Одним з основних понять тут виступає інтерпретація, тож для того, аби з'ясувати що це таке, одразу згадаймо про походження, адже суть часто зумовлюється причиною. Отже в епоху тотального міфологічного мислення (люди й сьогодні частково міркують міфологічно, в Україні, наприклад, аж 73% населення (!), тож справді зверніть увагу на епітет "тотального"), коли все сприймається буквально, в епоху щирості та чуттєвості, інтерпретація, тобто трактування й осмислення, була не дуже актуальною, погодьтеся. Лише згодом, після зламу свідомості, потрясіння віри всього людства, з розвитком наукової освіченості та реалістичного погляду, коли суспільство стало вже постміфологічним, інтерпретація різко почала набирати обертів. Пані Сонтаґ, і тут я з нею погоджуюся, пояснює це тим, що просто необхідно було узгодити античні тексти із «сучасними» вимогами. Тобто будь-яка відмінність авторського й читацького контексту провокує певне розходження між чітким змістом тексту (закладеного автором) та вимогами (очікуваннями читача). Таким чином виникає певний розрив. Якраз тут на допомогу й приходить інтерпретація: трансформує текст (не переписуючи його, зауважте), підтягує потрібні, актуальні сенси, нарешті відповідаючи на "сучасний" запит читача. Таким чином, наприклад, завдяки інтерпретації навіть сьогодні античні й християнські тексти неймовірно популярні, а секуляризація така компромісна й поступова. Інтерпретатори_ки стверджують, що вичитують смисли вже закладені в тексти. "Там уже все було, ми нічого не вигадали". Можливо.

Сьогодні ж інтерпретація стала набагато складнішою й агресивнішою: концепт полягає не в своєрідній пошані до умовно складного тексту, де окрім буквального є ще один (або більше) рівень, а в несприйнятті й відвертій зневазі до всього очевидного, всього не прихованого, що лежить на поверхні. Відбувається постійний пошук підтексту, який і вважається справжнім. Таким чином відбувається повна девальвація буквального. Щось зрозуміле без інтерпретації - не має сенсу, не сприймається, тому що здається занадто простим. Зайве ускладнення сприймається краще, ніж його відсутність. Перманентна ампліфікація постправди, сарказму та алегоричноісті часто зводить інтерпретацію лише до переформулювання явищ, фактично просто шукаючи для нього еквіваленти.

На противагу цьому свавіллю інтерпретацій авторка постійно наголошує на важливості чуттєвого сприйняття, згадку про яке проводить червоною ниткою через густе тіло всього есею. Але так і не розкриває свого розуміння значення та суті цього підходу:

"Зараз важливо відновити наші відчуття. Ми повинні навчитися бачити більше, чути більше, відчувати більше. Наше завдання полягає не в тому, щоб виявити максимальну кількість змісту в художньому творі, а ще менше в тому, аби видушити з твору більше змісту, ніж там вже є. Наше завдання полягає в тому, аби прикоротити зміст так, щоб ми взагалі могли бачити твір."

Закінчується есей цією фразою, що б вона не означала,:

"Замість герменевтики нам потрібна еротика мистецтва".

Я вважаю, що небажання сприймати та приймати цей огром інтерпретацій як маркер надлишку та нереалізованості інтелектуального капіталу цілком нормальне й навіть певною мірою романтичне.

Можливо, такі зміни - це свідчення того, що потреба в рефлексії та інтелектуальному осмисленні тільки зростає в загальнолюдському контексті. Можливо, це ілюзія.

Але, так чи інакше, кожного дня свідомість назавжди змінюється, - згадаймо перехід від міфологічного до постміфологічного мислення. На сьогодні зміст став важливішим за форму. І тепер надмірне, на думку пані Сонтаґ, наголошування на ідеї змісту та її першоважливості перед формою зумовлює постійний проєкт інтерпретування. Це як вічний двигун. Чи можна з цим щось зробити, повернутися назад? Думаю, ні: інтерпретація була є і буде. Варто просто це усвідомлювати.