Московитського прозаїка Ніколая Помяловского у нас знають здебільшого як автора НАРИСІВ БУРСИ. Разом з тим не зважаючи на те, же прожив сей автор усього тільки 28 літ, устиг опріч свого знаменитого твору написати ще дві примітні а не менш талановиті повісті – МІЩАНСЬКЕ ЩАСТЯ  та МОЛОТОВ.

Ось про них і поведемо мову.

Ніколай Помяловскій народився 11 квітня 1835 на околиці Санкт-Пєтєрбурґа у родині священика Герасима Помяловського. Судячи з українського прізвища – якийся Помело потрапив до імперської столиці і став причиною приходу на світ спочатку священика, а потім і письмака. Очевидно, звідси така звіряча ненависть до Миколи Гоголя-Яновського. У своїх повістях Ніколай Помяловскій обзубоскалює усі відомі метафори великого українського письменника: сміх крізь сльози «усе уражене іронією і сміхом проз сльози. Непідробний сей сміх, законний, із душі він іде – а проте чи легше од того?», « і чимало було соли в сих сльозах»,  тройка як образ Московії « то ж мчиться п’яний бахур від кума. Мчить навстоячки та й на фірі, намотав він тлусту віжку на руку і дує з усеї сили», атипова для московита українська мова Гоголя –Яновського «Молотову пригадувалися фрази гоголівських героїв: йому здавалося, же гоголівські герої мовлять такою мовою… (…) і пішов із сими словами до дверей», герої роману МЕРТВІ ДУШІ «чесна чичиковщина настала», «благородна чичиківщина настала. нудота (…)тіснилсь у мою душу», НУДНО ЖИТИ НА СВІТІ, ПАНОВЕ «ет, панове, щось нудно».

Опріч Гоголя-Яновського не любить Помяловскій і Нестора Кукольника – «ось у Кукольника у повістях, так там який-небудь високий чин поєднує люблячі серця», «се вельми праґматичний пан». Кпить і з українців загалом: «куди ти утєкаїшь?», «залавка».

Уїдливість автора стосується не тільки Гоголя-Яновського, Нестора Кукольника а українців: «Вони усі у нас добренькі: завше порятують муху з павутини і розчавлять павука», «книжковий мотлох», «як же можна, жеби правда? Се ж вірші.», «всі голодні люде розумні», «спіря поспірює а сьома посьомує», «наволоч всякого роду», «де би грошенят закрасти на чесний манір так, жеби можна було жити серед чесних людей», «нехай якийся ґеній напише поему, намалює картину, видасть закон – а ми, люде юрми, прийдемо а подивимося на отсе все. Не догодить нам ґеній, ми не будеме через силу фалити го, тому, же юрма має повне право не розуміти ґенія. Інакше простим людям ніяк жити на світі»

Стиль Помяловського у сих двох повістинах подекуди закладає той фундамент художнього мислення – парадоксально сміливого а лінґвістично неправильного – на якому перегодом великий московитський письмак Андрєй Платонов побудує свою дивовижну художню реальність, же складається зі численних повістей, оповідань а також романів КОТЛОВАН, ЧЕВЕНҐУР та ЮВЕНІЛЬНЕ МОРЕ : «нехрещене дитя та й померло – се так само гейби дерево. Де не закопай, все одно. У нім і духу катма. Се вже така людина… без духу народилася – пара у нім…», «Може бути, же їй самій досі не доводилося пояснювати собі незрозумілу для неї долю декотрих дітей, і ось, тільки прийшов їй до голови клопіт про дітей, вона, не бажаючи залишатися довго ні в сих, ні в тих, одразу при допомозі свого натхнення поминула усі протиріччя і миттєво витворила міт», «то був дивовижний сум», «настали постійні погоди», «і одразу вчинив ось такі слова», «мовчав знуджено зирячи у повітря», «не видати, але чути», «у грубі а кремезні слова зодягалися мислі його», « Ніколи він не відчував такого сильного, безрадісного, тривкого відчуття самоти, яке охопило тепер усю його сутність», «далі залишалося вигадувати, робити слова», «вмішатись в юрму а ридати», «бувало він вийде на річку і вдивляється у волзьку діяльність», «зняти дахи з усіх будинків і зазирнути у сі тисячі життів», «глушина протиріч», «спокаявся».

З фрази Помяловського «перед ґраціозним образом Марґарити», мабуть виріс і знаменитий роман Міхаїла Булґакова.

У прозі Помяловського чимало гомосексуальних мотивів, же характеризують його головного героя Молотова: «один професор, Василь Іванович – а прізвища не мовимо – у котрого слюсар працював і якому сподобався син його, узяв Єґорушку до себе», «він полюбив свого вихованця пристрасно. Біда до старої діви потрапити на виховання, але й коли старий парубок полюбить дитину, то він полюбить його знадто гаряче», «і жодної жінки», «не любив жінок – теж на вчених висновках», «хоча він і не був тим, що називається красною дівкою», «соромився при жінках у першу хвилю, а потім мовив з ними як з чоловіками, докладаючи подекуди слівце, нетерпиме у дамському мовленні», «Він ще не цілував жодної жінки. Андрій усе би се йому пояснив, бо він тямить», «чи Андрій йому мовив, же люблять не так?», « і з Андрієм, здається, покінчено?».

Разом з тим проза цікава, самобутня а високохудожня: «Я тобі вівчину перетріпцяю. При сьому тато ловить Єґорку за вихор а ображає го», «у терпінні ґеній», «а пана чоловічок слухає повним вухом», «усі груди висохли», «під його руками човен пішов швидко. Річка біжить серед липового лісу а яблунь, же стрісають свої квіти у її тихоплинну воду», «горить заревом лише те місце, де закотилося сонце», « про що мовлять за рогом і дуже тихонько», «медові місяці юности, які не в усякім життю бувають, про які дехто і поняття не має», «бабський сенс», «вовк завив – сова пугукнула», «Любов – се така книжка, же її кожен сам творить і автор якої завше ориґінальний», «у повітрі – аромат а пісня», «Легенький вітер припіддмухує аромат у саду», «недозріле яблуко, падаючи, ударило го у плече», «сонце так привітливо грає у багряному золоті однієї ягоди», «м’який вітер дмухнув му в лице і повів оксамитом щокою», «і не знаєме, хто з них кого поцілував: губи їх злилися», «Розумні люде тому і розумні, же ніколи про такі речі не мовлять», «щастя завше попереду – се такий закон природи», «гірко ділити з ближніми навіть нещастя», «одною прозою прожити неможливо. Але проза невідворотна», «людина не годна прожити двоє життів», «келихи завмерли в руках», «у людей нічого не випросиш, не дочекаєшся од них радости», «у найчеснішій праці чимало нечесного».

Найголовніше ж – у Помяловського є герой, що має свою стать, характер, творчу індивідуальність: «упевненість у своїх чеснотах», «освічений юнак невиразного походження», «він був найщасливішим ґомо новусом», «він був молодим, надій попереду багато, і, значить, Єґор Іванович геть насолоджувався життям», «він чув, як одні мовили гарно, а инші гарненько жили», «у нього так і тривали дві розмови водночас – одна з Лєночкою, інша про себе, як се завше буває у сором’язливих», «таку ж тривогу совісти йому перепадало відчувати і перед тим», «вірив, же у найтемнішій душі буває іскра Божа, яка, як тільки подує благодатний вітер, може розгорітись чудовним вогнем», «Єґор Івановіич відчув гостер відчуття, легкозрозуміле людині, котра не любить, коли при ній ріжуть корок, скриплять дверима чи водять цвиком по шклу», «вартувало піти звідсіля, а куди іти? Навіщо іти? Для кого?», « о прокляте, несвідоме пташине животіння», «втомлену напівдумку», «від злости став несправедливим».

Десь аж на 89 сторінці тексту маємо філософію Андрія, викладену ним у листі до товариша: «служу поки що погідно, хоч і не без хитрощів», «я хоча й птичка невеличка проте тяжко їм прийшовся», «ми усі тямимо, що треба чинити, тільки не тямимо – як?», «ми народилися жити а не складати життєві програми», «життя хай нас вчить а не будемо вигадувати життя», «життя само себе виявить», «кому яка справа до дармовисної людини?»

Ніколай Помяловський – цікавий літературно-естетичний досвід а вартує бути перекладеним українською.