Ярослав Павуляк – великий український поет – радісний, світлий. людяний, принциповий.

Коли був у Тернополи – не міг го оминути. Розкіш спілкування, музей репресій у колишній тюрмі, порозуміння.

Нещодавно осягнув його прижиттєву збірку ДОРОГИ ДОДОМУ (Тернопіль, ДЖУРА, 2009).

У нього геніаяльний ритм – се ритм стихії – і се переосмислений ритм стихії    Тараса Шевченка: «Дні без вікон і без дверей, порожні, як бубни, і повні людей. Дні – самоцвіти, дні – комети, дні пофарбовані як штахети. Я не можу заснути ніде – піді мною життя тверде.  І раптом літнє-літнє мовчання дощу, то пішла вона, добра, як місячна ніч… Мамо, покотилось каміння з твоїх очей, покотилися дні, мамо».

Глибинна метафора криниці як нації: «у горлі криниці гойдаються чорні відра. В душу криниці шубовснула довга драбина. Над нею дні без вітру шелестять і кружляє птиця часу. Повен рот голосу, клекоту, гуркоту. Се голос криниці – у ньому втопитися можна, се голос первісного світла – ним захлиснутися можна».

Вірш КОГОСЬ НЕМА… -- розгорнута метафора необхідности людської, бо «кличем того, кого нема, щоб вистачало усіх».

Наступний вірш – се ритм нестриму, се усуціль парадокс, се високе і низьке у дворядку в зударі: «зарив я в землю безліч юних днів, Між ними був один, що дуже жити хтів. Те місце, де лежать їх мертві голоси, Я каменем приклав, щоб не розрили пси».

Стиль поета – тверда чітка точна рима у поєднанні зі свободою слововиливу у рядку. Се дивовижно: «Дай мені хоч трішки для спокути Біля тебе у рові заснути. В пилюзі, у куряві, в болоті, у твоєму зболеному поті… З чужини до отчого порога Голову розмотує дорога. Та й живу з такою головою, Люди оглядаються за мною».

Шедевральним а кольороповним є вірш, присвячений Ярині Сидор, лемкині, від котрої Ярослав записав 200 народних пісень.

Наступний – пеан народному строю, без нього час – «як роки без ріки».

А у сьому вірші бачимо рухому архітектоніку художнього переплавлення образу: «Мені в дитинстві з деревця крутого Нетлінний тато вистругав дорогу (…) Гойдалася колиска піді мною, Гойдався я з дорогою крутою (…) Була тоді одна з дитячих мук – Мені дорогу виривали з рук.  Ховали поза спину чи в рядно, А я не міг без неї все одно. Щоб не згоріла – заглядав у піч, Второпати не міг у чому річ. Аж потім повертали, щоб замовк, Коли об землю головою товк».

Я САМ СОБІ ПРИСНИВСЯ НАВЕСНІ – чудовий звукописний малюнок. А се  -- віртуозний візерунок словом: «Догадалося сонце зійти, світає в гнізді, у камені, в серці. А дерева цупким корінням  вигрібають з-під себе тінь. Ранок.»

КУДИ ТОБІ РІЧКО – се стрій народної пісні, віртуозно підправлений веслом з літературного човна.

Соло літери З – ЗАСИНАЄ ЗІЛЛЯ.

КОВАЛЯ НЕСУТЬ -- парафраз на народну пісню і картину великого Олександра Мурашка ПОХОРОН КОШОВОГО.

ТАМ ГЛИБОКО – алюзія на Драчеву БАЛЯДУ ПРО ВІДРА.

ЧЕКАННЯ: «аж пляшка над склянкою дихати перестане».

ЗЕЛЕНІ ПТАШКИ: «Вітер промчав крізь обличчя. струмки напоїли коріння. корови запхали роги у землю. (…) Повне обличчя вітру. Повне коріння соку. Повна долина корів з білими рогами».

Чудові верлібри  ПРОСТО ХОЧЕТЬСЯ та МАЙБУТНЄ.

Соло літери Б – БУЛАТНА.

Глибина смаку а художнього творива – тут: «як намокає голота вишневих ягід у бутлях, відлитих з неба».

 НЕБЕСНА ВОДА НА ВЕСЛІ – самохарактеристика а самоусвідомлення поета Павуляка.

Соло літери Д ДОРІКАТЬ ДОЩАМ ДАРЕМНО.

Соло літери С СЕЛО СУВОЄМ СНУ.

Геніяльний вірш РАНОК. А ЗБОКУ РІЧКА, де «Навколішках тихі корови ікону води цілують».

Що таке поезія для Павуляка?  Се ритм радости а неспокою у супокої – вірш В МОЇЙ КІМНАТІ СЕРЕД НОЧІ.

ЖЕБРАК БІЛЯ ЦЕРКВИ – «Христос обіймає Юду І серце виймає йому».

Чудові вірші ТАНЦЮЄ ЗІ МНОЮ, І ЗНОВ…, ФЛЕЙТИ ДОЩУ, БАЛКОНИ, БІЛЕ ЛИСТЯ, ПОДАЙ МЕНІ СВОЮ ПРОВИНУ, ЛЮБАВА, А ХТО ТИ БУЛА?, ТИ ВІСТИЛА, ЗЕЛЕНЬ ДЗЕЛЕНЬКАЄ, ЛЕЖАЛА, ПІШЛА ДІВЧИНА, ОСЬ МІСЦЕ, ЗЕРНО, ТА МОНАШКА, БУВ ТИХИЙ ДЕНЬ, ТІСТЕЧКА З ВІЯМИ, З КРАСОЮ НАВШПИНЬКИ, ВЕСНЯНИЙ КОНЮ, Я ЩЕ НЕ ВЕСЬ, БЕЗ ОЛЕСЯ…, В ДИТИНСТВІ, МЕТАМОРФОЗА, ПОВТІКАЛИ З ЛІСІВ, МИ НЕ ГОЛОДНІ…, МИ ПЕРЕД СОНЦЕМ САМОЗВАНИМ, ЛЕЖИТЬ ОБЛИЧЧЯ, ВЖЕ АВСТРІЙСЬКІ, НЕ ТРЕБА ТЕРНУ І ТЮРМИ, В РОТІ ЛЮДИНИ.

А сі геніяльні – БАЧУ, ЗЕМЛЕ та А КОЛИ ВІДЛЕТІВ ОРЕЛ.

І ЗАПОВІТ: «Наші предки – мечами тесані до кісток, наші предки – палями годовані по горло, але твердими очима вони бачили нас.  Наші батьки – штиками різьблені довкола, наші батьки – кулями свердлені наскрізь, але твердою кров’ю вони зачали нас».

Поеми занадто слабкі, аби про них щось мовити.

За життя Павуляка ми з Павуляком проговорили про усе, вірші почули, одне одному усе промовили.

Сю розправу я написав не для нього – для вас. Читайте ДОРОГИ ДОДОМУ Ярослава Павуляка і отримуйте насолоду від високої української поезії.