неспішно ладяться слова

Окремі.

І з нею навіть парадіз:

„О де ми?!!”

Цей райський досконалий

Ліс;

Тотеми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 22 -

*****

Твоє тіло – декольте ночі;

Нестямно глибокий викрій,

Оздоблений оксамитом

М’якої тиші.

Хтось про нього, мабуть,

По-іншому колись напише.

Я ж надихнувсь, саме, так.

Я – найкращий кравець

Твого тіла.

Я – справжній мастак.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 23 -

 

        

 

 

 

  

Сосни чіпають місяць

Верхів’ям своїм колючим. –

Зовсім йому – не місце

Серед так шпичок злючих.

Він нашептав вітриську

Могутньому, як і небо,

Позбутися тик колючок

Конче має потребу.

Так, я усе це бачив,

Навіть не перебільшу:

Ось він здійнявсь; побачив і… –

…На орбіту; на дещо більшу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 4 -

                                                 ВІКТОР

                                                 ПАЛИНСЬКИЙ                                                       

 

 

 

 

 

Темний

бік

місяця

 

 

(цикл поезій)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів-2020

 

- 1 -

*****

…По той бік місяця

Темнота незоряна;

Незорана.

По той бік свідомості –

Цілком невідомо.

Прискіпливо вглядаються

Телескопи

Зусебіч і з усюди;

Запитально: хто ти,

Хто ти?

–       Ми люди, люди, люди…

Темний бік місяця:

Зовсім темно.

Припускаю, щось таки

Зміниться.

Напевно, напевно, напевно?..

Допиваю чай з молоком.

Підвиває рудий собака Редут.

Що ті люди з прозорим чолом?..

Я тут, я тут, я тут…

 

 

 

 

- 2 -

*****

Прямовисно стікає

Час,

Як у деформованому

Годиннику

Пензля Сальвадора

Далі. –

У застиглу незворушність

Темної сторони місяця

Скрапує жива матерія;

Мить;

Формуючи стани

Нез’ясовного спокою.

Годинник спить.

І втягується в овальний

Сонпустелі

Гаряча жовтизна пісків. –

Європою, Європою, Європою.

 

 

 

 

 

 

 

 

- 3 -

*****

Зненацька страта.

Втрата.

І любов.

Вечірній зимний

Невимовний смуток;

І срібний місяць.

Так прагнеться

Забути,

Та все вернулось.

Й не полишить знов…

…Із зорепаду –

Золоте перо.

На таїну.

На диво.

На добро.

 

 

 

 

 

 

 

 

- 8 -

*****

Посмієш забути (бути), –

Потрафиш зрадіти (діти).

У силі місячних звуків (круків).

У схлипах глухого моря (горя).

Може, усе ж зумієш (смієш)

Вернутись до тих трьох сосен (осінь),

Що вже пломеніють (мліють)?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 5 -

*****

Насправді, – дощ

Серед ночі.

Негода.

Випадає чергова

Нагода

Вздріти чужий

Сон

Просто зі своїх

Вікóн.

…Ось тупцяє посеред

Стику двох площ

У довгому плащі,

Поширюючи терпкий

Запах

Іншої реальності,

Чийсь сон.

Дощ.

Випадає нагальна

Потреба:

Відчути бездомне

Небо.

Треба.

 

 

 

- 6 -

*****

Допоки минуле не є

Минулим;

Ніяк майбутнім

Не є тривалість,

Не виявляй себе. –

Птаха проснулась;..

Втрачені візії

Знов повертаються.

(Тобі осягнути світло

Іззовні;

Тиха молитва-шлях

Досконалий).

…Вкотре зневіришся,

Втім, звідаєш

Впóвні.

А, що полишиш,

Те не пропало.

 

 

 

 

 

 

 

 

- 7 -

*****

Це знову липень –

Ликами до серпня.

…І тільки те він бачить,

Що забагне.

…Кажу собі – „На нього

Ти не сердься:

Такої спеки твоє серце

Прагне”.

І без дощів – вже тиждень.

Тихо, немов на споді.

Вогнетривке безвір’я, –

Що й говорити годі.

Але воно минеться.

Друга година липня.

Знаю, тобі заманеться

Знову посеред ночі,..

О жінко, о Віро серпня,

Заглянути мені в очі.

 

 

 

 

 

 

 

- 12 -

*****

Зіниці сновидінь

Ув ночі.

Струми самовільно

Переходять зі сфери

У сферу.

І ті пульсують.

Перекочуються у бік

Етеру.

…А хтось хіхоче;

Мабуть, поторочі?..

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 9 -

*****

У заліссі, бачиш,

Палає

Крайнеба червона

Стяга.

Ти можеш, ти можеш –

Твоя ось стезя,

Тебе приведе до отого

Залісся… Я знаю!

І щось не вгаває.

…Та було тобі тоді

Мало, малюче,

І ти не повівся…

Стяга, що палає.

Знаю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 10 -

 *****

У зримій формотворчості

Дощу

Живиці дух живе

І могутнíє.

І часу часточка:

Соснової душі,

В прозорім стовбурі,

Мені помітно,

Тліє.

Немає тут ніякої

Межі.

І навіть блискавиці

Злі ножі

Дістатися у душу цю

Не сміють. –

Маліють.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 11 -

*****

Несамовитим сюркотом

Коників,

Сповнені сутінки.

…Все ж повертаєшся

Літоневтомнику,

Світоспокутнику.

І мевчуватися,

Там за рікою,

Над перевеслами,

День, що прозріє

Скупою сльозою,

Душами скреслими.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 16 -

      Алюзивне

Тож думку сотати –

Не спати до страти.

І не загравати.

Та мовчки здолати.

Себе наздогнати.

Впізнати себе.

Хіба ти, хіба ти

Не знаєш, мій брате, –

Хоч сонце заходить,

Втім, день не мине?..

(І з цього моменту

Упитись дощенту.

І не зізнаватись собі,

Що полиск абсенту

З полинь-континенту

Усе ще, і вже, на порі).

Уся насолода – осіння погода. –

Остання нагода спастись.

Скрипуча підвода, п’янка прохолода.

Іди і дивись. …І молись.

 

 

 

 

- 13 -

*****

Навіщо йду і шукаю:

Не знаю, не знаю, не знаю?

Як вітер осінній не знає

Навіщо листвяність

Гортає:

Спочатку на кленах

Збирає;

Та згодом назад повертає.

Он вогнище в лісі палає.

А я все іду та шукаю.

Не знаю, не знаю, не знаю…

Як Віктор осінній не знає…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 14 -

*****

Сонце упало за ліс.

Може, Чумацький Віз

Кудись його знову завіз;

Таки вистачає коліс.

А, тут ось, темінь настане.

Чорних корів не стане.

Знову  тобі, Іване,

Чекати росяних сліз.

Сонце. Корови. Ліс.

(Де той Іван

Подівсь?).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 15 -

*****

Ця птаха барвна

Падає у вир,

Що закипає у куточку

Неба.

А барвозвуччя

Все ще, як орган.

І цей орган замовкнути

Не сміє.

І музика небес,

Повір мені, повір,

Зуміє

Припровадити

До тебе. –

Світлом сіє.

У куточку неба.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 20 -

*****

Навіщо ці прохання

І прощення.

І голубів зацькованих

Літання,

Що вересу медового

Натхнення

Приносять раптом: Нате, ось –

Кохання.

Таке траплялось; давній острів

Сниться;

І білих рук сполохані

Пташата.

А решта все – дрібнесенька-

Дрібниця.

(І тут не треба добирати

„шати”).

Я завше повернуся,

Де б не був.

Лиш в безсонні

Усміхнися ти.

(Знову проситься до рими

Тут „любов”).

А я скажу лише – „Світи-світи!”

 

 

- 17 -

*****

Я. Про ліхтар,

Про чарунок долі;

Про смішну з найсмішніших

Дівчаток в віночку.

Чому ось тут,

Під ліхтарем, у полі???

Така картинка.

Сновидіння.

В точку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 18 -

*****

У загаслих оселях

Знову запалять світло.

Найперше кольором

Оксамитово-м’яким,

Майже невидимим,

Розчиненим натуральною

Тишею.

Додасться настрою

Теплої снаги,

Здатної просочитися

Навіть у той простір,

Що не перетинається

З такими барвами.

Довго вдивляюся

У темні води. Втома.

– Даремно, юначе сивий,

Рíки ніколи не повертаються,

І це тобі відомо.

 

 

 

 

 

 

 

- 19 -

Малярство

з уяви

Смужка вранішнього

Світла

Вздовж живопису

У темній вишневій

Рамі.

Будівля австрійської

Архітектури,

Обвита диким

Виноградом

Та вкрита червоною

Дахівкою.

І мансарда з маленьким

Віконцем:

Маяк у похмуру

Днину.

У глиняному збанку

Косівської кераміки

Принишкли забуті

Флокси.

Пахне свіжою вощиною.

Пані Зоня тримає

На колінах

Старого пухнастого кота;

 

- 24 -

*****

Загусло тишею, принишкло.

Дощем засіялось. Не квап.

Цей дворик так малий, як мишка,

Та дорогий мені, як скарб.

Обжитості тут є причина,

Фасади-виходці з дощу…

Тут невибагливо, нечинно:

Не квапить Час Ріку. Стою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 21 -

*****

Він не вгавав:

– Гірке вино отрути!

Насправді ж та отрута,

То вина!

Яку, о Гамлете,

Щоб „бути чи не бути?”,

Ковтками мусиш

Випити до дна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- 22 -

*****

Виповнені далекими

Мандрами,

Шелестять дощі.

І, здається, їм

Подобається розмовляти

З жоржинами

Більше, як зі мною.

…Ще чіткіше зринає

Явне,

А тайне стає ще

Сокровеннішим.

Тільки мені про те

Звідки знати?

Хіба що окремі

Знаки?.. –

…Що неквапом

Проявляються

На мапі життя.

Вороття.

 

 

 

 

 

 

- 23 -

 

 

 

 

 

 

 

Палинський Віктор Іванович,

Заслужений діяч культури України

м. Львів,  79066, Україна

вул. Антоненка-Давидовича, 3; кв. 26

тел. (032) 222-47-31 (кв.) 

тел. моб.  098-132-69-58

        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І ледь усміхається,

Сидячи в кріслі

З білих віденських

Меблів.

(Старі люди так подібні

До золотого леготу?) –

Я замірявся про це

Сказати…

Ще колись…

Давно…

Був вечір малого

Поета

І старої жінки.

З картиною на стіні.

Був то вечір…

І гадалося, що великий

Спокій з малярського

Полотна

Приходитиме завше.

(Цей образ чистого

Натхнення донині

Вперто пробивається

Крізь щедрі й нещедрі дні).

 

 

-        25 -

*****

Це гола криза.

Феномен епохи.

Злощасний вірус.

Та іще в короні.

Пройдисвіти неначе

Просто лохи –

Всуціль локшинні

Та ще й макаронні.

Неперевершений, глузує

Десь Найперший.

Він затівав, він знає,

Він уміє…

Він сам собі сподобився;

О верше…

І ні про що давно вже

Не жаліє.

Він не шкодує навіть

За собою.

За здибленим і здобреним

Бажанням.

…Та навіть не помітив,

Що до бою

Стає Правдивий,

Той, що був останнім…

 

- 26 -

*****

Цей серп у серпні,

Він завис як птах;

Такий далекий і такий

Холодний.

Не рухайте його.

Він серп голодний…

…Наш світ завис

Наприкінці безодні,

Ледь зачепившись

За останній дах;

За мить твого тепла

Сьогодні.