Чомусь згадалося Боже: «Де двоє або троє зібрані в Моє Ім’я, там Я є серед них». І там вже церква. А ми у храмі мистецтва – музей Миколи Лисенка. Заключна цьогорічна зустріч. Нас сьогодні десятеро. Світло, тепло, святково.  

11:55. Поки що розмови про все потроху, ніякої офіційності. Робимо кілька світлин на тлі ялинки, що вже пахне святами.

12:15  Всі вже на місцях, притихли. Головую.

Дія перша. Переносимось на десяток століть тому назад. Останні дні Великого князя київського Ярослава Мудрого: «От і правиця відмовляється тепер служити…» І далі – про справи державні і людські, про минуще і вічне. Сценарій драми прочитаний Горовим Анатолієм майже до половини, але не увесь. Інтрига залишилась. Буде спектакль, де він зіграє роль Ярослава, яку виношував, виколихував, викохував. Чітко, виразно, правдиво звучить текст, вкладений в уста князя – осмислений, вистражданий А.Горовим. Він і драматург, і режисер, і актор. Невеличка пауза. І далі – Горовий в іншій ролі. Тепер читає власну поезію. «Вологий запах синього…» Слухаю і кидаю чвертку погляду за вікно, де плаче грудень. Бачу сіре, а в душі – синьо. «Чи то я весні приснився чи вона мені…» А в завершення – про синього птаха, що тримає в дзьобі золоте зернятко надії.

Дія друга. Віра Свистун признається в любові… Ми і так знаємо, як вона натхненно любить цей світ, людей у ньому. Але тепер – про любов до рідного міста: Дніпро, золото церков, «у бузкових мріях Ботанічний сад», «відкриті очі паркових озер». А ще:

Запал і натхнення,

прихисток і шлях,

благість повсякдення,

СЕРЦЕ у руках.

Далі було про жито:

Після війни матуся нас ростила.

Всміхатись вчила в колі безнадій.

І ми неспішно розправляли крила

під мамин приспів: «Помирай, а жито сій…»

Кожен згадав про своє жито, про свої поля. Робити те, що маєш, щодня, щогодини. Ні втома, ні негаразди не мають права порушити цей основний закон життя.

Заключна у виступі поезія «Залюби мене, доле»: «Полюби мене, доле, знічев’я», «Відлюби мене, доле, вдостачу!», «Залюби мене, доле, доп’яна. // Поривання душі – вівтарю»  Три Вірині поезії як три кити, на яких тримається наше життя: любов, праця і прихильність долі. Отак і житимемо.

Дія третя. «Шлях вітру» Олександра Курися. Уривок з третього роману. Часи дуже давні – четверте століття. «Ярило, небесний Боже, помагай», – звертається до горішніх сил герой роману Леонідас, кентарх, аби ті допомогли спустити на воду човен, в якому переправлялись його воїни, а той ніяк не міг зрушити з місця. Читання обривається. І знову інтрига. Чекатимемо продовження на наступних зустрічах.

Дія четверта. Надія Чорноморець сьогодні вибрала дорожню тему. Перший вірш про метро, в якому «від погоди повна незалежність» та «в потребі спільності нове тисячоліття». Але всі ми колись виходимо з метро. І ось ми вже в аеропорті, де «сніжить», де «блакитнохвості» лайнери ось зараз піднімуть нас в повітря, понад хмари – «оливкові стрічки», «сріблясті дуги» і політ, політ… А потім – «Щемливий поштовх, відчуття землі…» Щасливе приземлення, про яке мріють всі, хто піднявся колись у небо.

Переносимось в нічний вокзал, де «Сховався ранок у холодний вечір. Стікають миті у безодню бігу», «Зникомі кроки, несуттєві речі…»

Робимо невелику перерву, переводимо дух.

Дія п’ята. І знову подорожуємо в просторі і в часі. На цей раз – у 70-ті роки минулого століття. Роман Кухарук – у новій ролі. Вмикає машину часу і… Дім, де живуть двоє, котрі об’єднані «общими утратами». Вона втратила «способность к материнству», він – «способность к авантюризму». Довгі митарства – і ось вони вже обоє на волі, волі один від одного та спільної нелюбові. Автор Вікторія Токарєва, назва твору «Нам нужно общение».  Тут все живе. Тут говорять люди і тварини. Заключний акорд – голос зірки. І це добрий знак.

Видихнули драматичність давньої історії. Розмірковуємо про щастя говорити і бути почутим. У цьому велемовному світі не кожен його має вдосталь. А той, хто має, не завжди поважає це право для інших. Веде мову Роман Кухарук, як завжди уважно і заглиблено вдивляючись в ближнє і дальнє. Говорить про те, як гірко, коли в людини крадуть ті рідкісні дорогоцінні хвилини, що відведені їй для самовираження. А ще про деякі поверхові судження.

А я собі теж міркую: Хто ви, панове «високі судді», що перекрикуєте ближніх у власній впевненості, що всі мають слухати лише вас? Чи маєте на це право? А ще ставите штампи та ліпите ярлики, судите тих, кого вже немає на цьому світі, з висоти свого нинішнього твердого стояння на землі. Чи довго ще вам стоятиметься? І коли підете в засвіти, може, й про вас судитимуть нащадки зі своєї майбутньої висоти. А, може, радше дослухатись до чужого калатання серця, що долає відстані і роки, акумульоване в гарячому, палкому слові. Це залишено нам всім: беріть його, милуйтеся ним, надихайтеся, не полишайте в самотині неуваги і забуття.

Роман відкриває нам надзвичайно ліричний, щемливий світ поезії поета Платона Воронька, з тих минулих шістдесятих-сімдесятих. В руках у нього 2-й том творів поета. Чудові образи: коли дівчина «ловить сонце» для коханого, коли «пальці мої зацвіли пелюстками», філософія – «все глибина, коли не видно дна», «І підступить солодко до серця // те, для чого слів нема людських». І ще трохи інформації про незвичайну долю поета, про цікаві факти його життя, зокрема у роки війни.

Дія шоста. Продовження розмови про поетів. На цей раз про Миколу Сома. Виступає Вікторія Микитенко. Яскрава, артистична – її манера прочитання віршів поета надає їм нового звучання і сили. Вражає поезія «У будинку перестарків», щемливо звучить вірш про матір і культ святого материнства. Заключний штрих – Вікторія читає власне оповідання  «Нарешті збулося!»  Легкий гумор, що межує десь із приглушеною гіркотою – історія із життя, власний досвід. Після цього кожен, хто має якийсь зайвий метр житлової площі, має задуматись, як краще ним розпорядитись.

Дія сьома. Найстарший учасник сьогоднішнього дійства Олексій Чуприна трохи знічено і дещо невпевнено виходить до центу зали. Він знайомить загал зі своїми гумористичними творами. Цікаво було послухати про три категорії чоловіків – щось із області гумористичної філософії чи то пак філософського гумору. У гуморесці «Канцелярські викрутаси» отакий висновок: «Знайшов тепленьке місце – сиди і мовчи!»

Вже й не знаю, як після такої насиченої програми сприймуть мої поетичні одкровення. Однак, продовжую.

Дія восьма. «І знову тебе не пустили на бал, Попелюшко.// Ані черевичків, ні плаття, й карети із кіньми нема…»  Давня історія, всім знайома, але із несподіваним закінченням:

Відсутність твою не помітять ошукані люди.

(А казці твоїй зовсім інший судився кінець!)

Принц вибере іншу і навіть страждати не буде,

Її – не тебе, осяйну, – ведучи під вінець.

А інша поезія «Проводжаючи рік» має таке завершення:

І десь, на дні душі пече й шкребе,

Що проводжаєш в вирій сам себе,

Як проводжають – ні, не рік – епоху.

Передноворічна зустріч рухається до завершення. Але заключна, дев’ята дія збуджує аудиторію чи не найбільше, коли за роялем – композитор і піаніст Сергій Лукшин, а поруч його дружина Вікторія Микитенко. Ця пара зачаровує всіх, даруючи музику, спів і справжній святковий настрій. Звучить пісня «Різдвяні троянди», авторами якої є подружжя. А потім – знайомі старі пісні із кінофільму «Карнавальна ніч». А пісня «А снег идет» справила таки свою дію. Пишу оцей звіт і бачу, як за вікном поступово біліє. Нарешті збулося! І навіть, якщо до ранку цей перший сніг не витримає і перетвориться в мокре чвакотіння, і нетривке його існування не залишить і краплі враження чистоти й святковості, все одно оцей перший помах крила Пані Зими нагадує нам: вона присутня нині тут – зримо чи незримо. І не варто забувати та ігнорувати її присутність, а треба бути терпимими до всіх її реверансів та викрутасів.

Дякуємо всім, дякуємо один одному. Окрема подяка Тетяні Курись за виконання обов’язків фотографа – нової ролі в її житті. Всіх вітає Роман Кухарук. Вітаємо один одного.

З Новим роком, дорогі колеги і друзі! До нових зустрічей!