Чи можна писати про українську літературу цікаво?

Можна.

І се довели двійко авторів – Станіслав Цалик а Пилип Селіґей у своїй книжці ТАЄМНИЦІ ПИСЬМЕННИЦЬКИХ ШУХЛЯД (друге видання, НАШ ЧАС, Київ, 2011).

Автори сеї дивовижної книжки будують усі свої історії на базі історії РОЛІТУ – будинку на вулиці Богдана Хмельницького, 68, де радянська окупаційна улада поселила провідних своїх письмаків. Дуже зручно тримати їх на короткому повідку а – НКВД –МҐБ—КҐБ  -- відповідно – контролювати.

Цікава деталь  -- після війни напівзруйнований КОНТИНЕНТАЛЬ  перебудували під консерваторію.

Першим перед читачем після нарису про історію РОЛІТу постає Микола Бажан, у якого, до речі, аж до його смерти  секретарював покійний нині Мойсей Фішбайн. Складне життя складного таланту. Найбільша прикрість його життя – публічний удар по другові Юрію Яновському, коли його цькували за роман ЖИВА ВОДА, що його оприлюднив журнал ДНІПРО, редаґований Андрієм Малишком. До речі, сей роман у першодруці так і не побачив світ досьогодні. Бажан потім публічно покаявся у статті для споминів про Юрія Яновського. Микола Бажан потребує свого скрупульозного дослідника – родовід, життєпис, творчість.

Нарис про Максима Рильського – готовий сюжет для детективного фільму. Багато чого читач дізнається уперше: про спецоперацію НКВД, націоналістичну любов тощо.

Теж цікава деталь – засновником а першим директором Інституту фольклору та етноґрафії був вихідець з села Ринґач Буковини, радянський ідеолог Андрій Хвиля-Олентир. Він відомий, як основний опонент Миколи Хвильового.

Після того, як відбулося поетове новосілля у будинку у Голосіїві, свій ірпінський будинок він продав прозаїку Вадимови Собку.

Порятував від арешту а смерти Рильського його антаґоніст у житті а літературі Павло Тичина.

«Реальне життя складніше за будь-які папери» -- слушно зауважують автори.

Далі – Іван Кочерга зі своїми двома синами-розбишаками.

Дещо несправедливими видаються авторські інвективи, спрямовані на адресу Юрія Збанацького. Його спомини достатньо виважені а вартісні.

А ось до сеї зауваги: «До некрологів, же їх підпишуть, проливши крокодилячу сльозу,  усе ті ж, хто доклав зусиль до його переслідувань, залишалося трохи більше року» я жадних зауваг не маю.

Після Кочерги автори беруться за життєпис Павла Тичини. Цікавою є заувага про тоє, же дружина актора-франківця Олексія Ватулі Валентина колийся була дружиною (на віру) самого Тичини. Мовлять автори і про роман зі співачкою Оксаною Петрусенко.

Непотопляльність а недоторканність Тичини автори пояснюють тим, же він – з роду Полуботків, а московські окупанти мали намір запопасти скарб Полуботка у банку Великобританії.

Історія Олександера Корнійчука теж вельми цікава. Злет – через крадіж чужого доробку а співпрацю з органами. «Не Париж запрошував – Москва відряджала». Іцика Фефера Павло Судоплатов називав «нашим надійним аґентом».

Якщо Алєксєй Толстой був приятелем Яґоди, зважаючи на його пост-бекґраунд – у якій роли?

«Уже скоро почали називати Корнійчука мільйонером» -- згадувала Докія Гуменна. Не дивно, чому.

Таємниця зникнення Івана Микитенка.

Улас Самчук  -- нерадянський елемент історії РОЛІТу під час другої світової у Київі. Його любов до Прахової. Трагедія її дітей. Неймовірно цікаво. До історії Самчука уписується Аркадій Любченко – рідний брат уересерного чиновника Панаса Любченка.

Самчук: його вабило письменницьке ремесло. І єдиним містом, де справді можна відбутися у літературі, йому видавався Київ.

«Для нашої орґанізованої літератури» -- фраза із Самчука.

Судячи із плідности його першої дружини, він був безплідним.

Щодо Петра Панча – «маючи доволі скромний талант» -- не згоден з сим твердженням. Панч – добротний український прозаїк. Автор чудового роману ГОЛУБІ ЕШЕЛОНИ, який так і не прийшов до читача у первозданному вигляді. Я уже не кажу про його короткі повісті.

Колізія зі здачею до ґестапо Аркадієм Любченком поета Миколи Шпака – достатньо мерзенна історія.

Натан Рибак – родич Олександера Корнійчука.

Нарис про Юрія Яновського – страдника української прози. «дід письменника мав землю – 180 десятин, гарну садибу, великий будинок, вишневий садок. Коли Юрко з’явився на світ, дід вирішив: зроблю з нього пана…»

«Він жив для літератури, а не з літератури». Микола Бажан – про Яновського.

Нарис про Остапа Вишню – переважно про його побит після десятирічки Ґулаґу.

«Харчами не гребував» тут, мабуть точніше буде ужити «харчами не перебирав».

Автори пишуть про повернення з таборів Сави Божка, якого повитав у своєму домі Остап Вишня і не пишуть про повернення Володимира Ґжицького, же його Остап Вишня повитати побоявся.

Цікаво читати про несподівану самознахідку Вишні – ще одного сина з гріхів далекої молодости.

Стаття Олексія Полторацького ЩО ТАКЕ ОСТАП ВИШНЯ? (1934).

Цитати зі письмацького щоденника: «Чи думали ви коли-небудь про звичайну собі річ – про любов? Один любить – віддає. Другий любить – бере.», «Сосюра у літературі ніколи не був хворим, він був тільки чесним, тільки світлим, тільки ясним. Може надто хлопчиком? А література і хлопчиків любить», «Сергій Воскрекасенко нічого нового для літератури не дасть. Але й не зганьбить літератури. Се з тих робітників, же без них література бути не може», «Яновський талановитий. Для себе. Не для літератури», «Подумайте, у яких муках родить мати дитину. А дитина завжди радість. Решта – гонорар», «А що, якби  Рибак побачив живого Богдана Хмельницького? Ви се собі уявляєте? Боже мій!», «А якби знали всі, скільки я не зробив!», «Пишіть, що хочете, говоріть як знаєте».

Факт: «коли 1931 року Максима Рильського випустили з Лук’янівської в’язниці, Остап Вишня приїхав а забрав його на кілька тижнів до себе до Харкова та оточив такою увагою а турботою, же розтоптаний поет потроху очуняв та повернувся  до нормального життя».

Ще факт, же характеризує мислення тупоголового шмока: Каґановічь присікався до рядка Максима Рильського Я – СИН КРАЇНИ РАД, мовлялечки, невідомо про які ради мова – чи не про Центральну?

Поряд з нападками (як на мене несправедливими, у тім числі і Остапа Вишні) на доробок Петра Панча є тут і прогон на Петра Колесника як фанатичного сталініста. Хіба міг фанатичний сталініст написати чудовий роман про Івана Франка ПОЕТ ПІД ЧАС ОБЛОГИ чи видати автентичний тритомник творів ґеніяльного Степана Руданського (академічне видання 1971 року)? Мабуть, варто відмовлятися від остаточних а катеґоричних присудів у такій тонкій справі, як писання про літературний процес.

Цікавий нарис про талановитого прозаїка Олексія Кундзіча. «загубишся то не розгубись» -- яка гра відтінками слова.

Нарис про Олеся Гончара – переважно про його роман СОБОР. Пишучи про чудового стиліста української новели  Олеся Гончара, варто бути стилістом і не допускатися авторської глухоти на кшталт «тієЇ БУЧІ».

Як на мене надто перебільшено страждання клясика – «ледь життя людині не зламали». Колийся прийде час -- а він уже пройшов -- і молоде покоління української прози -- Вячеслав Медвідь, Евген Пашковський -- будуть нещаднішими до Гончара, вони витаврують на ньому формулу – ЛІТЕРАТУРА ЯК ЗЛОЧИН.

А от перипетії з ім’ям а прізвищем цікаві і для читача несподівані --Олександер Біличенко у силу обставин став Олесем Гончарем.

Отже, наш підсумок: літературу варто творити цікавою – читабельною – і про се мовив Павло Загребельний. Про читабельність української літератури  мовили і Роман Кухарук з Анатолієм Дімаровим, і сей  діалог було оприлюднено і у МАКУЛАТУРЦІ, і у КУР’ЄРІ КРИВБАСУ. Та і на Літфорумі го мо прочитати: http://www.nacija.com.ua/?country=ukraine&r=4&article=6412. Так само читабельною мусить бути і література про літературу а літераторів.

Було би добре аби Станіслав Цалик а Пилип Селіґей шукали нові теми і тішили читача новими несподіваними історіями у наступних книжках.