я не збагну

де починається відлік

з якого моменту калік відволік вир лік

в якому крилі каліграфія слів

чи в жерлі

чи може в жалі

 

чимдалі мене відволік із тіні вініл

і в ньому ванільні мінливі думки

і гниль

і малі приманливі сни

злітаються злі

і сипляться з неба сльозливі пісні

 

закрий свої очі

сварливі складні діалоги свої

відклади на поріг

вдома для них - "ні-ні"

я ліг і зтих

і слід застиг

ніг на стіні

 

примарливі хвилі втомили

і ліжко прибило тіло

я до свідомості вміло

примкнув

та я не збагну

де починається відлік

сну

і чому ми з тобою сумні

чому котрий рік сумні

 

***

 

приїду тебе обійняти

 

забути про все що мені заважало й судомило мозок

краще зітри свої спогади до білосніжного простирадла свідомості

 

я розмалюю його знову

 

***

 

на вологому після зливи асфальті

мертва кішка виглядає так

ніби з'їла тіло власного бога

 

і чому навіть їй краще ніж мені

 

***

 

мої крихітні зіниці знають про цей світ більше

ніж твої широкі очі та засмальцьовані вуста

його несправедливу прекрасність

його цноту та втому.

а що ти відаєш, моя радосте?

чи встигла взмолитися богу

стоячи однією ногою в могилі

власної фіалкової матері

вона і не знала

що люди так нестерпно виють

називаючи співом дірки на шкірі

та поцілунки на шиї кривавої крихітки щастя

 

він говорить

що вірші це дактилі хореї ямби

він говорить

що намагається вибратись з ями жіночих утіх

аби погрузнути в неї ще глибше

мій внутрішній стариган сміється йому в лице

 

і поки

крокую за крикетом в найближчу крамницю

брате, допоможи мені не потонути в печалі

бо добро так крихке

бо так мало лагідних слів в цій розцяцькованій мові

якими можна облизати сумління емоцій

і поки

хворію цигарками та лікуюсь лікером

літаки вибухають

свавільно руйнуючи міста під собою

зроби мене найрадіснішою істотою в цій країні

насип мені сіль на рану

зроби мені колиску для мертвої кішки із власних кишок

віддай моє тіло в обійми вулкану

бо зуби цокотять симфонію людвіга вана

може хоча б зігріюсь

якщо не озвірію

із вірою у вирії

власну могилу

вирию

 

***

 

я ще пам'ятаю

момент

коли моя душа розірвалась

раптово

тисячами птахів

вони звели в твоєму серці

свій дім

і тепер в мене є куди повертатись

де б я не був

неможливо

побачивши твої долоні

за них не хапатись

 

відтепер мої думки не блукають

темними шляхами

розбещеними вуличками

жалюгідними світами

всі вони належать тобі

та прошу

не відпускай

ні на мить

їх

ніколи

самих не пускай

бо ти ж знаєш

які вони неслухняні

а зерна любові

якось знайдемо разом

самі

 

/весна 16/

 

***

 

писати вірші

віддавати сльози

відпускати свої

сни синиці

відчиняти двері

чорного входу до легенів

коридорами трахеї

хапати слова

де тільки сягає пам'ять

знову і знову

картати себе

за літери без адресата

писати вірші

виправдовувати апатичність

знущання себе над собою

тріскотіння щелеп

від найлютіших злісних утіх

та пишатися власними незграбними вчинками

писати вірші

бути самотнім