Усі ми знали Софію Майданську як чудову поетку, авторку пронизливих а сміливих еротичних поезій, божевільних верлібрів а не менш божевільних сонетів.

І тут раптом журнал БЕРЕЗІЛЬ у розпал дев'яностих ошелешує читача романом Софії Майданської ЗЕМЛЕТРУС. Добра редакторська праця Евгена Ходуна, кого пані уважає найліпшим редактором цілого свого творчого життя (хоча він пропустив чимало лексично-поняттєвих недоречностей і дуже багато авторської глухоти), забезпечила сьому творові тривку радість прочитання. Читачем, але не критикою. Я тільки доторкнувся краєм пера до сього твору ув оглядовій статті НОВА ХВИЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ, же її у сві час оприлюднила МАКУЛАТУРНА УКРАЇНА, де розглядаю сей роман поряд з романами САД П'ЯНИХ ВИШЕНЬ а НІЧНИЙ ІМПЕРАТОР Ярослава Павлюка, ВОРОТТЯ НЕМАЄ Володимира Сердюка, СМЕРТЬ — СЕСТРА МОЄЇ САМОТНОСТИ Галини Тарасюк тощо.

Роман писано частково у Москві, коли пані Софія навчалась на вищих літературних курсах у літінстітуті імени Максіма Ґорького, а почасти в Україні, принаймні у титрах під твором яскраво значиться Ялта в українському Киму. “Я тоді була закохана” -- мовила пані Софія на мою репліку про тодішню поетичну книжку, же повна світла а радости. Зрозуміло, же закохана жінка ладна на багато що, особливо ж написати достойний а високохудожній роман.

До речі, Юрій Андрухович теж десь тоді був у Москві на аналоґічних курсах. Се принесло українській літературі неперевершений за своїм антимосковитським накалом поетичний цикл ЛИСТИ В УКРАЇНУ а роман МОСКОВІЯДА. Хоча у Молодому театрі у Київі сей твір інсценізували чудово, сам роман полишає бажати кращого.

Але повернемось до роману ЗЕМЛЕТРУС.

Головна героїня — жінка до промоїн у кістках, і у ній, як у капці серед зими, видко цілий усесвіт. Вона дивиться на світ своїми жіночими очами і своїм жіночим єством творить нову реальність, де є місце стражданням, ніжності а любові: “Тоді я ще не знала, що чоловік, якого любиш — це також клітка, в котру добровільно заходиш і сама ж замикаєшся в ній. Я ввійшла і, почувши, як за мною клацнув замок, завмерла”, “щось у мені зімкнулось, як у дитині, що боїться сказати правду, а ьрехати ще не навчилася”.

Велика майстриня еротики у поезії, Софія Майданська і у прозі не пасе задніх: “А потім, утікаючи, від людей далеко за місто, ми похапцем любилися як спрагнені, що виривають одне від одного дзбан із водою”, “повів мене, покірну і примирену до берега”, “НАБУБНЯВІЛА ЧЕКАННЯМ”, “те, що ми разом відчуваємо”, “насилені на волосінь сліди коханців”, “чужа сама собі”.

Описуючи коханого, авторка знаходить і глибину образу, і точні художні паралелі: “Орест спав на моїй подушці, розпашілий, мов хлопчисько, що грав у сніжки”, “шрам на грудях, подовгастий, мов насінина дині”

У романі багато медитативного у сенсі роздумів про суть а призначення життя: “хіба хоч одна людина готова до життя, коли з криком виривається з материнського лона? Чи, може, вона готова до смерти, коли лічить свої останні дні?”, “а ми ... ми лише сон...невловимий сон”.

Анатомія людини стає згустком художнього мислення, спричиняє гостре відчуття читачем буттєвих сенсів: “котрась із них, схоплюючись, мов сновида, потискується між чужими серцями, печінками, легенями до дверей”.

Подекуди авторці вдається передати фактуру того часу, у якому триває дія: “Кожного опанувала якась хвороблива похапливість: треба встигнути, будь-що, треба встигнути за два роки щось змінити, когось зустріти, чогось досягти...але... що змінити, кого зустріти, чого досягти — ніхто не знав ”

Багато буковинського :“небо чорним куйовдишем почало вилазити з роздертої снігової пішви”, “лютий чорторий вітру”, “велику фаянсову чашку в червоні горохи”, “у кітлику булькає окріп”, “певне, все це я собі вроїла”, “Вонцьо”, “обрік грає”.

І дуже мало московського, хіба з неґативним присмаком: “Понура черга за помаранчами а цитринами”, “чим вни посипають свої дороги? Жодна свиняча шкіра не витримує”, “правду мовив Пабло Неруда про народ, же здатен з'їсти на морозі стільки морозива”.

А ще менше поляків: “Було, братове ляхи, не лізти з ногами на стіл, за яким разом хліб їли”.

Багато Вірменії, повної сонця а радости пізнання: “кожен, зрештою, повертається на свій Арарат”, “Ся ріка немовби тече з-під серця Арарату” -- мовили вони і збудували там свій дім”.

Трохи творчих роздумів а мистецтва: “Коли б із двох янголів, -- писав Феофан Прокопович — один повинен був ділити земну кулю, а другий — макове зернятко, то другий закінчив би не раніше, ніж перший”, “картини Катерини Білокур — трагічна історія краю, написана квітами ”.

Багато новотворчих слів, що мають повне право на заіснування у літературі инших авторів: “смикотяги”, “поторсані”, “оводень”, “сніговий чвир”, “крутим скрутнем”, “новоселець”, “шувоями”, “закапелюшені”

Зрештою, проза Майданської напрочуд смачна, стильна, вартісна: “з надр многомудрого мовчання”, “у розмові починає вчуватися скрегіт схрещеної криці”, “кімнати пахнуть чеканням зустрічі”, “оце кохаю подібне до хліба”, “Як далеко летить луна”, “у віці, близькому до падолисту”, “тихо тенькнуло скло, і щетихшим відлунням тенькнуло серце”.

Приємним а солодким — не солодавим — набутком читача стають неймовірно природні а вартісні сентенції: “для народжених у клітці воля — се смерть”, “одн збожеволіли тому, що сюди прийшли, инші — тому сюди прийшли, що збожеволіли”, “щастя повної довіри”, “лише смерть нікому не заздрить, вона своє завжди візьме — її не випередиш”, “у церкві свічку засвічують від свічки, так і життя засвічується від життя”, “бо майбутнє — це завжди минуле”

А образ “по терпкому подихові гіркої черешні” передає смак усього роману, у якому від солодкого до гиркого — один крок.

Є і невдатности: прикра авторська глухота (сміХУ І ГАЛАСУ, подиХУ І ПІДПИХАЮЧИ ОДНЕ ОДНОГО, сміХУ ЯКби тільки сміХУ Я, пуХУ І КОВЗНУВШИ ПО ТЕМНІЙ ПОВЕРХНІ ПОЛІРОВАНОГО СТОЛУ, дуХУ І не глянемо), ГІРНЯКИ у значенні ГОРЯНИ, подекуди відсутність повноголосся у фразі, ниткою ріжуть мамалиґу, мамаличку а не кулешу — її їдять з молоком лижкою — галичани, бляшані калатальця — зупевне таланка, тобто те, же ув однойменному романі Олеся Гончара називається ТРОНКА, жінки напишненні замість запишнені, не завше на місці вкрай необхідна ґ, колись при московській окупації репресована, як от у слові ґратчастим альбо оґовтати. Але все отсе можна а треба підритхтувати при перевиданні.

Було б добре видати сей роман масовим накладом, привернути до нього увагу широкого експертного середовища, зрештою, перекласти вірменською а почути з того берега відгомін вражень а почуттів.