* * * * *

 

***

Завтра травень. Завтра третій травень.

Гострять трави свої щит і меч.

На знамена їхніх битв і втеч

Падають поранені тумани.

 

Сміх дерев. Хребти више́нь темнавих.

В пригорщах несуть зорі зорю

Чорні очі золотавих мавок

Невидющі в чорному жалю.

 

Тліє тінь зела на видноколах.

Я сумую. Тільки сум і сам.

Просто травень. Просто прохолодно.

Щити́ серцю і мечі словам.

 

Завтра травень. Завтра третій травень.

Я втечу. За простір і межу.

Проростають чолобитні трави.

Я втечу. За травень і весну.

 

Білоквітні твої руки, весно,

Я візьму. Я в травні поведу.

Блискавки солодкобілі леза

Товчуть потолочену траву.

 

Завтра травень. Завтра третій травень.

Крилами по небу й по дощу.

Цю свободу дику й нетривку

Розіпну як вигорілу хмару.

 

В'ється віть. І поза віттю віть

Заплітає сині руки ночі.

Просто віть. І вишня білий цвіт

Розіслала у вуста пророчі.

 

***

в'ється зело

і весна заплітає

його

у коси

 

коси красиві

довгі

точені

 

на їхніх зубах

запеклася

солодка зелена кров

 

князь із княгинею

сонце ведуть на гулицю

мов на Великдень

піснею лебединою

вивершились словеса́

 

а сонце стрибне на небо

й ніяка дружина

не схопить його за чуба

 

тепер вони йдуть не з сонцем

 

хмари вбираються в пір'я

а я отак-о висмикну перо

і напишу на плечах

сонети

 

бджоли освячують келії

білих незайманих вишень

так наче моляться вперше

все пурхають нижче й вище

просто княгині в лице

 

опріч того що всім судилося

я звичайно просив би одного

аби князь із княгинею

йшли і надалі

під сонцем

 

піснею лебединою

вивершились словеса́

 

***

 

голос ковили як мертвий голос

на вітрах змовчався і засмаг

ковилі порепалося горло

зашуміла тиша на губах

степ не мій він так знімів без мене

скіфська бабо скам'яній за ним

йому очі видряпає небо

в пам'ять мертвих на докІр живим

ти змалів твій вершник на колінах

сповідає в землю і траву

доки кінь зростає в диких тінях

перетявши степу тятиву

вершнику там догора дорога

і толочить смалену стерню

у ясир шмагає кривоногу

канчуком шляхів при чорнім пню

стару тополю. їй не вперше вмерти

при сопілці соловіти в путь

де синів твоїх ведуть у смерки

і тебе над шляхом розіпнуть

як мученицю. бо за шляхом шлях

а за ними смерки за синами

зашуміла тиша на губах

голос ковили змовчав під нами

***

понад водою чорною смолою

нависла тінь як нависає смерть

кружало сонця сходить хрипотою

і світ по грудях в дику коловерть

заходить босий. вичавлений гнів

спустошено до краю і до пустки

так ярмопідданий реве у яслах віл

і молиться до стертої мотузки

змалілий світ зшалілий до облуди

ковтає кров у переломах лжі

нам до весни хурделить очі лютий

і наші шаблі точить на чужі

рілля ізорана і чорна як вода

солоне тіло тане в осокори

десь круторогому прив'язують ярмА

кошлатий кінь покірної підкови

кошлатий день виловлює дитя

арканом сонця в чорні очерети

дитино, слухай

                           смійся на життя

і матері спитаєш

хто ти? де ти?

 

 

БАЛАДА ПРО ЛЕЛЕКУ

коли я був малим

до мене щодня прилітав лелека

і приносив гарячу акацієву кашу

я годував його з рук

мальви розплющували третє око

й кліпали майже безшелесно

лелека звив гніздечко

над нашою стріхою

інколи мені здавалося

що сонця два -

                    одне лелече - те, що на хаті

                    друге Боже - на небі

у лелечого ще й промінці були солом'яні

вони гріли мене

а одного разу обпекли мені долоньку

коли я схопив солом'яний промінчик

 

хата оберталася навколо сонць

лелека приносив кашу

і одного разу він не прилетів

я вийшов на ґанок

і побачив два білосніжних крила

теплих як земля

білих як акація

я притулив крила до грудей

і заклекотав:

поверніть мого лелеку!

поверніть мені солом'яне сонце!

 

в очах мальв стояли сльози

 

на ясні зорі на тихі води

***

знаки розставлено чорним до білого

миті розгорнуто тлінним вогнем

віддані весни у землю зотлілого

хиляться цвітом німіють дощем

 

шукаємо пристань у ветхих цеглинах

вклоняємось новим і давнім святим

вдивляємось в очі на білих світлинах

зором первісним таким кам'яним

 

згорають троянди зарізані в січні

на фресках стікають свинцеві дими

ніщо не довічне нічого не вічне

і ми не наза́вжди, не назавжди́

 

ІСТОРІЯ

від всіх дзеркал відсвічується промінь

відгукується пісня в стінах вирв

на ранах пасовищ сочиться повінь

і в океанах проростає риф

 

це розповідь невинного скелета

столітня казка сказана завча́су

історія - це відеокасета

яку боги переглядають час від часу

***

Ви йдете. Я боюсь прощань.

Я кличу ніч у згубливій дуелі.

Ця пустка серця створена з питань,

Таких пусто́к не відчували скелі.

І мовби "ми" із вами і не "ми".

І жаль таки піддався швидкоплинності.

В душі зростали проліски вини.

В думках гриміли блискавки невинності.

А може ви забули вже мене?

Можливо ви ніколи і не знали -

Ця пустка серця все таки мине.

Зів'януть проліски і виростуть печалі.