1970 року по всій території неозорого Совдепу усього за 49 копійок можна було придбати роман Ніколая Єршова ВІРА НАДІЯ ЛЮБОВ. Начебто антирелігійний.
Ан ніт.
Талант чинить злий жарт зі Совдепом – маєме потужну інтелектуальну ритмічну подекуди кінематоґрафічно точну московитську прозу.
Ритм динаміки руху б’є читача з першого абзацу: «У сумерку ішли самозвали, ішли із натужним ревищем. Вони виносили важкий вантаж, несли його догори. У їхньому рухові була довготривала затятість, праця до шалу, до сьомого поту».
Ритм потужної прози – упевнено, стильно – вирує далі: «на крутій дорозі поблизу ночі».
Тут же неприкрита антиестетика провінційного московитського трибу життя: «за дорогою відкрились призахідне небо, вогні кар’єра і незатишне пустирище з вітром, брудне, все у проталинах».
Точні розмашисті психольоґічно наснажені мазки: «гойдались на стінах і тіні сестер». Діалог лапідарно навідмаш: «--Серце є у тобі? – Усе вийняте».
І ритмічно щільне вивершення першого розділу: «далеко десь гавкали собаки, далеко-далеко. За стінами шлябдаху та ж угадувалася тиша пітьми, ніч на тисячу гін».
Одна із трьох сестер Люба, принадна ходити до церкви, закохана у священика: «усе чутне чулося їй гейби з-під води». «Тупіт, крики, свист, сміх, порохи. Люба не дала себе займити нікому», «серце у Люби зайшлося як при падінні з висоти. Але се тривало тільки мить. Якщо немає опори ні в кому, нехай вона буде у ній самій, в Любі», «радість піднімається, піднімається, тихенько торкається душі і раптом висолонює собою все (…) радість існує сама по собі, просто так. Адже ж є весна, птиці, пісні. Що ж ви думаєте – се не має у собі ніякої причини? Як би не так. Се усе від радости», «у неї усередині відбувалося щось незбагненне. Начеб захлинаєшся вітром, хочеться видихнути, але незмога», «се відчуття висоти, же було необхідне Любі», «--Скажи, бодай, хто твій улюблений літературний герой? Люба глянула на учительку прям у лице і з пересердям: -- Ісус Христос -- мовила», «щось а зрушилось у неї у душі. Начеб теплим вітром подуло, рушив перший ручай», «вона чекала поцілунку», «і несла у собі переповнене серце радости»
І знову Московія іспоконно не до життя: «драниці на дахах запорослі мохами». А ще епізод з таксувкою – вельми красномовна поневага до людини.
Тут автор раптом розпанахує свою оповідь на дві половини ріки: «Будинки зирили вікнами із-під-лоба, а не прямо перед собою, як на тому боці ріки. Та і все тут було по иншому – не так, як на тому боці», «Над головами у них прошуміли птиці. Вітер доніс зі Заріччя вальс, гурхіт зсипливого ґравію, рев самозвалів. Там був инший світ».
Цікаві істини, вистраждані героями роману стають подячним набутком сприйнятливого читача: «брехня ніколи вас не полишить повністю. Якщо вона хоч де небудь, хай і далеко, але є», « у горі потребують правди», «є у тебе правда – неси ї високо. Христос ніс свою правду високо. Його розіп’яли за се, а він воскрес», «яка ж се залізобетонна твердиня – людська посередність», «чом же, дідько бери, життя улаштоване так, же розум і живість змушені уживати самі себе на те, аби віднайти спосіб обійти тупість? Се дуже образливо. Вельми.», «тут гумор закінчується а починається незручняк», «байдужні люде – вони ж і жорстокі при усіх їх видимій доброті», «гріх тяжить», «у полум’ї радости гординя не мре -- розквіта», «людство існує, але людина самітна. Людина космічно самітна», «з дурнуватими вельми весело жити», «пам’ять ся була не думкою а почуттям», «навіть насмішкуватий розум може животіти назвами», «Почуттю треба себе назвати, аби сформуватись», «не важливо, хто перший сказав «любов» -- Сенека чи Христос. Важлива сама любов», «якось людина отруїла себе ненавистю. Ненависть – тріло. Воно убиває у людині її саму», «Людині необхідний погляд на своє особисте життя як необхідність не тільки особисту» , «смуток приносить зі собою повноту душі», «професійний патріот обов’язково шпекулянт».
Соковита мова героїв: «Бувалочи, у наші часи», «клопотів на сто двадцять чотири вісіля», «ай у нас руки не корюки», «оттакі родзинки».
І кінематоґрафічна плястика точности епізоду зі смертю: Жертовність, прямий погляд долі у вічі – се мама. Протест – се Надія (инша сестра, старша за Любу). Вони стояли одна проти иншої, а поміж ними була прірва – могила», «чорний позіх могили обступили чоботи, боти, кальоші а черендрики. – Як високо над нами наше небо – чітко прилинуло з того боку ріки – берега. Посипалася земля.»
Ще одна сестра Віра, що покінчила з собою і надалі виринає тільки у споминах родаків – теж присутня у романі: «була у Вірі ще одна радість – потаєм. «Заборонена» -- із солодким жахом думала инколи Люба, дивлячись ув ї потемнілі очі. Полюбити Віру мусив тільки дуже сильний а дуже розумний чоловік – так хотіла Люба. Инакше а бути не могло», «у церкві вона бачила дитинство людства – так мовила Віра. Їй було дивотно, як усе отсе пройшло через віки – а живе».
Провінційне життя ось таке: «різьбу, як і самі будинки, житлоуправління вифарбувало суриком – у колір нудьги».
Отець Олександер – складна особистість у складному середовищі з нелегкою місією: «-- Чекаєме вас з ранку. – Я прийшов зранку. Доброго ранку.», «Адже ж нічого не сказав особливого. Проте мовити може так тільки він один». Його історія – се історія Фаїни, яка «увійшла в го життя, коли він сам заледве устиг у нього зайти». Колись він був математиком. Його тандем з Фаїною автор пояснює так – «його пристрасть і його воля були тільки продовженням її влади над ним». Житло багато мовить про людину: «Книги – головне , що тут було – не складали тут затишку»
Ще один герой роману – молодий Льошка: «Льошка був у захопленні. Захоплення його і зрізало», «він був настільки подивований своїм умінням, же усе инше йшло попри него», «-- Дядьку Гришо, я шов зварив. – Зварив? Ну то і їси го на здоров’я. На вагонетці сміяли, але се було геть не образливо, тому, же весна кругом, весна священна»
Є у романі і стервозна навчителька – чомусь саме московської мови а літератури Вєра Заостровцева: «хода у неї була дуже принципова», «так мовила би жінка кокетушна, невірна а прекрасна, як сто гріхів», «який у неї, у Віри Володимирівни, чіткий голос. Як вона упевнена у справедливости кождого свого слова», «нарешті вона збагнула, що їй варто вчинити – їй треба образитися», «але по розгублености ув очах, по напруженій посмішці сеї жінки Карякін бачив: дУмки у неї нема».
Ще один учитель – Карякін – «нечекано зробився тихим як отрок», «гахнув дверима аж так, же…», «сіресеньке життячкО. Ні висоти, ні пристрасти, ні св’ята. Суцільний осінній понеділок», «він крокував по вулиці і думав, же він таки молодця», «як усі щасливі, він уважав, же світ а люди існують тільки на те, жеби доповнювати його щастя», «можна оскаржити будь-яку думку, але судити за думку -- ганьба», «він учить розмислу, а будь який розмисел – у мові суть».
Тут же – директор школи Тарутін: «він мав зв’язки і користав з них мудро -- рідко», «все крутиться у системі освіти. І буде там, як лайно в капці, все крутитися до покійного програбу. Спробуй вибий го відтам хоч як», «бабчин тенорок директора». Сам сей директор і його вчителька московської мови а літератури – вирок совдепу. Як і отся фраза: «Каряекін пішов добувати довідку про те, же не може бути видана довідка».
Тьотя Нюра – прибиральниця у школі – як розрада: «Раз клюють дівку – куди ж їй податися як не додому?»
Деталі мовлять самі за себе і водночас є глибоко поетичними: «ріка з наплавним мостом», «раґу зі солов’їних язиків», «дув тугий вітер і розносив запах розталої землі, розталої води, домашній смак весни», «слухали, поки голос не віднесло вітром», « у юрмі не дихали», «всі забули самих себе», «ховаючи подих», «у першу хвилину ніхто нічого не мовив. Але і у другу хвилину і у третю ніхто нічого не мовив», «приплив полишив по собі чистоту ранку, світло і свіжий простір», «оливою плила злива», «хмари летіли швидко мов дим степової пожежі», «за загорожами по задвірках цвіли яблуні. Вітер рвав, дер і гнув їх до тріску. Був жалюгідним а надаремним сей їхній квіт. Даремною була і сама весна», « у спекотному запаху соломи тирлувалась пам’ять про сонце», «відчуваючи, як таїна увійшла у сі стіни», «чорнословити», «вітер, зайшовши у дім, вітрилив шмату на вікні», «тут, на кривих вулицях старожитного містечка, всеокличене кугутами а собаками, ходило похмілля другого дня травня, коли уже нема голосу співати, а душа ще бринит», «від сміху з кімнати сміху», «добросовісно цілував її щоки, очі, але не губи».
Третя сестра – Надія: «осміхалась вона дуже тихо», «Степан признався, же необхідна йому тільки вона. Якже ж инші люди – бачать її кожен день – і нич. Що ж вони – посліпли? Не може сього бути».
І раптом – природа влади – як самородок – з приску оповіди: «Від влади своєї було йому нудно. Влада буває нудною – се знають не одиниці».
Поряд із сим неймовірний ритм динаміки руху: «У темнотинні видко не було льоду, же йшов, але вже усе кругом було переповнено ним одним. Весна, нарешті, прийшла і сюди, на північ. Квітень наздоганяв прогуляні ним із зимою тижні. Чутно було шурхотіння крижин одна об иншу, об берег, об баржі, об сваї моста».
Значне місце у романі займає процес диспуту: «авдиторія чулася добре, лектор не заважав», «Старечик клював носом. Прокинувшись, він притьмом озирався – чи не бачать го – вмикав розумняк, а потому проз филину засинав заново», «щось непотрібне тут наздрівало», «повний зал таїни. Таїна зобов’язувала», дядя Афоня – чи не прототип того Афоні, з фільму («Афоня, дай рубля»)? Повіяло здоровим українством (на диво для московитського тексту) – не лізь поперед батька в пекло, Видко, мосоквитам бракує свого яскравого відповідника. Хто переміг у диспуті? Господь. Як не дивно для совдеп-пропаґанд-роману, талант переміг.
Ся перемога не принесла авторові щастя. Попри перевидання твору доля його письменницька не склалася – видрукував кілька повістин у далекосхідних журналах Московії, а талант тратив на переклади письмаків малих народів, поневолених Московією.
Дякую Богові, же подарував мені сей роман бодай тепер (у сімдесятому мені було щойно 2 роки).
Він вартий перекладу українською.
