Чи могла бути богема уві Львові з виходців із сільських родин? Бог знає.

Проте маєме цілу книжку Петра Карманського УКРАЇНСЬКА БОГЕМА, перше видану вікопомного (рік приходу до читатача двох вершин українського письменства а думання – роману АПОСТОЛ ЧЕРНИ Ольги Кобилянської та світоглядної книжки ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ Юрія Липи) а потому уже 1996 року перевидану за редакцією Петра Лашкевича у львівському видавництві ОЛІР.

Починається ся чудовна парада парсун мистецького  Львова початку двадцятого сторіччя есеєм про Івана Франка. В очах автора він виглядає так: «Живий Франко нічим не скидався на Мойсея», «з подертими долом штанами, без ковнірця та краватки, а бувало і з бохонцем хліба під пахою», «випивав свою склянку чаю, виймав з кишені у камзолі срібну корону а бавився нею. І ждав на нагоду побачитися з нами -- молодими», «Нам зашивалися роти у його товаристві», «так любив молодість, так жадно хапався за поли тікаючого життя», «волочучи позаду себе спаралізовані руки, якими вимахував, як вимахує птах поломаними крилами».

Наступним після Івана Франка іде Осип Шпитка – псевдо Гриць Щипавка. Карманський мовить про його автобіоґрафічний роман ВИРІД та про пародію на Тараса Шевченка «Жидок паршивий коло хати». Сей персонаж «нічого не мав до втрати: тюрму уважав бажаним місцем відпочинку а безжурнго життя». Разом з тим «Шпитко умів здобутися на панський жест, і не один бідний спудей чи початкуючий правник зазнав його допомоги хоч би у формі вечері у ресторації».

Потім сей персонаж еміґрував до Бразилії.

ВАЦЬО – се не кличка а есей про Вячеслава Будзиновоського, який «навіть обтерся об медицину на Віденському університеті». Був послом до Віденського парляменту. Автор повісти СТРІМГОЛОВ. «Копроміс альбо половинні заходи були йому чужі», «хто є фаховим борцем, той для ніжности не має змислу».

Володимир Масляк (батько Степана Масляка, автора чудовного перекладу ШВЕЙКА Ярослава Ґашека українською) у Карманського – пан професор. «огрядно одягнутий».

БОДЬО – се про Богдана Лепкого. «і як справжній аристократ не давав нам, босякам а торгівцям хмарами, відчути свою вищість, бо привозив до нас своє серце, свою жіночу сентиментальність». «Тим то, мабуть, він не любив Франка»

ЛЮНАТИК – се, безперечно, Остап Луцький. Посол до сойму, сенатор. «Цінив перед усіма Ольгу Кобилянську і культ для неї поширював як міг; їй присвятив альманах ЗА КРАСОЮ, же мав бути маніфестом а символом віри укладчика і тих, же взяли у ньому участь».

А ось і Василь Пачовський, же «жив фікцією, для дійсности не мав очей». «Для нього ніщо не було неможливе». «Жив завше прийдешнім, для сучасности був чужим», «як він утолочив себе у закамарки тихого терпіння».

Михайло Яцків «не мав університетської освіти», «На  польську мову перекладено мало не усе, же написав». Роман ТАНЕЦЬ ТІНЕЙ.

Володимир Бірчак – «не любив писаної води».

Степан Чарнецький «більше сходився з поляками, ніж з нами, бо серед поляків находив собі більший круг таких, же мовили го мовою».

Сидір Твердохліб – польськомовний жидок, же перекладав свої твори з польської українською. Як мовив Міцкевич «я є співець, та співати кому не маю». «у дусі маловажив нас усіх», «Молоденький го свояк Михайло Рудницький»

Олександер Олесь «відчував, же він свою ґеніяльну творчу весну проміняв на осінь», «Як гірко плакав він над домовиною свого друга, галичанина Артима Хомика, того першого пан-українця, же своїм ґеніяльним хистом публіциста споював цементом розріжнені кмінчики основ української державности», «так тужити за Україною, як тужить Олесь, умів один Шевченко. І так її любити».

Осип Турянський «без нічких калькуляцій на славу а гроші».

Михайло Рудницький «вкусливий із замилування до кусання», «зробився диктатором на наймолодшому Парнасі та що його заклик до втеки від того, же має посмак національности а ідейности, найшов у багатьох послух, тим більше, же воно ішло по лінії гасла інтернаціоналізму та боротьби з фашизмом».

Сясьо Людкевич – «він мов дівчина скромний а соромливий, а до того до хворости уразливий».

Ідеться у книжці і про инших, але і вони малоцікаві, і малоцікаво про них писано.

Попри портретування Карманський розмислює – про мистецтва а епоху, у яку воно творилося: «Усім нам останні роки притупили роги», «та письменника чину не маєме. Сама ж фраза за чин не стане», «Та ідеали ані не гріли , ані не були популярними. Слово практичности було сильніше від мови ідеалу», «Один Михайло Яцків зазирав своїм оком далі на захід, поза Краків, і тому він нічим на названих не схожий», «зовнішні ефекти мають вирішне значіння», «Ми нація ефемерид», «Ми ж поховали за життя навіть велетня Олександера Олеся, жеби тільки сплатити довг моді а погоні за новістю. Колийся ми переведемо ексґумацію, та поки що нашим нервам потрібен наркотик сензації», «Ще довго ірраціональне буде батьком усього нового а великого», «Бо вони – маю таке вражіння – навіть умираючи, будуть сильні своєю вірою а будуть мати перед очима візію життя нації, хоча ся нація стелила їм під ноги тільки терня».

Цікавою є мова Карманського – точна, незвична, вартісна: «зібрані затирали руки» , «мов кропива-жеруха», «я приймав частину вини нещастя на свою совість», «невтомний шуткар», «наші потентати», «шукання втеки перед самотою», «каварняна прислуга», «тверезі душею», «синів батьків, які мали надто тверді голови», «розспівану душу», «доливали до вогню оливи», «не дивниця», «наступав на наґнітки».

Видавці порівнюють Петра Карманського зі Степаном Процюком, мовлялечки, він пише про сучасну богему. Я би поостерігся провадити такі паралелі.

Ге ж.